Кременець – місто, яке декілька років тому отримало статус міста обласного значення. На сьогодні воно поєднує в собі, з одного боку, прекрасну, надзвичайно цікаву, таємничу і славну історію, а з іншого – багато сучасних негараздів, які влада міста не спішить чи не хоче виправляти, а саме – не згуртовує людей у територіальні громади, не може об’єднати їх у духовному плані і не в повній мірі шанує героїв України тощо.
«Моє місто – це така собі маленька Швейцарія із вражаючою історією»
Так з любов’ю говорить про своє місто 23-річна кременчанка Дарина Бондар, екскурсовод Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника. І це в деякій мірі є так насправді, бо Кременецькі гори своєю красою таки чимось нагадують Швейцарські Альпи. Цікаво, що Кременецькі гори, і відповідно й місто, називаються так через кремінь – твердий мінерал, покладів якого багато у місцевості, як і вапняків, крейди. Усе місто розміщене на пагорбах і потопає в зелені садків, соснових дібров, квітів. Нерідко дмухне легенький вітерець – і тебе огортають приємні запахи природи, хочеться стати птахою та з висоти оглянути красу цього краю. Якраз ту висоту і забезпечила екскурсовод Дарина, привівши нас на найвищу точку в місті –Замкову гору, яку мешканці ще називають гора Бона і до якої є лише одна крута дорога, а з інших трьох боків – майже прямовисні урвища. Напевно, саме з цієї гори у східній частині міста і починалася історія Кременця, адже саме про битву галицько-волинського князя Данила Романовича з угорським королем Андрієм ІІ у 1227 році вперше є літописна згадка. До слова сказати, висота гори має 105 метрів над містом, а над рівнем моря – майже 400 м, і, стоячи на мурах залишків фортеці, насправді почуваєшся птахою. Про подвиги захисників міста, починаючи з середньовіччя, багато вже написано, складено легенд, переказів, віршів та пісень. І про один момент хочеться згадати словами письменника Василя Яна, коли він описував події під час захисту фортеці від монголо-татар у своїй книзі «До останнього моря»: «До воріт добратися було неможливо… Жителі полили гору водою (ті події відбувалися взимку, – авт.) і тепер вона вся зледеніла. Коні ковзались і падали. Зі стін лунали крики і сміх, летіло каміння…» У час, коли на Волині правили литовці, Кременець перебував у володіннях князів Гедеміна, а пізніше – Любарта. А за Сигізмунда місто набуло Магдебурзького права. Все ж твердиня виявилась невічною і була зруйнована руками тих же, хто її і створював, – людей. Козацький полковник Максим Кривоніс, підійшовши з військом до Кременецького замку восени 1648 року, взяв його в облогу. Протягом шести тижнів точилися бої за твердиню, в результаті замок повністю зруйнували й потім більше ніколи не відновлювали. Та це не було останньою крапкою в історії Кременецького замку. Його руїни продовжували жити своїм життям. Будучи свідками древньої історії, старим символом міста та цікавим туристичним об’єктом, вони і далі привертають увагу до себе. Саме там, на Замковій горі, досі живуть безліч легенд, пов’язаних, найперше, з іменем королеви Бони.
Слухаючи змістовну, дуже емоційну і яскраву розповідь Дарини, мимоволі переносишся в минулі часи, відчуваєш всю велич історії, захоплюєшся, ніби закохуєшся у це місто назавжди… Ось яку вона розповіла легенду про королеву: «Здавна люди оцінили королеву, італійку за походженням, як жорстоку, свавільну і зрадливу. Можливо, так і було, але не все її життя. Королева Бона Сфорца отримала Кременецький замок разом із довколишніми селами у подарунок від свого чоловіка, сина короля Сигізмунда І – Августа у 1536 році. Той, будучи у Кракові, лише час від часу бачив дружину. Тому Бона не надто дбала про дотримання цнотливості. За переказами, «любовні апетити» королеви були настільки великими, що при замку вона утримувала цілий чоловічий гарем. Надзвичайно вродлива, розумна, амбітна, вона одного разу вирішила утаємничити свої любовні походеньки з фаворитами і наказала збудувати міст через східне урвище до протилежної гори, щоб там створити любовне гніздечко. Підвісний міст робили з волових шкур і в’язали їх телячими жилами. Довжина переправи вражала – напевно, до 200 м. Коли все було готове, королева на одній кареті поїхала вперед, а позаду – друга карета, вщент наповнена золотом та іншими скарбами. Мабуть, через велику вагу шкура не витримала, порвалася і все упало вниз. Але дивним чином королева приземлилася неушкодженою. Люди казали, що врятували її пишні жіночі одежі, довга, широка, дзвоноподібна шовкова сукня зіграла роль парашута і все обійшлося. Скарби пропали і донині їхня доля не відома. А королева на знак свого спасіння покаялась і здійснила добру справу, можливо, єдину в своєму житті – дала кошти на створення та будівництво францисканського монастиря в центрі міста (нині це Миколаївський собор)».
Як нині кременчани дбають про своє місто
Відразу слід зазначити, що першого дня самостійні, так би мовити, зовнішні оглядини міста були зовсім невтішними і навіть захотілося відразу податися геть. Щоб скрасити негатив, було вирішено піти відпочити на природу в районі автостанції до Дівочих скель, у соснові діброви. Йдучи вгору, минули крейдяний завод, вибрали зручну галявину для бівуаку, сіли на трави-мурави та почали милуватися краєвидами міста згори. Спочатку ніздрі приємно лоскотали запахи хвої, польових квітів та різнотрав’я. Захотілося жінкам подарувати трішки квіточок, і, йдучи до них, щось під ногами заскреготало, зарипіло. Виявилось, що це сміттєзвалище, а глянувши далі вгору, виднілися людські оселі. Виходить, що люди у себе на порозі смітять. Далі було більше – вітер змінив напрям, і замість запахів природи почав дошкуляти сморід.
Все ж наступного ранку настрій підняла нам чепурненька дівчинка-екскурсовод Даринка. Екскурсію вона почала з православної церкви КП Преображення Господнього. Також їй було повідомлено, що до московських церков ми не підемо і нічого про них чути не хочемо. До речі, в самому місті є 10 церков, з них: 1 греко-католицька, 1 костьол, 1 лютеранська, три православні КП, а решта московські. Та про погане пізніше. Храм Преображення Господнього раніше був частиною комплексу єзуїтського колегіуму, який будувався у 1731-1753 роках і в якому на початку ХІХ ст. були Волинська гімназія, потім ліцей «Волинські Афіни», а нині там знаходяться корпуси Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка. Після молитов та перебування у церкві на душі стало якось добре, затишно. Крім того, завгосп храму, добродій Олександр Таращук, запропонував відвідати ще й підземну частину храму та верхні дзвіниці. Тут уже прийшла не лише благодать, а всі були в захваті. «У нашому храмі на свята, – веде розповідь пан Олександр, – збирається до тисячі вірян, а в будні ходять, на жаль, набагато менше. Священик наш, настоятель протоієрей отець Володимир, – добра і щира людина, він всіляко дбає про це святе місце. Наприклад, як ви бачили, у нас продовжуються реставраційні роботи, зокрема давніх гербів князів Вишневецьких, також створюються нові іконорозписи на стінах храму борщівським іконописцем. Клопотів багато і всьому отець Володимир та наша паства даємо раду. Зараз підемо на верхні дзвіниці крутими гвинтовими сходами, яких є 120 штук. Подолаєте?»
Чесно кажучи, долати ті дерев’яні давні сходинки у вертикальній кам’яній «трубі» діаметром заледве 1,5 м було тяжко, в головах крутилося. Виходили десь посередині шпилю на балкон-терасу і таким чином споглядали внутрішній храм з висоти. А у напівтемряві дзвіниці взагалі настала якась тиша. Споглядаючи на товстезні давні соснові бруси перекриття та опор, думалось-гадалось багато чого, а ще більше дивувала майстерність давніх майстрів, надбання яких збереглися до наших днів.
Велике захоплення викликало відвідування Кременецького ботанічного саду, потім – трампліна зі штучним покриттям (ні, все-таки природним, з очерету), стадіону.
Кременецькі «Содом і Гомора»
З ботанічного саду поверталися самотужки через вулицю Бориса Харчука (за радянщини – Карла Маркса), яка йде стрімко вниз, фактично це гірська дорога. Ось тут і почав знову псуватися настрій. Стан дороги не можливо описати, бо як такої її не було. Вдало про неї висловився один таксист, демобілізований атовець, який не захотів назватися: «На передовій кращі дороги. А тут – мов після москалячих «Градів». Обабіч вулиці красувалися чепурні будиночки, котеджі упереміш з обшарпаними будівлями. А колишня російська школа №2 і взагалі зіяла порожніми отворами вікон, як бійницями фортеця… На запитання перехожі то здвигали плечима, то лаяли міську владу нецензурною лексикою північного агресора. Лише один чоловік старшого віку, напевно якийсь інженер, порадив не знати кому: «Тут кладуть асфальт та роблять ремонт щороку, але лише кошти йдуть на вітер. На мою думку, потрібно тільки один раз добре втратитись, але зробити ремонт вулиці за спеціальною технологією. Хіба мало є таких спеціалістів у Європі чи у тій же Польщі, де частина країни у Карпатах? Ой, уявляю, які дороги у віддалених селах наших Карпат, хай йому грець…»
Що тут скажеш? Та це ще не все. Можливо й добре, що не все бачать гості, туристи з інших міст України і, тим більше, з-за кордону. Бо навіть головна вулиця Кременця, давня, історична, яка носила колись різні назви – Жидівська, Широка, Леніна, а нині – Шевченка, не всюди в ідеальному стані. А бічні її відгалуження такі, що на них можна знімати фільми часів радянської жовтневої революції. Навіть декорацій не потрібно – будівлі своєю «охайністю» замінять їх. До того ще у самому центрі міста на великій стіні одного пошарпаного будинку «красується» мозаїчне панно із радянською символікою та крейсером «Аврора», червоноармійцем із багряним стягом. От лише, напевно, надпис стерто – «Слава КПРС». Невже у Кременці не діють заборони про комуністичну символіку? Можна ще довго описувати, наприклад, обдерту музичну школу чи радянські скульптури піонерів, яким оббили лише червоні галстуки і вони продовжують зустрічати дітей-читачів перед входом до дитячої бібліотеки. Все ж виникає багато запитань і не лише до міської влади, а й до мешканців міста. Невже ви не любите свого міста, що так занехаяли його? Чому відсутні алея чи пам’ятник (хоч би один) Героям Небесної сотні, героям АТО? Де ж громадськість відзначає та славить пам’ять сучасних героїв? Чи в Кременці таких немає? Ні, якраз є, і то багато, їх кожен перехожий називав. Люди розповідали, що подібні заходи проводять переважно біля пам’ятника Шевченку. Слава Богу, що хоч він упорядкований добре.
Об’єднання людей можливе лише тоді, коли у них є спільні інтереси. Це стосується віросповідань. Правильно, за Конституцією у нас вільне віросповідання. Але ж не за московітів молитися потрібно, за Україну, її героїв має піклуватися кожен громадянин держави, незалежно від віросповідання, національності. Тоді як у церквах московського патріархату молитви за Україну заборонені, московські попи називають віруючих, які ходять до православних храмів Київського патріархату, «розкольниками», а греко-католиків – «єретиками». На весь північний регіон нашої області має великий вплив Почаївська лавра, це і є осередок московщини, сепаратизму на роз’єднання українців. Невже віруючі московського патріархату не усвідомлюють, що, здаючи кошти на церкву, на різні релігійні ритуали, навіть на свічки, вони таким чином фінансують ворога. І знову ж запитання до влади Кременця і всієї Кременеччини: що вами зроблено, щоб зменшити вплив московщини на своїх краян, прихилити їхню віру в Україну?
Джерело: Тижневик "Номер один"
13299