51-річний півзахисник заліщицького «Дністра» дає фору молодим
Зазвичай ЗМІ смакують подробицями життя спортивних зірок високого ґатунку, з чемпіонськими та медальними здобутками, яких показують по телебаченню та про яких говорять по радіо. Але поряд з нами живуть люди, які хоча й не здобули великого спортивного визнання, однак є предметом гордості та наслідування для молодшого покоління. Одним з таких, безсумнівно, є півзахисник футбольної команди «Дністер» із Заліщиків, 51-річний Роман Войцеховський. Про його спортивну і не лише спортивну біографію поведемо розмову.
Футбольної школи не мав
– Пане Романе, для більшості любителів спорту Ви людина маловідома. Розкажіть трішки про себе.
– Доля мене покидала по цілому Заліщицькому району. Народився я 17 жовтня 1965 року в селі Дуплиське, хрестили мене в Угриньківцях, до 8 класу навчався в Бедриківцях, а середню школу закінчив аж у Касперівцях. Зараз живу в Дзвинячі, але повернувся до Угриньківців, де працюю директором сільської школи.
– У дитинстві займалися футболом?
– Чим відрізняється моє покоління від теперішнього: тоді було велике бажання, яке навіть переходило у фанатизм, грати у футбол. Чому я досі хочу і можу грати у футбол? Та тому що я, коли був молодим, багато працював на футбольному полі, не дивився на різного роду дрібні ушкодження. Це збереглося в мені й до тепер, а нині небагато знайдеш молодих гравців, які б віддавалися на полі та грали через «не можу». І це при тому, що в мене жодної футбольної школи не було. В селі навіть стадіону не було, а ми, місцеві хлопці, грали у футбол на дорозі. У Бедриківцях до 8 класу уроки фізкультури вела жінка, а спортивних шкіл тоді ще навіть не було. Тим не менше, наша сільська школа, в якій багато хлопців любили футбол, навіть виграла районні й отримала право грати в обласних змаганнях. Якби я мав хорошу футбольну школу, то, можливо, грав би за майстрівські команди.
– На яких позиціях на футбольному полі виступали?
– Так сталося, що за довгі роки довелося пограти на різних позиціях. У восьмому класі за школу стояв на воротах, у 10-му – вже був польовим гравцем, в Тернопільському педагогічному інституті діяв у півзахисті та нападі. Коли став грати за дорослу команду заліщицького та дзвиняцького «Дністрів», то зазвичай грав заднім або переднім захисником. У чемпіонському сезоні «Дністра» в 2004 році всю турнірну дистанцію діяв у захисті в парі з легендарним заліщицьким футболістом Петром Дідиком, але в одному матчі (було це у Збаражі), коли у грі не зміг взяти участі наш голкіпер, довелося мені стати у ворота та пригадати навики гри на цій позиції.
«Граю на досвіді»
– Ви згадали 2004-й чемпіонський рік. Вам уже тоді було майже сорок. Після того сезону Ви зрідка з’являлися в обласних змаганнях, і ось цього року несподівано знову одягнули футболку «Дністра».
– Я опікуюсь футбольною командою села Дзвиняч, яка виступає у чемпіонаті Заліщицького району. Треную її та виступаю за неї як граючий тренер. До речі, цьогоріч сільська команда пробилася до фіналу «чотирьох» районних змагань, однак медалей не здобула, програвши у півфіналі майбутньому чемпіону (1:2). Але так сталося, що між першим і другим колом обласної першості багато гравців залишили «Дністер». Головний тренер команди Ярослав Олексів, котрий є моїм учнем, адже свого часу працював вчителем фізкультури, попросив мене допомогти. Я тішуся з того, що отримав запрошення фактично до команди моєї молодості. І скажу по правді, що в другому колі заліщицька команда зіграла не гірше, ніж у першому, набравши таку ж кількість очок. І це при тому, що в деяких матчах у «Дністра» не було жодної заміни.
– Чи немає такого, що гравці «Дністра» виправдовувались після невдалих ігор, мовляв, за нас грав старший чоловік, що ми могли зробити?
– Одного разу, коли обговорювали матч, я задавав схоже запитання тренерам та футболістам: невже Ви мене, старого, взяли, щоб мати привід для виправдання поразок? Натомість почув приємну для себе відповідь, мовляв, Романе Ярославовичу, молодших, які грають краще за Вас, просто не залишилося. Я не кажу, що я сильний футболіст, а мені довірили непросту позицію опорного півзахисника, але десь можу виграти повітряну боротьбу, на досвіді виберу правильну позицію і відберу м’яча в суперника, ще можу віддати гостру передачу. Але відчуваю, що сили вже не ті. До прикладу, в останньому матчі сезону довелося відіграти весь матч (і таких зустрічей у сезоні було кілька) проти ФК «Козова» (0:0). Там у мене в опонентах був хороший швидкісний гравець, за яким не завжди встигав. Тому можу сказати, що коли раніше грав у задоволення, то нині – здебільшого через «не можу», але намагаюся цього не показувати, щоб не підвести партнерів по команді.
– Як у Вас відбувається діалог із наставником «Дністра»? Хоча Ви і перший тренер Ярослава Олексіва, але в команді він все-таки головний.
– Намагаюся його слухатись, але інколи і даю поради. При цьому не ображаюся, коли він деколи підвищить на мене голос, сказавши: «Ярославович, що Ви там десь не дограли чи не добігли?» Йому важко зрозуміти, що я вже не в тому віці, щоб грати, як колись, але якщо вже вийшов на поле, то повинен доводити грою, що не випадково виступаю за обласну команду.
«Люблю дружину і… футбол»
– Пане Романе, нещодавно Ви отримали відзнаку найвіковішого гравця чемпіонату Тернопільської області з футболу. Ваше ставлення до цієї нагороди?
– Я не дуже балуваний футбольними нагородами, тому, звичайно, приємно, що мене відзначили, тим більше в Тернополі у перерві матчу майстрівських команд.
– Ви згадали про Вашого учня Олексіва, а хто ще з вихованців заграв у великий футбол?
– Угриньківці – це маленьке, але дуже спортивне село. Як вчитель фізкультури (це вже потім став директором), з дітьми спортом займався з першого класу. Вважаю, у хороших гравців виросли той же нападник Володимир Леськів, який нині виступає за ФК «Копичинці», воротар Олександр Шацьких та нападник Тарас Топольницький, які захищають кольори «Дністра».
– Як Вам вдається знаходити час для футболу, адже маєте серйозну керівну посаду, та й у селі по господарству ніхто, напевно, обов’язків з Вас не знімає?
– Дійсно, справ багато. Маю дві теплиці, дві корови, три гектари поля. Але, тим не менше, двічі на тиждень відвідую тренування, встигаю грати як за район, так і область. Скажу більше, якщо мені ще дадуть шанс на наступний рік, то я підготуюся і гіршим у складі «Дністра» точно не буду. Хоча на футбольне поле не напрошуюсь, якщо є сильніші гравці – будь ласка, виходьте і грою доводьте свою потрібність «Дністру».
– Як дружина ставиться до Вашого захоплення?
– Зазвичай усі футболісти стоять перед дилемою, що у них на першому місці – сім’я чи футбол? Коли моя дружина питає, кого я більше люблю – її чи футбол, то я відповідаю: «Тебе і… футбол». Причому вона знає ще від одруження, що коли у мене гра, то всі справи відкладаю і це питання не обговорюється…
Віталій Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: спорт, футбол
13298