Найсвіжіше:
• Інтенсивне і сучасне ведення рослинництва – основа виробничої діяльності «Доброго самарянина» • У Тернополі молодик розповсюджував дитяче порно • Керівник Центру науки Христина Білінська: «У країні йде війна, і нам потрібні винахідники, раціоналізатори» • Городок гучно та розмахом відсвяткував 600-річчя! • Зорієнтуватися, щоби перемогти! • Фестиваль «Вставай, сонце»: місце, де шукають таланти! • Саксофоніст Василь Карапулько: «Це я той Вася, що «старався не трусити попіл» із пісні «Файне місто Тернопіль» гурту «Брати Гадюкіни» • У Тернополі для незрячих діток записали аудіозбірку • Заступник директора з рослинництва ТзОВ «Бучачагрохлібпром» Тарас Швець: «Насіння з Бучача – гарантія урожаю!» • Віктор Мацикур: «Допоки база та стрільбище у Підгородньому знаходяться в приватній власності – проекту сучасного біатлонного комплексу держава не розглядатиме взагалі» • Обвинувачені у вбивстві студента біля клубу “Алюр” постануть перед судом • Через нові правила багато тернополян залишаться без субсидій • У Почаєві п’яні підлітки ледь не зарізали одногрупницю • Мальовниче село Городок святкує 600-річчя! • Баскетбольний клуб “Тернопіль-ТНЕУ” зіграє з БК “Київ-Баскет”. • На Бережанщині вовки покусали трьох людей та загризли собаку • Оновлення обходу Тернополя на завершальному етапі • Книга рекордів Тернополя поповнилась ще на чотири досягнення • Павло Клімкін: «Потенціал Тернопільщини варто презентувати на Раді інвесторів та експортерів» • Віктор Забігайло, голова Тернопільської обласної організації політичної партії «Основа»: «Голос народу» • У Тернополі відкрили соціально-спортивну школу мадридського «Реалу» • Тернопільські профспілки розпочали протестні акції • Анонси газети «Номер один» від 10.10.2018 р. • Катерина Бойко: «Чоловік називає мене коброю, а все тому, що я насправді дуже терпляча, та коли вривається терпець, нападаю різко і неочікувано, як кобра» • Реформа екстреної медичної допомоги
rss
Людмила Чеховська: “Таке враження, що в Тернополі ситуацію із безпритульними тваринами переклали на плечі волонтерів”

Опубліковано: 4 Червня о 12:42



 

У тернополянки Людмили Чеховської вдома живе лише одна кішка. Однак дівчина особисто знайома з багатьма безпритульними тваринами в місті, а деяким допомагає на постійній основі. Люда – зооволонтер. Її найбільша мрія – притулок для тварин, який би допоміг поступово забирати наших друзів менших із вулиць та прилаштовувати їх у гідні родини. На жаль, зараз це питання постає все гостріше. Адже ледь не щомісяця у новинах з’являються повідомлення не лише про травматичні стосунки людей та бездомних собак, а й про жорстокі розправи з пухнастими. Як це зупинити, чи допомагає влада, що робити та куди звертатися в разі інцидентів з собаками? Про це та не тільки – далі…

“Стерилізувати
дику собаку – не реально”

– Як Ви стали волонтером­-зоозахисником?

– Я з дитинства мріяла про притулок для тварин. Думала, як виросту, то обов’язково його відкрию.

– Дійсно? Ось так змалечку?

– Так! Інколи стягувала тварин до хати. Мене з ними потім виганяли і я шукала, де їх прилаштувати (сміється, – авт.). Це було важко. Згодом таки дозволили завести одного котика. Я завжди підгодовувала тварин на вулицях, розуміючи складність ситуації, в якій вони опинилися. Вже в дорослому віці жертвувала кошти волонтерам, що займались тваринами. Багатьох дворових собак знала в лице. Йду, бувало, бачу собаку і думаю: “А, я тебе знаю. Ти з такого­то району”. Та більш активною стала нещодавно, близько двох років тому. Біля мого будинку є гаражний кооператив. Так як власного авто я не маю, то бувала на території гаражів рідко. Проте знала, що там поселилася собачка з двома цуценятами, дуже дикі. Зі своїм чоловіком (ми тоді ще тільки зустрічалися) якось спробували відловити їх, щоби стерилізувати собаку­маму і разом з малими розподілити в родини. Тим паче, що вони були дуже гарні. Та нам не вдавалося самостійно цього зробити, бо вони були дійсно дикими. Тому ми почали їх підгодовувати, аби заслужити їхню довіру. Потім виявилось, що собачок там багато: ті, кого ми хотіли зловити, разом з іншими собаками входили до невеликої зграї (сміється, – авт.). Відповідно нам доводилося годувати їх усіх. Ось так ми щодня ходили на територію гаражів. Познайомилися з усіма охоронцями. Та проблема була в тім, що собака­самка так і не йшла до рук, але ми сподівалися, що одного дня вона і її діти нам довіряться і ми зможемо їх таки впіймати, передусім стерилізувати та прилаштувати.

– Навіть попри те, що Ви їх годували, собаки не йшли до рук?

– Так, вони були дуже асоціальні. Будь­який шум, шелест міг їх налякати. Так минали місяці… Звичайно, ми паралельно весь цей час викликали також і службу відлову. Вона приїздила і фактично розводила руками.

– Навіть не намагалися впіймати?

– Намагалися, звісно. Та не все так просто: в них то машина була зламана, то ліки не діяли і не було чим ловити. Виявилось, що при мінусовій температурі швидко замерзає препарат, який вводять тваринці, щоби впіймати. Тому в такий час вони навіть не виїздили, говорили: “Зараз мороз, нічого не вдіємо”. Та ми продовжували їх викликати, коли морози минули. Час же йде. Поки возилися зі службою, собака знову перегуляла й ощенилася. Насправді це великий стрес, коли ти дуже хочеш щось зробити, навіть готовий усе профінансувати із власної кишені, але фактично не можеш нічого зробити, коли відповідні служби міста стільки часу не в силі тобі допомогти.

– Ви були готові заплатити?

– Так, ми з чоловіком були готові оплатити всі витрати на собак, якими опікуємось, аби лише нам допомогли хоча б їх зловити і стерилізувати. Та це не змінювало ситуації. Час ішов, песики з першого приплоду, якими ми опікувались, виросли. Вже підростали інші. А ми продовжували викликати службу відлову… Пригадую, приїхали одного разу і впіймали одну собаку. Щоправда, іншу, яка теж жила на території гаражів, оскільки наших собак тоді не застали. Ловили ми її дуже довго. Тоді вперше вдалося побачити весь процес від “а” до “я”. Ми з чоловіком допомагали, плюс було двоє працівників служби. Години дві, мабуть, ловили. Тоді вони раз влучили в собаку шприцом зі снодійним, вона ніби прилягла, а потім знов чкурнула. Поки вона бігла, ліки взагалі втратили свою дію і довелося робити це все знову. Плюс до всього сама територія – лабіринти з гаражів. Ми просили людей – власників гаражів – допомогти, вони відповідали, що не хочуть брати гріх на душу.

– У чому ж гріх? Ви її стерилізувати хотіли, а не вбивати.

– Так, але були люди, які сприймали наші наміри як бажання усипити собак. Отож із другого пострілу і кількох годин біганини одну собаку службі вдалось впіймати. Однак все це відбувалося геть не так, як я собі уявляла. Тобто сюжети про те, як одним пострілом десь можуть за короткий час приспати, приміром, слона, не стосуються наших реалій. Ми це на власні очі побачили. На жаль служба відлову не забезпечена необхідними засобами для здійснення своєї діяльності, зокрема, у них є лише два засоби впіймати тварину: шприцемет, дію якого ми бачили, та палиця­зашморг, якою можна зафіксувати тварину, якщо вдається підібратись близько до неї. За кордоном служба відлову, як правило, не покидає бездомної собаки, поки не впіймає. У них є цілий асортимент засобів для ловлі – це і клітка­пастка, і щити, якими огороджують територію, сітки, сачки, ті ж шприцемети тощо, адже для різних собак потрібен різний підхід. Таким чином, у нас склалася така ситуація, що коли собака легко йде до рук, то вона буде стерилізована, не йде – відповідно не буде. А якраз ті собаки, які йдуть до рук, рідко взагалі когось бентежать. Вони не є дикими, не гуртуються у дикі зграї і їх при бажанні можна відловити без спеціальних засобів.

– Що потім?

– Маленька зграя перетворилася у велику… Виросло друге покоління, а це вже проблема, адже в ньому було декілька дівчаток.

– Вони на той момент якось людям заважали?

– На щастя, про випадки нападу собак на людей я не чула. Тварини були дикими, лякливими й обережними з людьми. Намагалися обходити їх десятими дорогами. Однак вони захищали свою територію від інших собак, особливо вночі, бувало голосно гавкали, на що не раз скаржилися люди.

“І я, і чоловік були покусані”

– Чому Ви їх годували?

– Ми почали їх годувати не тому, що нам було шкода, що вони голодні, адже, крім нас, їх підгодовували й інші небайдужі люди. Передусім хотіли для них кращої долі, відчували певну відповідальність за них і щиро хотіли покращити загальну ситуацію з безпритульними тваринами. Фактично бажали відрегулювати чисельність собак. Та не могли цього зробити ніяк. Навіть за власний кошт. Хоча стерилізація у приватній клініці середньої собаки вагою 17 кг не дешева, від вісімсот гривень. Ось така безвихідь по суті. Тоді я й почала пошуки волонтерів у цій сфері, дізнавалась, як вони працюють і як виходять із подібних ситуацій. Незважаючи на напружені робочі будні, я багато часу приділяла з’ясуванню, хто, де і як, дуже вникла у цю сферу, почала в той час спілкуватися з волонтерами із “Ноєвого ковчега”, що працює на базі стерилізаційного центру в Дичкові. Вони, безумовно, допомогли дуже багатьом тваринам, та на тому етапі все, що могли порадити конкретно нам, так це знову і знову викликати службу відлову. Я це й сама знала і неодноразово робила. Не допомогло… Ми з чоловіком намагалися самотужки впіймати тих собак, ставили саморобні пастки, сиділи біля них упродовж вихідних, аби ну зовсім звикли до нас і навіть не зважали на наші спроби накинути повідок тощо. І я, і чоловік в результаті були трішки покусані. Собака дуже відчуває твій настрій. Одного дня вона може спокійно брати з твоєї руки їжу, в інший день дуже точно відчуває твій намір її впіймати і не підійде на сантиметр. А якщо дуже голодна і хоче взяти їжу, водночас не довіряючи тобі, то швидко підбіжить, вхопить і таким чином може злегка вкусити. Так і сталося зі мною та чоловіком. В принципі цього слід було очікувати…

– Самостійно впіймати теж не вдавалося?

– Я обдумала різні варіанти. Навіть якби ми їх зловили, то вдома можливості утримувати собак у нас немає. Наскільки тоді нам пояснили, можна було б на короткий час скористатися центром у Дичкові. Однак і там постійно виникали проблеми: то хвороби інфекційні, особливо ентерит (гостре запалення слизової оболонки тонкої кишки, – авт.), з яким немає гарантій, що собака, якому менше року, виживе. А ми на той час якраз ловили молодих самок. Вкладати в них сили, турботу, кошти на стерилізацію, годування, а потім почути, що в центрі вони не вижили, якось не хотілося. Крім того, доволі часто в Дичкові елементарно не було місця. Нам говорили, що вольєри переповнені…

– А скільки в Дичкові можуть прийняти тварин?

– Чесно, не знаю. Це стерилізаційний центр, тому тварини в ньому не мали б надовго затримуватись, однак більшість людей помилково думають, що там притулок, доволі часто недобросовісні господарі підкидають тварин саме туди. З останніх новин, що доводилося чути  на території стерилізаційного центру зараз живе приблизно дев’яносто собак. Яким чином стерилізації відбуваються зараз, теж важко сказати. У центральній частині міста багато стерилізованих собак, у житлових мікрорайонах доволі мало, а на промислових територіях популяція тварин продовжує зростати. Проте ми продовжуємо викликати службу відлову, яка з часу нашого з ними знайомства встигла повністю змінити свій склад. Буквально до останнього ганебного випадку, що стався в лютому, коли постріляли безпритульних тварин. Загинули саме ті собаки, якими ми опікувались: самка, до якої неодноразово викликали службу відлову, та її син.

– Тобто ті дві собаки могли би жити, якби їх впіймали раніше?

– Так! Вибач, це до цих пір трохи болюча тема… Дійсно, можна було цього уникнути, якби у нашому місті був притулок для тварин та налагоджена робота служби відлову. За весь час, поки ми опікувалися тими собаками, вдалося простерилізувати лише одну самку. Інші собаки десь розбіглися, двох застрелили.

– Вибач, що по живому, але чому їх застрелили? Вони комусь шкодили?

– Я не знаю. Як я вже згадувала, вони боялись людей і не були агресивними, лише захищали свою територію від інших собак та, можливо, заважали комусь просто своєю присутністю. Як не раз бачимо у новинах, не завжди потрібна вагома причина, аби неадекватна чи то нетвереза людина взялась у місті за зброю.

– Хто це зробив?

– Розслідування ведеться. Намагаємось разом з іншими зоозахисниками тримати це питання під контролем. З останніх новин – нікого не затримали, але є підозрювані. Тут також було все непросто, адже поліція не має процедури з вилучення мертвої собаки. Закон про жорстоке поводження з тваринами є, нещодавно, до речі, його доповнили збільшенням відповідальності (до 8 років позбавлення волі), але він фактично не діє, як мав би діяти. Ми власними зусиллями возили тварину на медичну експертизу, подавали клопотання, заяви, піднімали медіа, активістів, українські та світові спільноти, ходили на ефіри, організовували протест та збирали підписи. Як на мене, тільки завдяки розголосу нам вдалося привернути увагу до справи і відкрити провадження, бо таких випадків насправді чимало, та правоохоронні органи не поспішають за них братися… Мабуть, ще не до кінця усвідомили, що мають іти в ногу із зусиллями України щодо Євроінтеграції, а не дивитись на тварин із позиції Радянського Союзу.

“Песик, якого застрелили, був реально розкішний”

– До речі, я не раз чула, що безпритульних тварин годувати не можна, бо це безвідповідально. Мовляв, хочеш допомогти, то візьми додому. У Вас яка позиція?

– Наприклад, у Туреччині безпритульних собак годують без проблем. Там навіть на вулицях облаштували такі спеціальні апарати з кормом, до яких будь­яка тварина може підійти і поїсти. Та й взагалі до тварин там відносяться гуманно і нікому вони наче не заважають. Якщо говорити про відповідальність, то так, нашим громадянам доволі часто її бракує, але не годування, а в плані заведення та утримання тварин, адже тварини на вулицю потрапляють саме від таких безвідповідальних господарів, а далі стають заручниками перебування на вулиці і своїх інстинктів. Не годувати тварин і не забирати їх при цьому з вулиці означає прирікати їх на загибель, адже собака – не вовк це абсолютно одомашнена тварина. Ми, наприклад, як взялися з чоловіком годувати, то робили це щодня, незалежно від настрою і погоди за вікном. Якщо самі не могли, то обов’язково когось делегували замість нас. Звісно, що ти відповідаєш за тих, кого приручив. Нашою метою від початку годування було соціалізувати собак. І загалом частково це нам вдалося, тому що, приміром, песик, якого застрелили, був абсолютно дикий. Та за рік нам вдалося його приборкати. Він спокійно йшов до рук. Залишалося тільки привчити його до ошийника, зводити до ветеринара, і він би став чудовим собакою для нормальних господарів. Це був реально розкішний пес.

– Людо, якщо правильно зрозуміла, то зараз у Тернополі немає куди звернутися, щоби впіймати і бодай стерилізувати собаку?

– Звертатися є куди. Навіть на “гарячу лінію” міськради подзвоніть і Вам одразу скажуть, що потрібно звертатися в службу відлову. Та доведеться набратися терпіння, щоби довести справу до кінця. Хіба що собака йде до рук. Чесно кажучи, легше самостійно взяти її на руки та відвезти ветеринару або волонтерам, попередньо домовившись з ними. Найбільша проблема зараз полягає у відлові. І тут, на жаль, час на вагу золота. Адже одна самка може народити двічі на рік. Відповідно якщо не втручатися, то за рік доведеться ловити вже не одну, а декілька собак.

– Зачекай. Міська рада щороку виділяє кошти на це. Де вони? Так виглядає, що все тримається на волонтерстві.

– Так, тільки на волонтерах і тримається. Без них не було б нічого. Так, міська рада виділяє кошти, однозначно, на ту ж службу відлову. Роботи з регулювання чисельності безпритульних тварин у місті зараз виконує ТзОВ “Зооцентр”. Вони виграли тендер. Також, згідно з умовами договору, вони ж офіційно опікуються центром у Дичкові. Нещодавно навіть читала, скільки коштів у них іде на те ж утримання машини, яка застаріла. Вона розвалюється на ходу. Щоби Ви розуміли, одного разу служба відлову не приїхала, бо їхнє авто по дорозі заглухло. Мені здається, що доцільніше було б інвестувати кошти на придбання нової машини, ніж стільки часу ремонтувати стару. Однак гроші постійно виділяють, а куди вони йдуть – люди не розуміють. Судити про фінанси я не можу, бо не володію точною інформацією. Та змін немає і волонтери постійно збирають у людей по нитці на кожну собачку: то на операцію, то на стерилізацію. Відповідно й роблю висновки…

“Той, хто був
у Дичкові, напевно,
жахнеться від умов”

– Знаю, що в Тернополі також діє благодійний фонд “Вірні друзі”, який опікується тваринами. Ти з ними співпрацюєш?

– Так. У той період, коли я стукала в усі вікна і двері, зв’язувалася з різними волонтерами, відкрила для себе і “Вірні друзі”. Хто це? Якось я потрапила на один із гаражних розпродажів, які вони проводять практично щомісяця. З того моменту почалися наші відносини. Спочатку думала, що вони зможуть допомогти нам впіймати собак, але в них немає такої змоги також. Вони, як і я з чоловіком, теж своїми зусиллями ловили тварин та стерилізували. Тоді я дізналася, що основний план на майбутнє у “Вірні друзі” – це відкриття притулку для тварин у Тернополі, і зрозуміла, що нам по дорозі. З тих пір намагаюсь тісно співпрацювати з ними і допомагати реалізувати нашу спільну мрію у життя. Інколи люди запитують, а чи не простіше зробити притулок із стерилізаційного центру в Дичкові? Не простіше. Той, хто там був, то, напевно, трішки жахнеться від умов… А якщо ще брати до уваги постійні спалахи інфекцій, які вже неможливо звідти викоренити. Розумієте, приміщення має дозволяти утримувати там тварин, а коли інфекції йдуть у ґрунт, то їх позбутися практично не реально. Хоча люди, що там працюють, виконують надзвичайно велику роботу. На цих працівниках ну і також на волонтерах із “Ноєвого Ковчега” там усе зараз тримається. Якби не вони, то боюся уявити, що ті собаки там би робили. Зараз по духу й інтересах мені ближчі “Вірні друзі”, бо вони, як і я, хочуть облаштувати притулок. Власне такими гаражними розпродажами вони почали збирати кошти на нього. Хтось жертвує речі, хтось купує їх за низькими цінами, але копійка до копійки і сума назбирується. Та крім амбітних планів на майбутнє, “Вірні друзі” мають також тварин, якими вони опікуються, та все нові й нові прохання про допомогу тваринам, що, звичайно, уповільнює заходи у напрямку реалізації в місті притулку.

– Фактично це люди, які від безвиході взялися вирішувати проблему самі?

– Так, у них почалося все з того, що і в мене – з поневірянь. Хотіли щось зробити, а немає можливості. Почали діяти самотужки. Одну тваринку забрали додому, підлікували і прилаштували в родину. Взяли іншу тваринку. Якщо вона має якісь фізичні вади і її неможливо прилаштувати, то доводилось залишати в себе. На жаль, дуже рідко люди готові взяти на поруки тварину з вадами, навіть якщо ці вади не передбачають додаткового клопоту.

“Коли трапляються масові обурення, то на тій території
“хтось” зачищає тварин”

 

– Читала, що подали від свого імені ідею з облаштування притулку для тварин на проект “Нові лідери”, вигравши який, можна отримати кошти на реалізацію мрії. Це була спільна ідея з “Вірними друзями”?

– Я вже розумію, як має виглядати і працювати притулок і що для нього потрібно. Ми постійно спілкуємося про це з “Вірними друзями”. Перш ніж подавати проект на конкурс, ми обговорили ключові моменти. Зокрема, зустрічалася з Аллою Ляпандрою (співзасновницею благодійного фонду “Вірні друзі”, – авт.). У нас є чітке уявлення щодо коштів, які потрібно буде залучити, технічні та людські ресурси необхідні для проекту тощо. Волонтери – це дуже добре, але на ентузіазмі проблему не вирішити. В Тернополі чомусь складається враження, що ситуація з безпритульними тваринами перейшла на плечі волонтерів. Якщо прочитати коментарі під публікаціями, до прикладу, про випадки з тваринами, то складається враження, що це ми їх тут народили чи звезли із сусіднього міста.

– Це дуже зручно для влади.

– Так, так. Не можу стверджувати, що комунальним підприємствам віддаються прямі вказівки труїти собак. Я нікого за руку не зловила. Проте є причини так думати. Особливо тоді, коли трапляються масові обурення серед населення, то на тій території інколи “хтось” може просто і безшумно отруїти тварин.

– Ви, мабуть, орієнтуєтесь, як цю проблему вирішують міста­сусіди. Є більш­менш зразкові приклади?

– Є кращі за нас приклади – той же Львів. У них діє комунальне підприємство “Лев”. Ось попри те, що воно комунальне, досить грамотно працює. По­перше, у Львові започаткували масову реєстрацію домашніх тварин. Це надзвичайно важливо, адже виключає ситуацію, коли власники тваринки одного дня від неї втомилися і викинули на вулицю. Також у Львові є служба відлову, в арсеналі котрих декілька засобів для відлову собак, що робить їхню діяльність значно ефективнішою. Не знаю, чи давно Ви були у Львові, але безпритульних тварин там на вулицях майже не видно. Навіть у спальних районах.

– У них є притулок?

– ЛКП “Лев” – це не зовсім притулок, а також свого роду стерилізаційний центр, однак із значно ширшим спектром діяльності, ніж у нас. Вони реєструють, відловлюють, стерилізують, комплексно вакцинують, лікують і прилаштовують. В окремих випадках, коли тварину не вдалось прилаштувати за умови, що вона не агресивна і абсолютно здорова – її випускають назад на місце відлову під нагляд опікунів. Варіант не ідеальний, але все одно ситуація з тваринами у значно більшому за наше місті є набагато, ніж у нас. Крім того, у Львові діє притулок “Милосердя”, куди інколи відправляються зловлені та з певних причин неприлаштовані тварини з ЛКП “Лев”. Чула також, що непоганий муніципальний притулок із залученням грантових коштів ЄС відносно недавно відкрили у Чернівцях. На жаль, поки що зі слів, але сподіваюся, що вийде поїхати та перейняти досвід.

“Тернополю більше
потрібен пам’ятник вчителю,
а не притулок для собак”

– Знаю, що “Вірні друзі” подавали проект зі створення притулку на “Громадський бюджет”.

– Так, два роки поспіль. Люди голосували активно. Та в останній день­два усі зрозуміли, що нам потрібен… пам’ятник вчителю. Крім того, зі слів волонтерів, чиновники самі прописали витрати на реалізацію проекту і вирішили, що мільйона гривень вистачить тільки на два міні­притулки, в які можна помістити по п’ять­сім собак. Та це не вирішить проблеми ніяк.

– Насправді це проблема. Зараз часто з’являються новини про те, що когось десь вкусила собака. Мене вражає, що при цьому людям дають суху статистику, а не ідеї, щоб її скоротити.

– Так, я теж це читаю. Однак у статистиці немає розподілу на укуси від безпритульних і домашніх собак. Насправді більшість укусів – все ж від домашніх тварин. Звідки я про це знаю? Коли мене з чоловіком вкусили собаки, то ми почули це у травмпункті. Наприклад, доньку мого знайомого нещодавно вкусила сусідська домашня собака. Навіть якби вас вкусила власна ж собака (таке теж буває) – статистика одна…

– Думаю, що ніхто не переймається розподілом.

– Так, але це діє на думку людей у цілому і формує ставлення конкретно до безпритульних тварин.

“Собаці не можна
дивитися в очі, бо це
сприймається як виклик”

– Скажіть, як поводитись із безпритульними собаками? Часто виною стає сама людина.

– Це дуже важливо, насправді. До речі, в межах проекту “Нові лідери” ми прописали навчально­просвітницьку діяльність, що включає освітні лекції від спеціалістів та навіть уроки у школах, які б допомогли дітям розуміти природу тварини та як поводитися з нею. Плюс прищепити любов до них змалку. Насправді не всі дорослі знають, як поводитися з тою ж безпритульною собакою: не можна пробігати повз них чи від них, оскільки природним інстинктом собаки є бігти за кимось навіть просто для гри. Не варто їх боятися чи бажати їм зла, бо вони це відчувають, безумовно, варто уникати погляду в очі, бо вони це можуть сприйняти за агресію з Вашої сторони. Якщо у Вас немає досвіду спілкування з тваринами чи відповідного їх розуміння, варто уникати контакту з ними. У разі агресії з боку тварини треба просто завмерти, замінити страх на доброзичливі спокійні слова до неї, при цьому знову ж таки не можна дивитись їй безпосередньо у вічі чи нахилятися до неї. Також допомагає облизування губ (що на їхній мові означає “я не хочу конфронтації, я собі просто йду і не бажаю добі зла”) та голосне широке позіхання (що свого роду є сигналом заспокоєння у собак і знову ж таки мирних намірів). Підвищення голосу на собаку чи ситуація, де дика собака Вас боїться, може її спровокувати. Я в Тернополі знаю багатьох собак, серед яких є такі, з котрими варто бути більш обережними, ніж з іншими. Все як у людей, тільки з собаками, як на мене, трохи простіше. Що у голові людини, важче спрогнозувати, ніж у собаки, адже у тварин все на лице, повірте. Навіть якщо собака агресивна і гавкає, я просто починаю до неї говорити, але впевнено і ніжно. І навіть найагресивніша перестає гарчати, ніби їй соромно за те, що п’ять хвилин тому гавкала. Я це бачила на практиці. Звичайно, що в кожному укусі є причина. Ви можете не знати цих причин, тому що у нас із ними дещо різні мови, але вони є. Також тварини дуже не люблять людей напідпитку. Часто такі люди самі нариваються. Камінням кидають, кричать на них. Навіть у мій бік не раз летіло каміння, коли годувала пса, бо от комусь це не сподобалося. Зрозуміло, що таких людей собаки обгавкають і запам’ятають.

“За нашими підрахунками,
у Тернополі близько тисячі
безпритульних собак”

– Чи відомо, скільки зараз безпритульних собак гуляє містом?

– Не знаю точно. Є люди, які озвучують захмарні цифри, але я частково розумію, для чого вони це роблять. Насправді ж безпритульних значно менше. Наприклад, дехто говорить про п’ять­сім тисяч собак на вулицях, але це для Тернополя не реально, навіть беручи до уваги промислові райони, де їх трохи більше. За нашими підрахунками, їх близько тисячі.

– То якщо зараз облаштувати притулок, проблему ще можна вирішити? Адже число тварин не критичне.

– Так. Притулок на 200-­300 собак допоміг би поступово зменшувати кількість тварин на вулицях гуманним шляхом. Це не означає, що тварини повинні жити там постійно: якусь частину прилаштуємо, якусь частину бодай стерилізуємо. Однозначно, що не всіх собак ми змогли б прибрати з вулиць. Має пройти певний час. Паралельно з тим варто запровадити реєстрацію тварин, чіпування. Проблему можна вирішити лише комплексно. Адже собаки на вулиці з’являються не самі по собі. Тут слід копати глибше…

– Згідна. Як на мене, за кожною безпритульною собакою стоїть безвідповідальний господар. Дякую Вам за цікаву розмову! Сподіваюся, що Вам вдасться відкрити притулок, прилаштувати тваринок, а з часом кожній із них знайти гідного господаря!


Джерело: Тижневик "Номер один"



Новини
16 Жовтня
15 Жовтня
12 Жовтня
11 Жовтня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 45%, 5 votes
    5 votes 45%
    5 votes - 45% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 27%, 3 votes
    3 votes 27%
    3 votes - 27% of all votes
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 18%, 2 votes
    2 votes 18%
    2 votes - 18% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 9%, 1 vote
    1 vote 9%
    1 vote - 9% of all votes
Total Votes: 11
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше