Людмила Марченко увірвалася в український політикум стрімко і з легкістю. Її 62 місце у списку найрейтинговішої політичної партії фактично гарантувало прохід у парламенті. Єдина жінка-депутат у Верховній Раді з Тернопільщини чітко знає, чого хоче від життя. Хто вона, чим живе і як опинилася в списку – з’ясовували наші журналісти. Про робочі будні депутата, розлуку з родиною та ставлення до політики читайте в ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті.
«Те, що я 62 номер, дізналася безпосередньо на з’їзді партії, і це було для мене несподіванкою»
– Пані Людмило, мені відомо, що Ви у список партії потрапили завдяки проєкту команди Зеленського «LIFT». Та передусім мене цікавить, чому людина, яка абсолютно не дотична до політики, вирішила балотуватися і як до цього прийшла?
– Розповім таку коротку передісторію. З 2005 року я займала посаду, яка була тісно пов’язана із мас-медіа. У цій сфері я працювала тривалий час, тому добре розуміла, яким чином формуються медійні канали, які з них є рейтинговими, де який прайм-тайм та цільова аудиторія. Представники штабу кандидата у президенти Володимира Зеленського у регіоні звернулися до мене за допомогою у встановленні зовнішньої реклами. Самі розумієте, коли політична сила заходить на ринок рекламних послуг, то знайти чисту площадку, де можна розмістити важливий меседж, дуже важливо. А так як виборча програма була побудована на діджиталізації, а одним із напрямків, за яким я навчалася, є сфера ІТ-технологій, ми використовували інтернет-простір. Саме в той час було створено ноу хау – проєкт «LIFT». Він покликаний чесно і прозоро, без корупції і бюрократії, добирати професіоналів із різних галузей на допомогу новій владі. Було б смішно не взяти в цьому участі. Це не дуже важко і зрештою ще один шанс себе проявити. Я заповнила прості форми й отримала зворотний зв’язок, згодом була рекомендована до взяття участі у конкурсі. Довелося записати кілька коротких і довгих відео, в яких розповідала, чому саме я. В цьому допомагав мій син. Він відвідував школу журналістики, де їх навчали акторської майстерності під час зйомок, сценічного мовлення, як писати сценарій. Тому перші відео – це робота мого сина. До речі, одне з найдовших інтерв’ю син записував як дипломну роботу в школі журналістики і згодом саме цей ролик ми надіслали у «LIFT».
– Можливо, я трохи перебільшую, але 62 номер – це фактично Ваш рейтинг у цілій Україні, і серед сотень бажаючих обрали саме вас. Чи були Ви здивовані своїм місцем у списку партії?
– Я хотіла потрапити у списки. У своїй роботі звикла виконувати поставлену собі задачу максимально ефективно. Для цього дійсно багато працювала. Те, що я 62 номер, дізналася безпосередньо на з’їзді партії, і це було для мене несподіванкою.
Зізнаюся, що в мене немає відповіді, чому саме такий номер. Навіть якщо спробувати уявити, що кожна область мала свою долю в розподілі, то визначити це фактично не можливо. Думаю, що рейтинг формувався з погляду доцільності: чи може та чи інша людина бути представником народу у Верховній Раді.
– Ви не були дотичні до політичних процесів раніше. Відповідно на політику дивилися через призму пересічного громадянина, зараз Ви – представник законотворчого органу країни. Чи змінилося ставлення до політики?
– Моє ставлення до політики змінилося кардинально. Коли ми живемо у звичайному соціальному житті, то все сприймаємо абсолютно не так. Ти працюєш за графіком, вечеряєш разом із сім’єю і не розумієш, наскільки складний процес законотворення, як працює цей механізм функціонування держави в цілому, маєш лише якісь загальні й поверхневі знання. Сьогодні не бачу свого сина, більше часу проводжу в парламенті для того, щоби змінити систему. Я не хочу, щоб моя дитина жила так, як жили мої батьки, як жила я. Хочу змін, щоби мій син жив у цій країні, тут навчався і тут заробляв.
«Ми постійно відчуваємо тиск, навіть наші колеги, які знаходяться в інших фракціях, маніпулюють інформацією»
– Зважаючи на те, що у Вас великий досвід у сфері консалтингу, як вважаєте, чи можливо будувати українську політику за аналогією із бізнес-процесами?
– Якщо ви мали на увазі управлінську функцію, то так. Політика – це група людей, які керуються лідерськими позиціями. Нам вдалося створити першу в історії монокоаліцію. І це можливість скерувати молодих, не завжди зрілих політиків, тому важливо вміти майстерно організовувати процес комунікації. Це класична бінарна система управління колективу.
– Що в політиці Вас пригнічує найбільше?
– Маніпуляція і тиск. Ми постійно відчуваємо тиск, навіть наші колеги, які знаходяться в інших фракціях, маніпулюють інформацією. Це я відчула на собі. На засіданні комітету розглядали мій законопроєкт, що стосувався фінансового покарання нардепів за прогули. Тоді мої колеги з комітету мене підтримали і сказали, що це класна ініціатива. А коли вже цей законопроєкт ставили на голосування, депутати, які раніше мене підтримували, з трибуни сказали, що він недолугий. Це справжнє лицемірство. Для чого таке робити? Хоча мозком розумію, що у кожній фракції є показники, які визначають активність політика: якщо він вийшов і розкритикував когось, це вже «плюсик» такій людині.
– Пригадуєте Ваше перше засідання Верховної Ради, що при цьому відчували?
– Емоцій було багато (сміється, – авт.). За спинами ми чули тиск, коли люди, які все життя впливали на певні політичні питання, тепер не могли цього робити. І це було феноменально круто, я відчувала ейфорію і розуміла в той момент, що ми все робимо правильно, що ці зміни потрібні. І ті, хто займався розкраданням раніше, вже не зможуть цього робити, бо у них залишилося мало інструментів впливу.
– А страху у Вас не було, що «не потягнете» депутатство?
– У мене немає такого страху. Може тому, що я із сім’ї військових і мене виховували таким собі хлопцем і вчили нічого не боятися. Знаєте, не бійтеся робити те, що треба. Я можу підійти до будь-якого політика – Петра Порошенка, Юлі Володимирівни чи Шуфрича – і задати запитання, яке мене цікавить. Це дискусія і вона має бути здоровою, конкурентною і цікавою. Чому цього боятися? Страшно лише може бути тоді, коли розумієш, що не вистачить здоров’я.
– Ваші колеги часто нарікають на так званий «турборежим» роботи парламенту, адже вони не встигають читати усі ті закони, які ухвалюються. Чи всі закони читаєте Ви?
– Я жодного разу не проголосувала за закон, якого не прочитала. Схудла на 4 кг за 2 місяці, бо не встигаю поїсти, але встигаю перечитати закон. Часто мої однопартійці, переглядаючи канал «Рада», жартують, що я на засіданнях у телефоні. Насправді ж розумію, що є законопроєкт, за який потрібно буде через деякий час голосувати, на сайті ВР читаю і вважаю, що це нормально і правильно знати й розуміти, за що ти голосуєш. За цей період понад 280 законів було винесено на голосування і більше 70 прийнятих у 2 читанні, а це дуже великий потік інформації, якою треба володіти.
– Чи готові Ви проголосувати «проти», якщо вся фракція голосуватиме «за»?
– Для того, щоби не виникало таких ситуацій і фракція працювала злагоджено, проводять зібрання, адже фракція – це потужний механізм. На ньому ти можеш висловити своє переконання, думку, зауваження, поправки. У нас є негласне правило: якщо на засіданні фракції 70% присутніх проголосували «за», а ти – «проти», то вже на голосуванні у сесійній залі ти голосуєш «за».
– Я маю на увазі те, чи будете Ви голосувати за ті законопроєкти, які можуть бути трактовані як диктаторські, або такі, що суперечать моральним принципам?
– Я дуже сумніваюся в тому, що законопроєкти, які б могли трактуватись як диктаторські, взагалі у нас будуть, але якщо гіпотетично припустити таке, то голосувати за них я не буду, і якщо законопроєкт буде йти всупереч моїм моральним цінностям, то мого голосу він також не отримає. Я не піду проти волі народу, проти демократичної волі. Голосування по кожному законопроєкту готова пояснити, адже я своєю позицією висловлюю волю народу
«Я розумію, що люди зараз розкуті, але поведінка моїх колег не повинна викликати сміх»
– У Верховній Раді першого скликання було 3,5% жінок, 8 скликання – 12,3%, у 9 скликанні – 20,52%. Як бачимо, динаміка позитивна, та попри це жіноче лідерство в нашій країні – поняття аморфне, а багаточисельні дослідження доводять, що українські жінки, працюючи на тих самих посадах, що й чоловіки, отримують заробітну плату нижчу. Яке Ваше ставлення до гендерної рівності?
– Я проти того, щоби жінка отримувала менше, я проти утискання прав. Гендерна рівність – це, безумовно, плюс. Навіть коли у нас було розподілення по комітетах, то доля зрівнювалась. Коли формували групи співпраці з країнами, то керівний склад ухвалюють із врахуванням жіночої долі. Це дуже правильно – чистий парламентаризм. Гендерна рівність повинна бути присутня в принципі у світовій політиці і при вирішенні всіх питань.
– Ви є членом комітету з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради. Рівень політичної культури наших депутатів низький. Чого тільки вартий прихід Іллі Ківи до парламенту в масці Джокера. Така поведінка геть не пасує народному обранцю. Чи розглядають у Вашому комітеті такі випадки?
– Наш комітет передовий, ми отримуємо багато звернень із законопроєктами, вирішуємо питання утворення комісій тимчасових, слідчих. Єдине звернення, яке було зареєстроване і стосувалося питання етики народного депутата, було щодо Ірини Геращенко, яка порівняла нову владу з зеленими чоловічками. Тоді ми її відсторонили від участі у пленарних засіданнях. Я розумію, що люди зараз розкуті, але поведінка моїх колег не повинна викликати сміх. Пан Ківа не має так поводитись і будь-який інший депутат. Ми – публічні особи, державні службовці найвищого рівня і маємо виглядати достойно, говорити грамотно і розуміти, де ми це робимо та як. Я як голова підкомітету тільки очікую звернень із питань етики народних депутатів, і якби вони були, то я би розглядала їх у першому порядку.
– Скільки часу Ви даєте Верховній Раді для того, щоби дати оцінку ефективності її діяльності?
– Якщо говорити про макропоказники, то економіка на рівні країни – це величезна система. Ми зараз живемо в той період, коли наші колеги залишили те, що ми маємо, а це достатня кількість ризиків та проблемних ситуацій. Звичайно, якийсь економічний показник можна побачити через певну сезонність. Для того, щоби будь- який коефіцієнт дав приріст, потрібно рік часу, не менше, тому для себе розглядаю такий таймінг. Люди очікували, що на 2 день після присяги парламенту зросте заробітна плата, але треба розуміти, що повинні прийти прибутки, аби зробити розподіл коштів. Також у нас зараз дуже багато недієвих законів, норми яких суперечать один одному. Відтак зрозуміло, що такий закон не працює, відповідно не виконує покладеної на нього функції, у свою чергу це відображається і на економіці країни в загальному. Потрібно налагодити алгоритм дій, перш ніж давати оцінку.
– Згідно з даними соціологічних досліджень, рейтинг Зеленського падає…
– З чого Ви це взяли?
– Наприклад, нещодавно центр Разумкова оприлюднив інформацію, що порівняно із жовтнем баланс довіри до Володимира Олександровича знизився на 4,5 пункта…
– Вас особисто опитували? Ви довіряєте цим дослідженням?
– Особисто мене – ні, і я чудово розумію, як працюють певні соціологи, але я вела не до того. За Зеленського та його команду голосували люди протилежних поглядів. Схід, захід, центр – це території, які мають різні проблеми, але вони висловили свою довіру Володимиру Олександровичу. Чи немає страху, що вирішити проблеми всіх не вдасться і це спровокує невдоволення певних соціальних мас?
– Великий плюс президенту за те, що він, коли йшов на вибори, зібрав зворотний зв’язок від жителів України і на основі цього створив народний запит. Він ввів у парламент невідкладні законопроєкти, які були підтримані громадянами. До кінця цього року законопроєкти, які визначені президентом як першочергові, повинні бути розглянуті, а ці законопроєкти – це у свою чергу ініціатива народу. Після цього почнуть розглядати інші. Зараз важливо налагодити систему реформування для того, щоби збалансувати економіку. Ми почуємо абсолютно всіх, але в роботі своїй працюємо за принципом доцільності.
«Українці неправильно сприймають інформацію з приводу ринку землі. Вони думають, що це якась окупація, ніби ми землі віддаємо»
– Болюче питання для значної частини населення України – продаж землі. Ви цікавились думкою загалу в соціальній мережі з приводу ринку землі? Чому цей законопроєкт такий необхідний?
– Ринок землі – це доцільно. Я голосувала «за» в першому читанні і виставляла ряд вимог на засіданні фракції. Адже чітко розумію, що ринок землі повинен бути зрілим. Він має пройти багато вичиток і почути багато думок, але, однозначно, іноземцям у ньому не бути. Зараз настав час передати громадам землі за межами населених пунктів, які досі є державною власністю, і відібрати у Держгеокадастру повноваження щодо розпорядження землями. Ми сьогодні говоримо про ті землі, які знаходяться під мораторієм, на заході таких 10-12%. Це ті землі, які були віддані на розпаювання людям, що працювали в колгоспах. Згідно з Конституцією, людина має право розпоряджатися землею, в даній ситуації господар де факто не має права продавати землю, а володіє нею аграрій. Моя бабуся мала пай, мама не вступила у право власності, і зараз цю землю орендує фермер, при цьому мама нічого не отримує, а фермер користується. Ми говоримо не про всю землю, а про ту, яка була розпайована. Хто не хоче продавати – не продає. Закордонного інвестора немає в цьому законі. Закон про землю піднімався ще за часів парламенту Юлії Тимошенко. Українці неправильно сприймають інформацію з приводу ринку землі. Вони думають, що це якась окупація, ніби ми землі віддаємо. Але це не так.
– Конституцією України передбачено референдум як один з інструментів волевиявлення. Зараз говорять про те, що законопроєкту про референдум бути. Незважаючи на те, що українці дуже давно на це чекають, існують і певні ризики. Це мешканці Донецької та Луганської областей із проросійськими настроями, це Закарпаття, де подвійне громадянство – звичне явище, а діти геть не розуміють української і спілкуються угорською. Що думаєте з цього приводу?
– Ризики є завжди. Я знаю, що текст законопроєкту про референдум дійсно пишуть, але нічого не можу сказати з цього приводу, поки не читала його. Як на мене, було б правильно прописати закон так, аби унеможливити ризики і до референдуму допускати тих людей, які розуміють, про що йде мова, які зацікавлені у питаннях, що будуть вирішуватись. Аби не було так, як з окупованим Кримом, де провели референдум без людей.
– Перейдемо до категорії особистих та філософських запитань. Чого б Ви у житті не зробили?
– Тут, мабуть, у кожному напрямку потрібно розглядати це питання. Моральні внутрішні принципи, які вкоренилися в мені, дуже важливі. Я – віруюча людина і не порушую законів Божих. Для мене це принципово, і виховую в такому ж дусі свою дитину. Хоча у свій час читала про маму, яка змушена була вкрасти, бо її дитина помирала. Мабуть, я би пішла на таке, але в тій ситуації, коли щось би загрожувало моїй дитині.
«Немає людей, кому не важко»
– Ви родом із Черкащини, але вже тривалий час проживаєте в Тернополі. Все ж таки, Ваша мала батьківщина – це?…
– У мене їх дві (сміється, – авт.). Вже екватор минув. Половину життя я прожила на Черкащині у місті Сміла, люблю його, але тут інший менталітет, ставлення людей до життя. І ось вже половину життя прожила у Тернополі, який також дуже люблю. Я входжу до міжфракційного об’єднання «Тернопільщина» та «Черкащина», виходить, що у мене дві альма-матер.
– Ви частіше в столиці, ніж у Тернополі, Ваша сім’я залишилася тут. Чи не плануєте їхнього переїзду до Києва?
– Не плануємо. Я живу в готелі і у мене дуже щільний графік. На вихідні їду в Тернопіль, інколи сина забираю до Києва. Якщо у нього канікули, то він також зі мною у столиці. Тут важливе питання цілісності сім’ї. Адже філософія сім’ї полягає в тому, що тато, мама й дитина – разом. У нашому випадку ми це робимо в телефонному форматі, але усвідомлюємо для чого це.
– Коли Ваш син дізнався, що мама стала депутатом, яка у нього була реакція?
– У нього був дисонанс, бо усвідомлював, що є як добра, так і погана сторона. Він розумів, що мама зможе вплинути на майбутнє. Це розвиток, це дотичність до важливих питань. Якось влітку він запитав мене: «Мамо, а що буде зі мною?» І тоді я йому відповіла: «Ти не хвилюйся. Де б я не була, ти будеш зі мною». Якщо я сьогодні на цьому місці і Бог так вирішив, то потрібно розуміти, що є якась частина людей, котрі можуть щось змінити і прийняти це. Я з військової сім’ї з діда-прадіда, окрім цього, у мене батько, брат і чоловік військові. І хоч я знала, що таке переміщення військового на радянському та пострадянському просторі, ми з чоловіком, осівши в Тернополі, нікуди не переїжджали, тому для мого сина переміщення не увійшло у звичку.
– Вам, мабуть, як мамі дуже важко не бачити сина?
– Так, дуже важко, але в такі моменти я згадую свого батька, який казав мені: «Не ныть!» Я думаю, що важко всім: пенсіонерам, які мають мізерну пенсію, онкохворим діткам, які чекають державної дотації, щоби полікуватися. Немає людей, кому не важко. Якщо Бог дав тобі цей шлях, значить так потрібно.
– Що найскладніше у покликанні бути мамою?
– Хороше запитання. Я виховувалась за однією філософією сім’ї, мій син зараз – за іншою. Думаю, складність полягає у тому, щоби вміти відпустити і довірити. Моєму синові сьогодні 11 років, але він приймає виважені і класні рішення сам. Я повністю довіряю своїй дитині. Він дорослий і приймає рішення, що буде одягати, на які тренування ходитиме, складає бюджетування на тиждень: скільки потрібно на харчування, проїзд, елементарні речі. Син планує систему прибирання. У нього правильний тайм-менеджмент. Це важливо не керувати ним, а дати йому можливість самому розпоряджатися своїм життям. Якось син запитав у мене: «Мамо, а чому мої однокласники у центр не можуть поїхати самостійно, а ти мені дозволяєш робити більш рішучі вчинки?» На що я йому сказала: «Ваня, я хочу, щоби ти виріс дорослим чоловіком, не «маминим синочком», а дорослим, зрілим чоловіком, який буде відповідати за свою сім’ю, за свій колектив, за свою країну.
– У Вас тісні стосунки з сином, можливо, він уже обрав собі пріоритети в житті, знаєте, чим хоче займатися?
– Він бере приклад з мене і чоловіка, хоче розвиватися в комерційній діяльності і виробництві, бо розуміє, що тільки внутрішнє виробництво зможе розвивати країну. З іншої сторони, у нього хороші комунікативні здібності, він цікавиться консалтингом, має лідерські якості і хоче бути продюсером. Про таку діяльність він думає ще з 1 класу. Я приймаю усі його рішення і завжди казала йому: «Синочку, ти маєш бути президентом. Не важливо чого – сім’ї, підприємства чи країни. Але ти маєш бути номером один. Тільки подумай, у чому ти будеш номер один».
«Дякую чоловіку за те, що він мудрий і мене чує»
– Ваш син навчається у звичайній школі, хоча не секрет, що відомі тернополяни намагаються прилаштувати своїх чад, скажімо так, у школи рейтингові…
– Я проти таких речей. 29 школа – дуже хороший навчальний заклад. Я бачу результати сина, і це зручно, бо близько від дому. Навіть ніколи не думала віддати сина в іншу школу, нам і ця підходить.
– З чого починається Ваш день?
– Зі сніданку з родиною. От сьогодні мені сніданок приготував мій чоловік. Тепер це буває не часто, і такі моменти дуже ціную. Якщо я на пленарному тижні, то, звичайно, ранок починається з читання повідомлень.
– Ви взагалі любите готувати і яка у Вас коронна страва?
– Раніше я часто пекла, готувала. Люблю цю справу. Найулюбленіша страва моїх хлопців – вареники. Часто ліплю їх із сином, а інколи він без мене це робить у вигляді сюрпризу. Взагалі у нас є традиція з 2008 року – ми з кумами зустрічаємось у вихідні й обов’язково їмо вареники.
– Які ще маєте сімейні традиції, чомусь упевнена, що вона у Вас не одна?
– Обов’язково відвідуємо церкву всією сім’єю. Ми молимося за злагоду і мир на землі, а після цього п’ємо імбирний чай на заправці. Із сином часто їмо десерт «Макфлурі» в Макдональдсі. Традиційно робимо замовлення на мак-драйв і після цього – фото для тата. У чоловіка вже, мабуть, цілий альбом таких селфі. А ще у нас традиція готувати з сином.
– Чим захоплюєтесь?
– Як була у декреті, коли малий спав, переважно викладала кольорові камінчики на основі. Цей вид мистецтва має назву ф’юзінг. Це було хобі, яке розслабляло. Взагалі люблю читати книги, віддавала перевагу художній літературі, а зараз, зважаючи на специфіку роботи, читаю спеціалізовану літературу. На жаль, не вистачає часу приділити рідним захопленням увагу, хоча хотілося б виїхати на природу, почитати. Зараз весь час у мене йде на читання законів.
– Пригадайте, коли заробили свої перші гроші і на що їх витратили?
– Ой, часто згадую цей момент. У 2003 році я отримала свою першу заробітну плату як рекламний агент у сумі 250 гривень. Витратила їх дуже банально – купила собі туфлі, вони й досі у мене є.
– Найщасливіший спогад із дитинства?
– Поїздка в село з братом до дідуся й бабусі. Я їх дуже люблю, на жаль, вже немає їх зі мною. У селі росли ягоди, які я дуже любила. Пам’ятаю ту шовковицю, таку велику, гарну, і до сьогодні шукаю той смак, що нагадував би дитинство. Тоді так добре було – мама, тато, дідусь, бабуся і ми, малі, й та шовковиця. Мені ці моменти часто навіть сняться.
– Ви взагалі батькам сказали, що, можливо, будете депутатом?
– Ні, тримала це все у секреті, аби батьки не хвилювалися. Вже після з’їзду партії повідомила, вони були в шоці. Мама тоді була дуже задоволена і підтримала мене, а батько просив добре подумати.
– Ваш чоловік – військовий, ви – жінка-лідер. Чи немає у родині конфлікту між сильними особистостями?
– Він у мене лев, тверда особистість, лідер у своєму колективі. Він дуже грамотний, я не уявляю, де в нього береться стільки розуміння, бо знаю, як йому важко без мене. Але за 19 років ми навчилися чути, поважати і приймати рішення один одного. Дякую йому за те, що він мудрий і мене чує.
– У жіночу дружбу вірите?
– У мене є подруги. Ми спілкуємось, і я вірю, що вони мої друзі. З чоловіками я дружу також, і мій чоловік це розуміє.
– Не ревнує Вас?
– Ревнує, звісно, а значить любить, і я його ревную (посміхається, – авт.).
– Що для Вас найважливіше у житті?
– Сім’я. Все для неї й робимо. Я можу пишатися своєю родиною, вона дуже міцна, і мені здається, якби я посеред ночі розбудила свого чоловіка і сказала йому, що треба щось зробити чи кудись поїхати, він би ніколи мені не відмовив. Наша сім’я – це механізм нероздільний, ми – команда. Думаю, що саме з міцної сім’ї починається побудова сильної держави.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
13339