Наша земля народжує великих людей. І мова не про поетів. Її можна назвати героєм. Жінка з великим серцем та надзвичайно широкою людською душею. В її очах надія на щасливе майбутнє для своїх «соколиків». Коли вона розповідає про свою роботу, сльози навертаються на очі. Велику жінку має Тернопільщина. Марія Шестопалко від часів Майдану стоїть на варті голоду молодих хлопців. Вона та її команда годують частину наших захисників, які перебувають на сході України. В обличчя її мало хто знає та й за прізвищем не дуже розуміють, про кого мова. Правильно, бо всі її знають, як «Мама Марія» або «Мама АТО».
«Я не закрию їх грудьми, але хоч якось допомогти можу»
– Пані Маріє, розкажіть трохи про себе.
– Народилася я на Бучаччині в селі Костільники. Родину маю велику – чотирьох братів, котрі є священиками. Роботи міняла часто: і з торгівлею була пов’язана, і продажем займалася, 30 років стажу в сфері кулінарії. Маю діток, внучат, живу заради них та для них. Моя родина – це моя фортеця. Одна фортеця – біля мене під боком, а інша – на передовій.
– Ви маєте на увазі хлопців, які воюють?
– Так, це мої діти, всі вони мої. Я всіх і не знаю, щодня дізнаюся нові прізвища, хто привіт передав, хто подякував за щось, але всіх їх люблю і чекаю з нетерпінням. Та коли дізнаюся, що хтось повернувся живим, то Богу дякую і у храмі ікони цілую.
– Розкажіть, чим зараз займаєтесь?
– Відколи почався Майдан, я спати нормально не можу. Почалося все з того, що багато знайомих моїх дітей їхали на Революцію гідності і розповідали, як там страшно, що немає де спати, деякі не їдять добами. Мене це схвилювало і я вирішила зібрати міцну команду жінок, які будуть допомагати хлопцям бодай їжею. Так і сталося, готували салати, вареники, пироги, гречаники вдома і переправляли до столиці. Потім почалася війна, і ми також вирішили хоч якось допомогти хлопцям, підтримати їхнє здоров’я. На даний час моє здоров’я трошки мене підвело і я не маю сили, щоби допомагати своїм дівчатам, але думками я з ними.
– Що наштовхнуло Вас займатися такою благородною справою?
– Моя родина поховала п’ятеро людей. Мені дуже боляче згадувати ці моменти, що не можу вам передати. Я знаю, що таке війна, і знаю, як тим батькам, дітей яких привозять у трунах. Не можу бути байдужою, розумію, що не поїду туди, не закрию їх грудьми, але хоч якось можу допомогти. Бог дав мені руки, ноги, розум, то чого ж сидіти і чекати? Я ще живу, а отже, ще не всіх хлопців нагодувала.
– Що саме готуєте?
– Все! Вареники, гречаники, салати, голубці, начинки, які маємо продукти, з тих і готуємо. Нічого не пропадає, нічого не псується. Навчилися робити так, щоби доїхало добре і нічого не зіпсувалося. Печемо також солодке – медівники, паски, багато всього робимо.
Влада нейтральна до роботи пані Марії
– Звідки берете продукти? Хтось фінансово допомагає?
– Небайдужі люди! Багато є таких, яким вклоняюся низенько до землі, боюся когось не згадати. І волонтери нам допомагають, і об’єднання «Західний Фронт», і ТНПУ, безліч є людей, які не цураються допомогти. Телефонують і кажуть: пані Маріє, маємо закрутки, картоплю, візьмете? Я ні від чого не відмовляюся, все приймаю, за все дякую. І прошу для всіх здоров’ячка. Гроші також приносять сусіди, родичі, студенти, багато людей збирають і віддають нам, щоби купили все необхідне для наших вояків. Дуже гарні люди, їм також дякую, що вірять, що допомагають, думають не лише про себе, а й про тих, хто в окопах. Ми всі – це одна велика команда-сім’я, виконуємо одну суміжну роботу на благо нашої держави. Бувало й таке, що виїжджали на День села чи весілля, і так заробляємо пару копійок, купуємо шкарпетки, теплі речі або докуповуємо продукти, яких не вистачає. Всі чеки збираю, все маю записано, куди яка копійка пішла. Мені чужого не треба!
– А де Ви працюєте?
– На початках, коли ще був Майдан, кожна з нашої команди працювала вдома і зносили все до нашої церкви Йосафата, звідти відправляли їжу в Київ. Зараз при церкві нам надали столову, де маємо можливість усі разом працювати. Нашу столову називаємо «Бункер».
– Чи сприяє влада Вашій праці?
– На жаль – ні. Раніше пан Надал посприяв, щоби на ринку нам виділили велике приміщення, де ми могли б працювати. Нам було там добре: гарна плитка, багато місця, але з часом приміщення обікрали і ми повернулися до себе в «Бункер», що на вулиці Лучаківського. Та я не нарікаю і нікого не звинувачую. Хто захоче, той допоможе.
«Від часів Майдану наша команда зробила два мільйони вареників»
– Яким чином переправляєте їжу на схід?
– За цей період ми вже знаємо людей, які працюють з волонтерською допомогою. Вони до нас дзвонять та питають: «Пані Маріє, передаєте щось хлопцям?» Приїжджають небайдужі і забирають. На Великодні свята із Зарваниці було дві машини, які їхали в сторону Лисичанська. Ми їм дали гроші на солярку, подякували, і вони повезли наші маленькі подаруночки хлопцям.
– Які найбільші об’єми готуєте?
– За 2017 рік ми переправили 24 тонни продуктів. Сюди входили і пироги, і салати, і голубці та багато іншого. Від часів Майдану наша команда зробила два мільйони вареників. За день ліпимо щонайменше 50 відер вареників, а у відрі – 250 штук. Але я вже збилася з рахунку.
«Мама фронту»
– Хто Вам допомагає (на цьому запитанні у жінки виступають сльози)?
– У мене золота команда, я готова їм низько вклонитися. Дуже багато людей приходять до нашого «Бункера», щоби нам допомогти, але особливу подяку хочу висловити нашим золотим рукам: Марії Левків, Марії Олійник, Марії Ляхович, Галині Кострів, Лілії Свердловій, Валентині Юзак. Це мої дівчатка, я хочу, щоби їх знали і пам’ятали.
– На передовій Вас називають «Мама АТО».
– Так, «Мама АТО», або «Мама Марія», або «Баба Марія». Мене в обличчя мало хто знає, хіба що за фото. Але мені не треба, щоби мене впізнавали. Я не женуся за зірками. Мені передали з передової медалі, грамоти дівчатам, я так плакала, мені було дуже радісно, що там нас згадали і подумки подякували. Нема для мене більшої радості, коли знаю, що там, у сирих, холодних окопах, живі та ситі хлопці. От така я – мама фронту.
– Що найбільше смакує хлопцям?
– Солодке! Дуже люблять медівники та іншу випічку. Перед святами ми з медичним університетом приготували для них багато солодощів. Усі студенти такі раді були, що допомагають, робили фотографії, так старалися, щоби все було якнайкраще. Молодці! На свята на передову відправили багато солодкого і ще 400 пасочок.
– Чого найбільше потребує Ваша команда? Куди можна принести допомогу?
– Я дякую за все і всім. Але хочу звернутися, щоби хтось нам посприяв у виділенні кутика, де б ми могли працювати. Люди, зрозумійте, я ж не собі додому те все несу, ми годуємо наших спільних дітей. Якщо хтось хоче допомогти продуктами – ми не перебираємо, беремо все: і капусту, і картоплю, і муку, і цукор.
Бесідуючи з пані Марією, вона називає безліч прізвищ та імен людей, котрі допомагають їй із продуктами, перевезеннями, грішми. Вона дуже хоче, щоби тернополяни їх знали та пам’ятали.
– До землі схиляюся перед цими людьми. Це Володимир Попович, пані Марта – волонтер із медичного інституту, команда «Калина», громадяни села Золотий Потік, жителі села Глибочок Борщівського району, моя рідна Бучаччина – золоті ви люди. Священик Володимир Ковальковський, отець Іван Гуня, отець Володимир із с. Довжанка, Михайло Маланчук. Велике спасибі Василю Коньку, волонтеру Оксані Голуб, Тамарі Воронцовій, родині Алли Чонгар, директору технічного училища Світлані та Сергію Стойку, родинній стоматології сім’ї Філевич, які допомагають хлопцям у питаннях стоматології, магазину «Нектар», Надії Шушвар. Цілую та обіймаю Юрія Капуша, Євдокію Романчич та її сім’ю і багатьох інших.
Закликаємо та просимо всіх про допомогу. Хто зможе чимось допомогти, звертайтеся у редакцію газети «Номер один» або ж у церкву о. Йосафата, що на вул. Лучаківського (мікрорайон «Дружба»). Звертаємось і до місцевої влади посприяти у тому, щоби люди, які роблять добру справу для нашої держави, працювали в безпечних та гідних умовах.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: волонтерство, газета "Номер один", Марія Шестопалко, новини Тернополя
13330