Найсвіжіше:
• Як світ протистоїть коронавірусу: тернополяни розповіли про заходи у країнах, де зараз мешкають • Руслан Кулик: «Криза – це нова можливість для області, керівництву краю потрібно лише правильно нею скористатися» • Як повернути квитки на скасовані потяги • У парку Чорткова невиправний злодій «знайшов» пістолет • Як ховатимуть померлих від COVID-19? • З таким ставленням до карантину в церкву не буде кому йти • На дитячі майданчики – зась! • Коронавірус на Тернопільщині: хворі медичні працівники, незабезпеченість лікарень, торгівля експрес-тестами з рук та тимчасові пункти сортування • Посаду тернопільського губернатора оцінили у 220 тисяч доларів • У Ланівцях волонтери шиють захисні костюми для медиків • Волонтери ТНЕУ допомагають потребуючим людям під час карантину та просять усіх небайдужих про підтримку! • В Україні посилено карантинні заходи • Петро Гадз передав Бучацькій райлікарні надсучасний апарат штучної вентиляції легень • Голова МЗС розповів, що буде з безвізом після коронавірусу • На Теребовлянщині жінка згоріла разом із сухим листям • Гороскоп із 1 по 7 квітня • Увага !!! • Ексдепутата з Тернополя призначено начальником Генштабу Збройних сил України • Компанія «Контінентал» сплатила 364,29 млн. грн. податків і 13,63 млн. грн. соціальної допомоги у Тернопільській області • Медичні заклади Тернопільщини, які прийматимуть пацієнтів із коронавірусом • Коронавірус забрав на той світ батька і підібрався до доньки із внуками • Автор «золотого» м’яча тернопільського «Авангарду» Борис Юров: «Підхопив смугастого на правому краю, розхитав захисника «Буковини» і з вигуком «тащи» завдав влучного удару метрів із 20-ти» • Анонси газети «Номер один» від 01.04.2020 р. • Тернопільський «Марадона» Володимир Венгринович: «Найбільше поважав тих футболістів, які інколи й могли порушити режим, але потім зі шкіри лізли, щоби все виправити. Таким під час своєї футбольної кар’єри був і я» • 482 жителі Тернопільщини вже скористалися безкоштовними ваучерами на навчання
rss
Легендарний воротар Федір Бокач: «Молодий футболіст у «Цукровику» мав половину зарплати віддати, це мене розізлило, і я більше в команду не повернувся»

Опубліковано: 18 Лютого о 12:00



Одним з найтитулованіших футболістів Тернопілля, безперечно, є Федір Пилипович Бокач. Хоча він і не зіграв жодного офіційного матчу в майстрівських (читай: професійних) командах, не виступав за різні збірні колишнього СРСР, однак його титули говорять самі за себе. Не багато знайдеться в області футболістів, котрі би виборювали першість Тернопілля сім(!) разів, а якщо сюди доплюсувати два титули кращої сільської команди Союзу… Цього року Федір Пилипович відзначає 80-річний ювілей. Сьогоднішня наша розповідь про визнаного майстра, можливо, найкращого голкіпера в історії тернопільського футболу.

БІОГРАФІЯ

Народився – 17 вересня 1940 року

Місце народження – с. Хрещате, Козелецького району на Чернігівщині

Перший тренер – Зіновій Петрович Савіцький

Амплуа – воротар

Виступав за команди: ДЮСШ (Тернопіль), «Колгоспник» (Копичинці), “Локомотив”, “Динамо”, “Мотор”, “Цукровик” (усі з Тернополя),'”Буревісник” (Кременець), “Спартак”, “Колос”, “Колгоспник” (усі з Бучача)

Дитина війни

– Федоре Пилиповичу, Ви народилися не на Тернопільщині, однак Надзбручанський край став для Вас рідною домівкою. 

– Так, я не корінний тернополянин. Народився у 1940 році далеко від цих країв – на Чернігівщині. Так склалася доля, що наша родина одразу після війни переїхала на Тернопільщину. Батько під час війни був у полоні, втік звідти та тривалий час перебував у партизанах. А коли звільнили від німців Чернігівщину, то його направили в Тернопільську область, як тоді говорили, встановлювати радянську владу. Оселилася наша родина в Чорткові, де тоді знаходився обласний центр. Батько працював в обкомі партії завгоспом. Саме в цьому місті вперше побачив, що таке справжній футбол. Приїхав із села, напевно, і м’яча до того часу ніколи не бачив, а в Чорткові випала нагода побувати на матчі дорослих команд. Тоді я був малим і, звичайно, не знав, хто там грає. Уже потім Іван Васильович Онисько, котрий згодом став моїм «хресним» батьком у суддівстві, розповів, що це грало чортківське «Динамо», за яке він виступав, та ужгородський «Спартак».

– А війну пам’ятаєте?

– Про війну в пам’яті зберігся один-єдиний епізод. Наша хата знаходилась на пагорбі. Мати сказала мені з братом пильнувати, і як тільки побачимо людей у військовій формі, одразу повідомити. Коли німці зайшли в наше село, мене, ще дуже малого, посадили на коня, і ми всі швиденько втекли до лісу, який був поруч.

– Тривалий час Ваша доля була тісно пов’язана з Тернополем.

– Коли Тернопіль знову став обласним центром, наша родина туди переїхала. Тут я пішов у школу і тут розпочалася спортивна кар’єра. Відвідував секції акробатики, легкої атлетики, а в 1954 році почав займатися волейболом. Тоді нас тренував Зіновій Петрович Савіцький, якого більшість місцевих любителів спорту знають як футбольного тренера. Однак у ті часи він поєднував два види спорту – волейбол і футбол. Загалом намагався тягнутися за братом Василем, який теж грав у волейбол, а згодом і у футбол. Зі зростом у шкільні роки 176-180 см і стрибучістю добре грав у волейбол на позиції атакувального.

Одного разу тернопільська команда брала участь в змаганнях у  Львові, після яких мене залишили, повідомивши, що мене включили кандидатом до юнацької збірної УРСР. Із тернополян залишився сам, провів одне чи два тренування і поїхав додому. Всі розмовляли російською, мені ж було некомфортно, не зміг стати своїм у тому колективі.

«Після кримського вояжу мене виключили зі школи»

– А за яких умов стали займатися футболом?

– Одного разу Зіновій Савіцький запросив мене зіграти у футбол. Напевно, не було кваліфікованого воротаря мого віку чи через якусь іншу причину. Зіграв на воротарській позиції. Для мене це не стало чимось особливим, адже висота волейбольної сітки – 2,45 м, а ворота мали 2,44 м. Без проблем забирав верхові м’ячі, вистрибував так, що інколи головою діставав до поперечини (сміється,– авт.). Із тих пір певний час суміщав два види спорту – волейбол і футбол. Пригадую, поїхала збірна області до Києва на Спартакіаду України серед школярів. Там я розривався, відіграв у  волейбол, переодягнувся і їхав, щоби встигнути на футбольний матч. Навантаження були неймовірні. Після повернення додому відчув, що не можу суміщати два види спорту, довелося вибирати, і я зупинився на футболі. Грав тоді за команду ДЮСШ разом з майбутнім міським головою Тернополя Анатолієм Кучеренком та відомим у майбутньому футбольним функціонером Володимиром Авраменком.

– Зовсім юним Вас запросили до тернопільського «Цукровика».

– У 1958 році кілька матчів провів за дорослу команду копичинецького «Колгоспника». Тоді, напевно, мене помітили місцеві тренери і запропонували підключити молодого та перспективного голкіпера до тернопільського «Цукровика» у якості запасного воротаря. Це була перша майстрівська команда Тернопільщини, яку тільки в 1959 році включили у чемпіонат Радянського Союзу у класі «Б». Я тоді навчався в 10 класі. З командою поїхав до Криму на календарні матчі проти Севастополя і Сімферополя. Перед тим ми зіграли спаринг із командою Джанкоя, в якому мені довірили місце у воротах. Але в офіційних матчах так і не грав. Той вояж до Криму відбувався у травні, отож я напередодні випускних іспитів на тиждень чи півтора «зник» зі школи. Після повернення йду до школи, а мені повідомляють, що мене виключили. Врятувало лише втручання заступника голови облвиконкому. Із тренером «Цукровика» зайшли до нього у кабінет, високопосадовець зателефонував до директора школи, а мені сказав повертатися до школи, мовляв, усі питання вирішено. У школі мене поновили, однак після того, як почалися випускні екзамени, я вже не міг їздити з «Цукровиком» на матчі. Таким чином провів у команді два місяці та отримав за цей період дві зарплати.

– Як розпорядилися першими заробленими грішми?

– Перша моя зарплата склала 1200 карбованців. Для мене, школяра, це була дуже велика сума. Що цікаво, купюри тоді були дуже великими, і я вийшов із бухгалтерії і не знав, куди їх сховати, адже в кишеню не поміщалися. Довелося їх згорнути, щоби не тримати в руках. За першу зарплату купив годинник «Кіровський» із червоним циферблатом. Довго він мені служив, аж поки годинниковий майстер не випросив його, помінявши на електронний, сказав, що мій – історичний і дуже цінний. Була в мене і друга зарплата. Але тоді в «Цукровику» існувала така система, що молодий футболіст мав би половину зарплати віддати на потребу команди. Отож 600 карбованців довелося віддати, а 600 – залишив собі. Це мене розізлило, ще й іспити, яких було дуже багато, і це стало головною причиною, що я більше до «Цукровика» не повернувся.

«Брат, не питаючи мене, завіз документи по педвузу»

Але поза футболом Ви не залишилися?

– Воротарі в ті часи були у дефіциті, тому мене запрошували і в інші команди. Зокрема, в 1959 році поїхав з тернопільським «Динамо» на товариську гру проти кременецького «Лісотехнікуму». В перерві цього матчу до мене підійшов викладач Кременецького педагогічного інституту і давай агітувати поступати до них у вуз, де була футбольна команда «Буревісник». Я закінчив школу, забрав документи, але навіть не думав поступати до педінституту. Мій брат Василь, який навчався у Кременці, не питаючи мене, приїхав до Тернополя, забрав документи і сам завіз до педвузу. Одного дня мені прийшов лист, щоб я приїхав на вступні екзамени. Пригадую, тоді була спортивна спеціалізація – біг на 100 метрів і довгу дистанцію, стрибок у довжину, штовхання ядра та плавання. Всі види здавав легко, а от із плаванням мав проблеми. Нормативи здавали на річці біля Кременця. То плив, то ногами відштовхувався від дна. Поборсався у воді, виліз на берег, подумав, що провалив іспит, і… поїхав додому. Хоча перед тим, як здавати спортивні нормативи, довелося пройти медогляд. У списках навпроти кількох прізвищ були певні позначки, в тому числі і навпроти мого. Очевидно, виділеними були особи, на яких мали би звернути уваги при поступленні. Так власне воно і сталося. Через деякий час отримав лист, в якому повідомлялося, що я зарахований у вуз.

– Початок 60-х років став зірковим часом кременецького футболу?

– У той час до Кременця перевели факультет фізичного виховання з Дрогобича, де навчалися багато футбольних асів. У 1960 році кременецький «Буревісник» здобув «срібло» у першій групі обласного чемпіонату, а в 1961-62 рр. виборював чемпіонство. Хороші результати команда показувала й у вузівських змаганнях.

– Відомо, що в 60-х роках минулого століття існувало правило, за яким майстрівська команда області грала перехідні матчі з обласним чемпіоном за право зберегти майстрівський статус.

– Такі матчі були. Зокрема, в 1962 році “Буревісник” вдало зіграв перший із двох таких поєдинків у Тернополі проти «Авангарду». Після цього на нашу команду вийшло керівництво повідомило, що не потягнемо участі в класі «Б», бо немає коштів, хоча за виконавським рівнем ми “Авангарду” нічим не поступалися. У матчі-відповіді показали достойну гру, але, напевно, і тернополяни серйозніше підійшли до поєдинку після відносно невиразної гри в першому матчі, і святкували перемогу.

«Студенту-педагогу дружина фінансово допомагала закінчувати інститут»

– Навчання в інституті підійшло до завершення, і Ви несподівано опинилися в Бучачі.  

– Переїхати до Бучача мене загітував Йосиф Крушельницький, який родом із тих країв. Він був першокурсником, а я – на 4-му. Він запропонував поїхали до Бучача і грати у футбол за місцевий «Спартак». Так тоді називалася команда. Тоді я вже мав направлення на роботу в школу села Куропатники Бережанського району. Поставив умови представникам Бучаччини, щоби мені і дружині там дали роботу й виділили квартиру. Все вирішили оперативно, і в серпні 1963 року переїхав у це славне місто, яке стало для мене рідним майже на 10 років. Працював у школі-інтернаті  й паралельно грав у футбол за місцеву команду.

Ви доволі рано одружилися?

– Майбутня дружина Еліна Феофанівна в 1961 році закінчила педінститут і за власним бажанням поїхала вчителювати у Казахстан. Я на канікулах їздив до неї, а в 1962 році ми розписалися. Мені, студенту-педагогу, Еліна фінансово допомагала закінчувати інститут, надсилаючи в місяць по 20 карбованців. А коли вона відпрацювала передбачених законом два роки, повернулася, і ми вже разом переїхали до Бучача.   

– За бучацький «Спартак» довго не пограли, довелося поміняти бутси на солдатські чоботи…

– У листопаді 1964 року мене призвали до війська. Спершу потрапив у школу молодших спеціалістів ракетного дивізіону, яка базувалася в селі Новопетровськ (Підмосков’я). Там отримав спеціальність механіка-складальника ракет. Продовжив служити в курортному містечку Паланга (Литва). У той час саме проходила заміна ракет, старші, які стояли на бойовому взводі, знімали і ставили нові, які потрібно було укомплектовувати боєголовками і двигунами. Коли ці роботи завершилися, наша частина мала їхати на стрільби. Але перед тим дивізіон виставив футбольну команду на змагання округу. Це був єдиний матч за час служби, в якому довелося взяти участь. У тій грі травмував руку, мене шпиталізували. Поїздка на стрільби була під загрозою. Однак командир дивізіону, земляк-українець Бондаренко, дізнався, що я травмований, дав команду їхати, але замість основної роботи запропонував здавати теорію. На належному рівні відстріляли, я, як і планувалося, виконав теоретичні заняття. Це був серпень 1965 року. Тоді саме вийшов указ, що педагогам зменшують строк служби в армії до одного року. Дружина на адресу військової частини надіслала відповідні документи, мене демобілізували, і я повернувся до роботи в школу-інтернат.      

«Савчук узяв картку, заліз під стіл та…  проковтнув її, щоби не було доказів»

– Після війська Ваша футбольна кар’єра набрала нових обертів…

– Із листів дружини дізнався, що бучацька команда скотилася до аутсайдерів. Тоді голова Бучацького райкому Олексій Сергійович Краснощоков дав доручення створити сильну футбольну команду. У середині чемпіонату області 1965 року до вже бучацького «Колгоспника» прийшов новий головний тренер Петро Іванович Савчук із брошнівських «Карпат» (Івано-Франківська обл.) та привіз із собою багато футболістів. У чемпіонаті області “Колосу” нічого не «світило», а от кубок команда виграла й отримала змогу виступати в кубку України. І треба ж було такому статися, що, згідно з жеребом, бучацькій команді випало грати з тими ж “Карпатами”, з яких прийшло поповнення. Хоча ми і переграли опонентів на їхньому полі (2:0), суперник подав протест на результат гри, і нам було зараховано технічну поразку.

– А що ж тоді таке сталося, що команду з Бучача так жорстко покарали?

– У тому матчі участі не брав, але добре обізнаний про його перипетії. Оскільки ряд футболістів суперника поповнили бучацьку команду, то Петро Савчук поїхав їх заявляти у Федерацію футболу УРСР. Тоді існувало таке положення, що футболіст мав мати прописку на території населеного пункту, за команду якого він виступав, не менше пів року. Звичайно, приїжджі футболісти цієї норми не витримали, але Савчук переконав керівництво федерації, що всі питання вирішить і суперник не буде проти, щоби за команду з Бучача виступали колишні гравці з Брошнева. І ті заявили цих футболістів (зробивши на них картки), але з умовою, що коли ці картки із протестом повернуться до Києва, то Петро Іванович довічно буде дискваліфікований із футболу. Оскільки господарі програли і, очевидно, мали зуб на Петра Савчука, вони вдалися до протесту. Зокрема, ішла мова про гравця Ярослава Семаніва, котрий сам був із Брошнева, і його всі добре знали. Арбітр матчу запитав тренера бучацької команди, як цей гравець міг бути заявлений і грати, коли порушено регламент. Суддя хотів передати картку футболіста до Києва, нехай федерація приймає рішення. Савчук узяв картку, заліз під стіл та…  проковтнув її, щоби не було доказів. Звичайно, бучацькій команді зарахували технічну поразку, але перед федерацією він був чистим, бо не було доказів, що та заявила гравця з порушенням.  

– Із наступного року розпочалася «золота» ера бучацького футболу.

– У 1966 році до команди прийшли ще кілька досвідчених виконавців, і з того часу в обласних змаганнях нам не було рівних. Першим же серйозним успіхом бучацької команди в масштабах України стала перемога в других сільських спортивних іграх (м. Шпола, Черкаська обл.). Тоді нас у Бучачі зустріли, як героїв. З Підзамочка пішли до ратуші, де була встановлена трибуна, з якої нас вітали. А з 1967-го бучачани розпочали виступи на всесоюзній арені. Спершу команда виграла турнір ЦР ДСТ «Колгоспник». Це дало право виступати у відбірковому етапі першого кубка “Золотий колос”. «Колгоспник» грав зональний турнір у Ечміадзіні (Вірменська РСР). Ми пройшли цей раунд і вийшли до фінального етапу, який пройшов в Україні (м. Якимівка, Запорізька обл.). Там “Колгоспник” ішов очко в очко з росіянами, однак договірна гра росіян із казахами (12:0) залишила в цілому від хорошого змагання неприємний осад. В останньому матчі нам потрібна була перемога над таджиками – 7:0. Їх попередили, якщо програють українцям у сім м’ячів, більше нікуди запрошувати не будуть. Ми той матч виграли – 5:0, але за різницею м’ячів задовольнилися тільки другим місцем.

Федір Бокач у молоді роки був вправним воротарем і справжнім господарем “другого поверху”

«Тренеру не сподобалося, що я завів розмову про гроші»

– Далі з Вашої футбольної біографії зникло два роки….

– На початку 1968 року в мене був конфлікт із тренером Петром Савчуком. Більшість футболістів, яких запросили до Бучача, не працювали, а отримували заробітну плату виключно за футбол. Кожен гравець був на утриманні в колгоспі й мав, за моїми спостереженнями, близько 150-160 карбованців, ще були індивідуальні премії. Загалом сума за тими мірками набігала немаленька. Я ж не отримував як футболіст нічого, а мав виключно заробітну плату вчителя фізкультури в школі (100-120 крб.). Це питання підняв перед головним тренером. Очевидно, йому не сподобалося, що я завів цю розмову, і він не запросив мене у команду. Так опинився поза футболом на два роки, займався виключно педагогічною роботою, працював у школі з дітьми. 

– Згодом Петро Іванович перепросив і Ви стали кращим «колосівським» голкіпером СРСР…

– У 1970 році Петро Савчук чи не мав бажання шукати голкіпера, чи не було достойної кандидатури, підійшов до мене і запропонував повернутися в команду на фінансових умовах, які мали гравці, що займалися виключно футболом. Мене спершу оформили інструктором-методистом у колгоспі в селі Порохова, згодом – у с. Зубрець. Я повернувся до команди, дуже скоро зайняв місце основного воротаря і з першої спроби здобув з командою «Золотий колос». Сходження за «Золотим колосом» розпочалося з зонального турніру в Грузії. У невеличкому селищі Ацкурі Ахалцихського району в першому матчі за величезної кількості глядачів нам протистояли місцеві футболісти. Найбільше вразив газон. Такого якісного трав’яного покриву я до того не бачив і на кращому за всю ігрову кар’єру більше не грав. Не відчував під ногами трави, відскот м’яча був інший, ніж зазвичай. Добре, що на розминку вийшли раніше і мали час звикнути до нього. У тому матчі святкували мінімальну перемогу завдяки голу Михайла Шевчука. Це був найсильніший суперник, решту перемогли без особливих проблем і здобули право грати у фіналі. В останній грі вірмени просили допомогти їм, щоби вони були вище в турнірній таблиці від Азербайджану. Для нас той поєдинок не мав турнірного значення. У тому матчі я стояв на воротах, ми старалися зробити те, про що нас просили, але нам цього… не вдалося. Падаю в один кут, відкриваючи порожнім інший, а мені б’ють саме туди, де я є…

«Хулігани поранили арбітра ножем»              

– Фінальна частина запам’яталася цікавими навколо футбольними історіями.

– Фінал відбувся у Коломиї. Ми впевнено граємо, перемагаємо всіх суперників, і тут стається надзвичайна ситуація. Наш тренер Петро Савчук одного дня пригостив суддів у ресторані. І коли вони звідти вийшли, хулігани перестріли їх і поранили арбітра ножем. Усіх, в тому числі й Петра Івановича, тоді забрали до відділку міліції. Але біда одна не ходить. Юрій Пасько, якого до команди запросили з Тернополя, проговорився, що він тернополянин. Грузини, яких ми обіграли в зоні, очевидно, «не добре на нас дихали», тому поїхали у Бучач вияснити дану ситуацію, щоби на протестах бути вище в турнірній таблиці і зупинити нашу переможну ходу. У день гри футболісти, похнюпившись,  сидять у гуртожитку та очікують на розвиток подій. Тут приїздить голова райвиконкому Краснощокий разом із начальником паспортного стола. Нас зібрали в одну кімнату і він каже: «Хлопці, ваша справа – вийти на поле і грати, за все решта не думайте. Не хвилюйтеся ні за Савчука, ні за Паська, все буде добре». Так і сталося, на футбольному полі ми належно виконали свою роботу і виграли кубок «Золотий колос», значно випередивши у турнірній таблиці найближчих суперників. Для бучачан це була друга поспіль подібна перемога у Всесоюзних змаганнях, а для мене – перша. До речі, в Коломиї мене визнали кращим воротарем та вручили декоративний сервіз.  

– Наступний сезон став знову тріумфальним для «Колоса».

– У 1971 році ми знову не мали рівних у зональних змаганнях «Золотого колоса», які відбулися в м. Кретинга (Литва). А у фіналі в Краснодарі обіграли Росію та «допомогли» Литві вийти на друге місце, Росія залишилася третьою. Тоді мені вперше довелося грати при штучному освітленні. Організатори назвали кращих гравців за амплуа, і два представники нашої команди було відзначено. Кращим бомбардиром став нападник “Колоса” Юрій Науменко, а я був номінований як воротар та в нагороду отримав модний у той час радіоприймач «Сенга».

– Після великих перемог неминучий спад. Не обійшов він і бучацьку команду.  

– За значні досягнення на наступний фінал кубка “Золотий колос” бучацьку команду допустили без відбіркових ігор. На той час Савчук мав натягнуті стосунки з українським «Колосом». Чи їм не сподобалося, що ми постійно перемагали, чи щось інше, однак так сталося, що від України на фінальному турнірі виступили дві команди. Так Україна роздвоїлася… До того ж у 1972 році в нашій команді проходила зміна поколінь, яка не могла не позначитися на результаті гри. “Колос” на фінальному турнірі, який пройшов у Єдинцях (Молдавська РСР), був лише п’ятим.

– Сезон-1972 став для Вас останнім у великому футболі.

– Після сезону-1972 я завершив виступи на футбольному полі. Тоді дружина була вагітна і переїхала народжувати до Тернополя, де мешкала в моїх батьків. Окрім того, померла теща, в якої у Тернополі залишилася квартира. Дружина хвилювалася, щоби брат з цією квартирою нічого не зробив. Можливо, я би ще виходив на футбольне поле, але обставини склалися по-іншому і довелося повернутися до Тернополя. Іван Онисько, який в обласній Федерації футболу відповідав за суддівство, запропонував перейти до них. Я влаштувався на роботу вчителем фізкультури у місцеве ПТУ і паралельно обслуговував футбольні матчі. З 1973 року судив спочатку матчі чемпіонату області, юнаків, пізніше й ігри колективів фізкультури та другу союзну лігу. Зазвичай працював у бригаді з Прошкіним та Старовецьким, здебільшого асистентом арбітра.

«Я свого роду націоналіст, маю українську струнку в серці»

– А чи доводилось обслуговувати матчі у якості арбітра?

– Дорогу до арбітра «зарізав» Володимир Прошкін. Ми були конкурентами, але він був росіянин, я ж спілкувався виключно українською, а по суддівських щаблях російськомовному судді було легше підніматися. Загалом російської мови не признавав, хоча її добре знаю й інколи користуюся. Я свого роду націоналіст, маю українську струнку в серці. Як не як – із козацького роду! По маминій лінії родина має  історичне прізвище Дорошенко. Також є історичний факт, коли утворювалось село Хрещате, то на його перехресті були три козацькі родини – Бойки, Бокачі й Дорошенки.  

– Сучасні голкіпери часто ходять до чужого штрафного майданчика на стандарти і навіть забивають голи. Цікаво, а чи на офіційному рівні довелося голкіперу Федору Бокачу відзначатися результативним ударом?

– Був такий один випадок, і, що цікаво, забив я своєму брату Василю. Кременецький «Буревісник» у Тернополі на центральному стадіоні грав із місцевим «Мотором». Тоді була дощова погода, газон перетворився на суцільне болото. Наша команда отримала право на пробиття пенальті. У футболістів ноги важкі, сил мало, і ніхто не наважувався підійти до «точки». Тоді я підбіг до штрафного майданчика і сказав, що проб’ю. Розбігся і поцілив м’ячем у самісінький кут. Той м’яч приніс «Буревіснику» перемогу. 

– Як вдавалося тримати форму, адже в ті часи в командах не було тренерів для  воротарів?

– Я фактично був самоучкою. Велику роль у тому, що я став воротарем, відіграв волейбол, адже непогано стрибав. А коли навчався у кременецькому педінституті, придбав книгу відомого голкіпера Олега Макарова «Воротар». Вона для мене стала настільним підручником. У ній, наприклад, уперше прочитав, як відбивати м’яча кулаками, як воротар має правильно падати і якою ногою виштовхуватися тощо.  

«Розминаємось і в один момент дивимося, як падають ворота»

– Старі футболісти при зустрічі розповідають різні кумедні історії. Напевно, знаєте про такі і Ви?

– Цікавий випадок стався перед одним із поєдинків чемпіонату серед колективів фізкультури. Двоє гравців «Колоса» – Леонід Устинов та Іван Білан – у переддень проштрафилися, не прийшовши на тренування, більше того, повернулися на базу напідпитку. Петро Савчук не підбирав до них слів, і зі старожилами команди прийняли рішення оштрафувати обох на 40 карбованців. Для Білана ця сума була значною, адже він не був гравцем основного складу, тому попросив, щоби цих грошей з нього не знімали, натомість він готовий зробити все заради команди. Як стало відомо, «Колос» у Хмельницькому мав грати на запасному полі з дуже поганою якістю футбольного газону. А Петро Савчук завжди добивався, щоби його технічні футболісти грали на хорошої якості полях. Так от цей «штрафник» після вечірнього передігрового тренування залишився, щоби підпиляти ворота. А щоби замести сліди, пилку викинув у річку і сам пройшовся по воді. На наступний день зранку ми приїхали випробувати поле і в нас ледь серце не зупинилося. Вихователька вивела на прогулянку дітей. Ми розминаємось і в один момент дивимося, як падають ворота. Велике щастя, що вони нікого з діток не зачепили. Коли ж ми приїхали за годину до початку матчу, то здивувалися, бо ворота стояли. Виявилось, господарі поля вже неодноразово стикалися з подібними ситуаціями недоброзичливців із числа місцевих жителів, тому мали чим замінити спиляні ворота.

– Федоре Пилиповичу, а як самі ставилися до спиртного?

– Мене називали «режимником», практично не вживав спиртного. Коли навчався у Кременеці, то пригубив хіба що на випускному. В Бучачі міг випити на дні народження когось із працівників школи. Напевно, й дожив до такого поважного віку, що не зловживав спиртним. 

– Суддівство і гроші – вічна тема. Чи доводилося з цим стикатися?

– Питання з суддями завжди «закривав» Петро Савчук. Він мав зв’язок із Тисменицькою хутряною фабрикою, і при нагоді міг взяти з собою ондатрову чи кроликову шапку для презенту. Також завжди мали з собою спирт. Єдиний випадок на моїй пам’яті, який був пов’язаний із суддівством, стався у 1966 році в фінальному матчі у Шполі проти господарів. Шеф, як ми називали Петра Івановича, підійшов до футболістів і повідомив, що суддя «просить» йому щось дати. Тоді вирішили скинутися по 10 карбованців із кожного. Можливо, Савчук ще щось добавив. Але, що цікаво, навіть за такого розкладу арбітр нас ледь не «задавив», призначивши пенальті. Попри те ми в тому матчі святкували перемогу – 2:1.

– А коли самі працювали суддею, мабуть, підходили представники команд, щоби допомогти завоювати перемогу за певну фінансову винагороду?

– Якщо і щось було, то такі питання вирішували напряму з арбітром. Єдине, що можу сказати, після гри, коли команда-господар перемагала, було кілька таких, які віддячували бригаді за хороше суддівство. Це були чисто символічні 50-100 карбованців. Зазвичай господарі зустрічали суддів, поселяли, харчували і після матчів були невеличкі застілля, інколи навіть зі спиртним.

Віталій Попович


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , ,



Новини
3 Квітня
2 Квітня
1 Квітня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше