Життєві історії. У кожного є хоча б одна така, що може стати якщо не основою для сценарію кінострічки, то точно для написання книжки. Вони бувають різними: щасливі та сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми.
«Одного дня Леся авторитетно заявила Василю, що знайома підшукала їй хорошу роботу – медсестрою на Кіпрі»
Василь із Лесею знайомі з дитинства. Їхні батьки працювали пліч-о-пліч в одному з університетів міста та жили у сусідніх будинках. Спільні прогулянки, спочатку відвідували одну групу в садочку, потім пішли до школи, сиділи за однією партою. Василь як справжній джентльмен носив Лесин портфель та смикав її за косички. Батьки не могли натішитись і жартували, що їхні діти одного дня створять власну сім’ю. І як у воду гляділи. Зустрічатися хлопець з дівчиною почали у 9 класі. Перші побачення, романтичні прогулянки. Їхні стосунки міцніли з року в рік. Після 11 класу вони разом вступили до медичного вишу. Згодом кожен обрав собі спеціальність. Василь – хірургію, а Леся – анестезіологію. Вони мріяли про те, що навіть працюватимуть разом.
На останньому курсі зіграли весілля. Батьки втирали крадькома сльози радості.
Неймовірно красива Леся у довгій вишуканій сукні. Її глибокі карі очі випромінювали тепло і радість, а дзвінкий сміх своїми переливами розповідав усім про те, яка наречена щаслива. Вона міцно тримала за руку свого обранця – кремезного і впевненого у собі Василя.
Батьки подарували подружжю квартиру. Здавалось би, для щастя є все і навіть більше. Леся та Василь працювали разом в одній лікарні, отримували задоволення від роботи та вили власне родинне затишне гніздо.
Через 5 років жінка завагітніла. На той час подружжя вже переїхало у власний будинок і було готовим до народження малюка. Василь радів чи не найбільше. Коли вперше почув серцебиття малюка на УЗД – плакав від щастя, а Леся ніжно посміхалася і гладила животик.
І ось одного сніжного та дуже морозного ранку народився маленький Іван. Пологи пройшли без ускладнень як для немовляти, так і для породіллі, і щасливий батько вже за кілька днів забрав найдорожчих його серцю людей додому. Материнство пішло на користь Лесі, вона стала наче ще красивішою і насолоджувалась своїм новим статусом сповна. Звісно, жінка втомлювалась, адже перші місяці після народження сина видалися по-справжньому важкими, але на допомогу їй завжди приходив коханий чоловік.
Минуло 2 роки, і матеріальне становище родини бажало кращого. Захворіла Лесина мама. У неї діагностували онкологію, тому були потрібні великі гроші на операцію та реабілітацію за кордоном. Родина вже взяла кілька кредитів, і борговий зашморг усе стягувався і стягувався. Одного дня Леся авторитетно заявила Василю, що знайома підшукала їй хорошу роботу – медсестрою на Кіпрі. Потрібен медичний супровід багатому чоловіку – проконтролювати час прийняття ліків, зробити укол, стежити за загальним самопочуттям. Оплата на початок – 3 тисячі доларів, просто космічна сума для українських реалій, а тим паче зарплат лікарів. Чоловік був категорично проти, але дружина наполягала, мовляв, поїде на пів року, аби зібрати гроші мамі на операцію та віддати частково борги. Тим паче, що вона й так у декретній відпустці, а на роботі все домовлено, ніхто й знати не буде. Врешті-решт після запеклих суперечок Василь погодився. Коли батько, тримаючи на руках Івана, проводжав свою дружину в аеропорту, у нього було відчуття, наче він бачить її востаннє…
Для Василя почався надскладний і новий період у житті. Поки чоловік був на роботі, за малим Іваном доглядала бабуся. Чи не щотижня він телефонував до дружини на скайп, розповідав про те, як їм важко без неї. Показував малюка через веб-кемеру, який захоплено белькотав, коли бачив зображення мами.
У свій перший день народження Іван сказав перше слово – «тато». Радості Василя не було меж.
«На фото була зображена усміхнена Леся, його Леся у відвертому крихітному купальнику. Засмагла, красива, щаслива, і обіймав її за талію чоловік у віці»
За кілька днів до завершення контракту Леся повідомила, що не приїде, бо чоловік, на якого вона працювала, запропонував продовження контракту ще на пів року і пообіцяв збільшити зарплату вдвічі. Василь, звісно, спочатку кричав, намагався її переконати в тому, що їхньому сину потрібна мама. Але дружина твердо стояла на своєму. Мовляв, треба заробити грошей на машину, ремонт і відкласти трохи для навчання Івану. Обіцяла, що цей контракт останній в її житті, і після його закінчення вона повернеться й ніколи вже не залишить своїх хлопців. Василь повірив, але серце у нього було не на місці. Він відчував, що щось не так. З кожним днем Леся ніби віддалялася від нього, вже не вона була ініціатором розмов по скайпу, і все важче було домовитися з нею про зручний час для дзвінка. Якось жінка зникла на 2 тижні. Василь нервувався, але де її шукати – не знав. Одного дня, перевіряючи електронну пошту, він побачив лист із незнайомої адреси. Відкрив вкладення, а там фото… Горнятко гарячої кави випало з рук, і рідина обпекла ноги, але він наче й не відчув цього. Його роз’їдав пекельний і ядучий біль, а ще – образа. Загалом такої гами почуттів він не відчував ще ніколи. На фото була зображена усміхнена Леся, його Леся у відвертому крихітному купальнику. Засмагла, красива, щаслива, і обіймав її за талію чоловік у віці. На наступному фото його дружина засмагає на яхті, а її тіло пестить все той же незнайомець. Клік, клік, клік… Ще кілька фото, на яких його дружина у ресторані, в магазині з цілою горою покупок, в ефектній вечірній сукні і поруч усе той же незнайомий йому чоловік.
Леся вийшла на зв’язок сама, так ніби нічого й не сталося, і почала розмову з того, що їй потрібно залишитися ще на пів року. Василь запитав у неї, чи вона нічого не хоче йому ще розказати. Дружина знітилась, а чоловік сказав, що знає про її подвійне життя. Леся почала виправдовуватись, мовляв, це все злі язики, вона любить тільки його з сином, а те, що він знає, це наклеп від того, хто заздрить їхньому щастю. Коли Василь надіслав дружині фото – вона відключилася.
Уже згодом, знайшовши подругу Лесі, він дізнався, що його кохана «закрутила» любов зі своїм роботодавцем ще на самому початку, коли щойно прилетіла на Кіпр. Її клятва любити вічно виявилась фікцією. Жінка планувала ще трохи «помаринувати» чоловіка, поки син підросте, а потім забрати Івана до себе і розлучитися. Таку підлу зраду пробачити було важко, але заради сина він вийшов на зв’язок із дружиною і сказав, якщо вона негайно повернеться додому, то він усе пробачить. Але Леся не хотіла додому, їй подобалось розкішне й безтурботне життя та увага впливового кіпрського бізнесмена. Скільки разів не звертав увагу Василь на материнський інстинкт, дружина заявила, що Іван малий і нічого не розуміє. Але вона готова надсилати чоловіку гроші на утримання сина. Після такої розмови Василь пашів від злості, рідна мати хотіла відкупитися від дитини. Врешті-решт, оговтавшись, подав на розлучення, а також позбавив свою колишню материнських прав, а вона й не заперечувала.
Ось так вони й зажили удвох – батько та син. Труднощі почалися тоді, коли малий Іванко пішов у дитячий садок. Він бачив, що зазвичай діток забирають мами, а за ним приходив батько. Одного разу син підійшов до незнайомої жінки і запитав: «Тату, це моя мама?» Василь зніяковів і зрозумів, що потрібно з Іваном поговорити. Думав як, консультувався із психологом, врешті-решт сказав так, як є, що мама живе в іншій країні.
«Я тобі давно пробачив, але найбільше ти завинила перед батьком, тому проси вибачення у нього»
Син ріс, пішов у школу і все частіше запитував, коли приїде мама. У Василя здавали нерви і він сказав Івану, що мама не приїде ніколи, у неї нова сім’я. Після цього тему повернення мами більше у родині не піднімали.
Іван виявився дуже здібним хлопчиком. До навчання мав велику охоту. Добре розумів математику та точні науки. Батько всіляко розвивав інтерес сина: і гурток програмування, і шахи, не забував і про спорт. Син показував чудові результати у плаванні, навіть виступав за юнацьку збірну України. У 9 класі хлопець твердо вирішив, що стане програмістом. Після 11 класу сам вступив до Львівської політехніки на бюджет. Батько пишався сином. Уже на другому курсі Івану вдалося влаштуватися на роботу у фірму, що займалася розробкою програмного забезпечення для європейських заводів. Він повністю утримував себе і навіть підкидав грошенят батькові. На четвертому курсі Іван приїхав на Різдво не сам. Привіз з собою дівчину – Оксану. Маленька щебетушка, хазяйновита, добра, ввічлива. Вони були ідеальною парою. Василь щиро радів за сина і за те, що, незважаючи на відсутність мами, Бог подарував йому легку долю.
Ще через 2 роки Іван став керівником відділу розробок програмного забезпечення, придбав квартиру та машину і вирішив одружитися. Приїхав просити батьківського благословення, і він радо його дав. Поки пара готувалася до весілля, Василь занедужав, але сину нічого про це не говорив.
Івана розбудив телефонний дзвінок, на іншому кінці сухим голосом повідомили, що його батько в лікарні і потребує термінової операції. Примчавши до медзакладу, дізнався, що у тата – онкологія. Лікарі давали хороші прогнози. Операція пройшла успішно, батько швидко прийшов до тями. Весілля вирішили не відкладати, на цьому наполягав Василь.
І ось молодята стоять на порозі РАЦСУ, їхні друзі відкорковують шампанське, сміх і радість цього дня у кожній миті. Василь, спершись на палицю, щасливо втирає скупі чоловічі сльози. Аж раптом у полі його зору з’являється струнка жінка, замотана в шовкову хустину та в сонцезахисних окулярах. Овал обличчя видається йому знайомим, тонкі, міцно стиснуті губи, нафарбовані кораловою помадою, ніби нагадують про ту юнку, яка колись була його дружиною. Панянка знімає сонцезахисні окуляри, і він тоне в тих глибоких карих очах. Вона майже не змінилася, лише в кутиках очей дрібні зморшки.
Леся насмілюється підійти ближче і каже: «Іванку, вітаю тебе! Будь щасливий та пробач мені, якщо зможеш». По обличчі в горе-матері котяться сльози.
Син, довго не роздумуючи, обіймає матір і промовляє: «Я тобі давно пробачив, але найбільше ти завинила перед батьком, тому проси вибачення у нього».
Жінка обертається, дивиться Василеві в очі і шепоче: «Пробач». Чоловік недовірливо зиркає і несміло протягує руку колишній дружині.
Сьогодні вони разом, бо ж не псуватимуть свята взаємними образами єдиному сину. А завтра? А завтра буде новий день і, можливо, нове життя…
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
13283