Їх не часто побачиш на вулицях, мабуть, саме через це існує оманлива думка, що цих людей не так багато. У цивілізованих країнах Європи і світу люди з фізичними вадами користуються тими ж правами і свободами, що й здорові громадяни. Вони не відчувають проблем із навчанням, пересуванням, працевлаштуванням та соціальною адаптацією. Урядові кабінети вважають, що кількагривневе підвищення соціальної допомоги чи пенсії суттєво покращить становище людей з обмеженими можливостями. На жаль, гроші не допоможуть подолати ізоляцію, у якій живуть люди з інвалідністю. Вони замкнені у своїх квартирах у багатоповерхівках роками, без ліфтів та пандусів, без можливості реалізації власних прав на рівні з іншими громадянами. Наші журналісти дослідили досвід зарубіжних країн, а також проаналізували сучасні проблеми, з якими стикаються маломобільні групи населення, особливо люди з інвалідністю. Що з того вийшло, читайте далі…
Маломобільні групи населення потребують турботи і відповідного ставлення зі сторони держави та громадян. Кожного дня ми можемо спостерігати, як вони борються з містом, яке абсолютно не пристосоване для їхнього комфортного проживання. До них належать люди, що відчувають тимчасові чи постійні труднощі при самостійному пересуванні, орієнтуванні у просторі, отриманні інформації чи послуг, комунікаціях із оточуючими. Це і вагітні жінки, батьки з дитячими візками, батьки з маленькими дітьми, люди з інвалідністю, особи похилого віку, люди з важкими валізами чи багажем та ті, які не орієнтуються на місцевості.
Втрата здоров’я та працездатності частиною наших співгромадян – непоодиноке явище, яке часто призводить до інвалідності. Це жорстко відбивається на матеріальному становищі, відчутті навколишнього світу, що своєю чергою породжує депресивні розлади та песимізм. Саме тому ставлення до осіб з інвалідністю є лакмусовим папірцем для тестування на людяність суспільства.
Особи з інвалідністю у своїй більшості – це сильні і вольові люди, але для того, аби навчатися та працювати, їм необхідні умови для власної реалізації – як законодавчі, так і побутові. В сучасному суспільстві до таких людей ставляться помилково як до неповноцінних, хоча, переймаючи європейський досвід, стає зрозуміло, що необхідно формувати світогляд, адже особи з інвалідністю – це люди з додатковими потребами. Нагальною і найбільшою проблемою в Україні є проблема доступності у всіх її сенсах. Фізичні та соціальні бар’єри створюють неабияку перепону до всіх сфер життя. Тут і стереотипи, й упередження, і дискримінація, і загроза бідності, і соціальна неадаптованість – усі ці проблеми криються у суспільстві, яке оточує осіб з інвалідністю.
Прийнято вважати, що в кожній державі кількість інвалідів становить 10% від загальної кількості її жителів. Таким чином за межею нормального пересування перебуває близько чотирьох мільйонів українських громадян. В Україні нараховується понад 2,6 мільйона осіб з інвалідністю. Але ці дані дещо занижені, оскільки існують проблеми з обліком людей із фізичними вадами, пов’язані з проведенням медико-соціальних експертиз. Проте навіть офіційна статистика показує, що кількість людей з інвалідністю регулярно зростає, тоді як загальна кількість громадян України зменшується. Якщо ж говорити про Тернопільську область, то на обліку в Єдиному державному автоматизованому реєстрі осіб, які мають право на пільги, станом на кінець осені перебувало 35 050 осіб з інвалідністю. З них близько 2,5 тисячі пересуваються на інвалідних візках. Це офіційна цифра тих, хто отримав направлення на видачу колісних крісел, у реальності вона більша, адже не враховані ті особи, які купують спецзасоби власним коштом або ж отримують як допомогу з-за кордону.
Проблема №1 – будівельна дискримінація
І нібито на законодавчому рівні особи з інвалідністю мають ті ж самі права, що й решта громадян, однак переконатися, що це не так, дуже просто. Варто спробувати спуститися в інвалідному візку з будинку, де немає ліфта і пандуса. Без сторонньої допомоги зайти у громадський транспорт, потім потрапити до торгового центру та спробувати справити природню потребу в громадському туалеті, непридатному для людей із фізичними вадами. А все тому, що в Україні не виконуються адаптовані під українське законодавство Державні будівельні норми, особливо в плані нормального доступу людей з інвалідністю до об’єктів соціального, житлового та транспортного призначення. Хоча варто зазначити, що законодавча та нормативна бази, які регламентують вимоги створення безперешкодного доступу громадської та соціальної інфраструктури для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення доволі потужні. Однак в нашій країні продовжують будувати врозріз зі встановленими нормами, що призводить до дискримінації величезної верстви населення.
Приміром, у Тернополі є лише один ТЦ, який відповідає усім умовам доступності для осіб з інвалідністю та маломобільних груп населення. У ньому є і зручний ліфт, куди можна заїхати на інвалідному візку, і спеціально обладнані громадські приймальні. Якщо говорити про будівництво житлових будинків, то вони майже не пристосовані для осіб з особливими потребами. Про громадський транспорт й годі говорити. Що відбувається у районних центрах – взагалі окрема проблема, на яку влада абсолютно не звертає уваги.
У Гусятині, приміром, і досі не вщухає конфлікт між владою та людьми з обмеженими можливостями. Не дивлячись на те, що у місті відкрили водолікарню, можновладці продовжують ігнорувати численні звернення з проханням встановити пандуси для того, аби люди могли мати до неї вільний доступ. Тільки вдумайтесь: до місця, у якому повинні були б лікуватися найбільш вразливі верстви населення, просто не допускають. А скільки ще таких ситуацій по всій Україні? Запитання, звісно, риторичне.
Проблема №2 – дефіцит умов та послуг
Люди з інвалідністю частіше за інших стикаються із дефіцитом необхідних медичних та реабілітаційних послуг, не мають належної моральної та фізичної підтримки — як з боку близьких, так і з боку суспільства в цілому. Це явище зумовлене як більшою вразливістю цієї групи громадян до бідності, безробіття та дискримінації, так і відсутністю в суспільному просторі необхідних умов для повноцінного життя людини з обмеженими можливостями. Навіть якщо існують прописані законодавчі норми та правила стосовно створення умов для повноцінного життя людей з інвалідністю, на практиці потреби цих людей дуже часто ігноруються. Працедавці не завжди дотримуються норм працевлаштування людей з інвалідністю, виправдовуючись «важкою економічною ситуацією». Дефіцит послуг та умов для активної участі людей з інвалідністю в житті суспільства до цього часу залишається серйозною перешкодою на шляху забезпечення рівних можливостей для всіх громадян.
Проблема №3 – недостатнє фінансування та дефіцит необхідних ресурсів
Незважаючи на те, що Україна декларує рівний захист усіх громадян, дуже часто залишає без уваги тих, хто не завжди може себе захистити самостійно. Використовуючи, на перший погляд, логічні та раціональні виправдання, такі як економія, раціональність, оптимізація витрат, влада фактично позбавляє життєво необхідних ресурсів найвразливіші категорії громадян. Достатньо лише поглянути на щорічний бюджет в країні, щоби визначити ставлення держави до потреб людей з обмеженими можливостями. За даними ВООЗ, у більшості країн з високими доходами у 20-40% людей з обмеженими можливостями не задовольняються основні потреби для повноцінного життя. Яка ситуація в бідних або в «країнах, що розвиваються», спрогнозувати не складно. Люди з інвалідністю, як і бідні, безробітні, мігранти, належать до найвразливіших категорій громадян та потрапляють під найжорсткіші удари економічної нестабільності та політики економії, такої популярної в наш час.
Проблема №4 – неадекватна інформація та комунікація
Сучасна інформаційна епоха ставить доступ до інформації, освіти та комунікації з іншими на одну сходинку за рівнем важливості з водою, їжею та домівкою. Той, хто не має доступу до інформації, без перебільшення не має доступу до повноцінного життя, роботи, освіти. Якраз тут дуже яскраво проявляється ставлення держави та суспільства до потреб своїх громадян. Люди з обмеженими можливостями стикаються із серйозними бар’єрами на шляху саморозвитку та освіти. Людина з проблемами зору зазвичай позбавлена достатньої кількості джерел інформації (свіжої та актуальної передусім) через нестачу відповідних до її стану носіїв цієї інформації. Людина з проблемами слуху може відчувати незручності через відсутність такої звичайної, на перший погляд, дрібниці, як сурдопереклад або субтитри у фільмах, телевізійних передачах тощо.
Із 93-х країн, де було проведено спеціальне дослідження, у 31-й не існує послуг сурдоперекладу на телебаченні та в кінотеатрах. Тільки в 30-ти країнах кількість професійних сурдоперекладачів дорівнює 20-ти або навіть менше. Через важкий матеріальний стан більшість людей з обмеженими можливостями позбавлені сучасних комунікаційних засобів, таких як інтернет, телефон і телебачення, що фактично відсторонює їх від технологій та потенціалу для саморозвитку.
Проблема №5 – освіта
Теоретично жоден законодавчий документ не забороняє, скажімо, дитині на візку навчатися у звичайній школі. Однак як це здійснити на практиці?
Є багато прикладів, коли батьки хочуть відправити дитину з інвалідністю у школу за місцем проживання, а натомість отримують не зовсім коректні твердження, мовляв, як ви уявляєте те, що ваша дитина буде навчатися серед здорових дітей?
Коли з другої-третьої спроби школу все-таки вдається знайти, то виникає ряд інших проблем: чи зможе дитина безперешкодно заїхати в цю школу, в туалет, клас? На жаль – ні. Звичайно, існують і винятки. Скажімо, у деяких школах зусиллями багатьох фондів, громадян та посадових осіб будують ліфти, пандуси, туалетні кімнати, однак кількість цих шкіл на всю Україну – обмежена.
Інше питання – чи зможе звичайна вчителька побудувати навчальний процес індивідуально для такого учня? Адже дитина з інвалідністю попри нормальний розумовий розвиток успішно сприймає програму середньої школи, але пише, скажімо, повільніше за своїх однолітків. Або чи зможе учитель фізкультури запропонувати програму вправ для такої дитини? Адже висидіти у колясці цілий день практично не можливо. Ці питання залишаються відкритими.
Для осіб із фізичними вадами особливо важливі заходи щодо можливості отримання освіти. Адже вона є одним з найбільш ефективних шляхів виходу людини з особливими потребами зі стану ізольованості від суспільства.
На сьогодні ситуація в Україні така, що забезпечення освіти дітям-інвалідам перебуває на досить низькому рівні, існуючі навчальні заклади не дають можливості реалізувати себе і мають безліч недоліків. Так, вони припускають деякі пільги на навчання, але їхні навчальні корпуси не пристосовані до потреб людей з особливими фізичними потребами. До речі, більшість людей з інвалідністю самі відмовляються від пільг, хочуть вступати на загальних підставах, оскільки мають знання і здібності, але що робити, коли на заваді стоїть архітектурний бар’єр… Для людей із проблемами опорно-рухового апарата доступні лише заочна та дистанційна форми навчання, а для людей з проблемами зору навіть бібліотеки – розкіш. За радянських часів студентам із проблемами зору платили підвищену стипендію, щоби людина могла найняти собі помічника, який би начитував йому підручники і супроводжував під час занять. Сьогодні ж незрячим студентам вчитися дуже непросто. Вони купують диктофони, користуються ноутбуками, але держава ці кошти як допоміжні у навчанні безкоштовно не надає. А самостійно придбати їх не кожен зможе. Теоретично людину з вадами слуху повинні забезпечити перекладачем мови жестів, але хто буде платити йому зарплату? Навчальний заклад не має на це коштів, орган соціального захисту ніби не має до цього відношення, тому що це система освіти.
Проблема №6 – стереотипи
Незважаючи на те, що ми живемо в час, коли просто семимильними кроками розвивається світова спільнота та наука, в Україні проблема стереотипу фактично не вирішується. Приміром, мало змінилося ставлення до проблем осіб з інвалідністю з боку фахівців – не вистачає сучасних підходів до питань соціального захисту інвалідів.
Був час, коли говорили: діти з інвалідністю народжуються виключно в наркоманів і алкоголіків. Час минув, а стереотип залишився, мало хто замислюється над тим, що кожен із нас потенційно може стати інвалідом: отримавши серйозну травму, перенісши інфаркт або інсульт.
Що насправді потрібно маломобільним групам населення
Забезпечення елементарних умов доступності – фізичну можливість та безпеку при необхідності отримання певних послуг та вільну навігацію по інфраструктурних об’єктах. Для цього ширина тротуарів повинна бути не менше 1,50 – 1,80 м, хоча в Тернополі можна зустріти тротуари шириною не більше 1 метра, де і двом людям розминутися важко. Забезпечити відсутність сходів на тротуарах. У місцях перепаду рівнів, що перевищують 0,04 м, між горизонтальними дільницями пішохідних шляхів або підлоги в будівлях і спорудах потрібно передбачати пандуси і сходи.
В усіх закладах громадського призначення при розрахунковій чисельності відвідувачів 50 осіб або тривалості перебування відвідувача більше 1 години необхідно передбачати туалети загального користування.
При облаштуванні адаптованої туалетної кабіни важливо забезпечити достатній простір для людей у кріслах колісних або врахувати застосування інших допоміжних засобів. Встановити зручності, легкі в користуванні, на доступній висоті, перила, поручні і ручки, що полегшують переміщення у кріслі колісному і необхідні людям зі зниженим м’язовим тонусом, а також з іншими порушеннями опорно-рухового апарата.
Для осіб з порушенням зору необхідно забезпечити тактильні елементи доступності. Погодьтеся, наскільки б простіше жилося таким людям, якби всі інформаційні таблички дублювалися шрифтом Брайля, а в органах державної влади розмістили мнемосхеми, що являють собою тактильний план будівлі, окремих локації прилеглої території. А прибуття громадського транспорту оголошувалось аудіопокажчиками.
Особи з інвалідністю проти косметичних “поліпшеннь”
При підготовці цього матеріалу нам довелось поспілкуватися з різними представниками маломобільних груп населення. І всі як один стверджують, що «поліпшення» за часів незалежної України носять косметичний характер. Вони просять про те, аби не приймали для них закони, які потім не працюють, аби не будували для них житло, в яке вони не можуть потрапити, аби не робили для них без них. Вони не просять спеціального транспорту, їм потрібен звичайний, але доступний і для них. Їм не потрібні спеціальні школи, вони хочуть навчатись у звичайних, лише зробіть їх доступними.
Висновки
Широкий спектр проблем інвалідів в Україні свідчить про необхідність посиленої і комплексної уваги з боку держави та суспільства. Практика показує, що чимала частина положень соціально-економічної політики щодо цієї категорії населення застаріла і не відповідає вимогам сьогодення, а також не узгоджується з загальновизнаними високогуманними міжнародними нормами і стандартами.
Нам необхідно робити все можливе для зміни негативних стереотипів і ставлення до людей з особливими фізичними потребами, адже, як правило, звичайний день для нас – просто побут, а для них – подарунок долі, боротьба за виживання.
Зарубіжний досвід
Ні для кого не є секретом, що саме європейська модель функціонування доступу до спільних благ для людей з інвалідністю на сьогоднішній день є взірцевою.
У національному театрі в Празі (Чехія) є спеціальна ложа, призначена для людей в інвалідних візках, а в більшості кінотеатрів людина з поганим слухом може скористатися підведеною до кожного місця мережею озвучення.
У Швеції для бажаючих здобути вищу освіту створено належні умови для навчання студентів із різними вадами фізичного розвитку. Університети оснащені спеціально обладнаними під’їзними шляхами, ліфтами з широкими дверними проходами. Аудиторії обладнані необхідною побутовою технікою – це апарати для роботи з аудіопідручниками, комп’ютерні програми для аудіообробки друкованого тексту.
У Франції поняття «інвалід» сприймається як «особа зі злегка пониженою здатністю адаптації». Батькам, які виховують дитину із інвалідністю, виплачується допомога. Якщо за дитиною доглядає стороння особа, то на це також передбачено кошти. Сума допомоги залежить від фінансового стану сім’ї. Загалом у Франції існує понад 1 400 спеціалізованих установ для інвалідів, де зайнято 120 тис. інвалідів. Провідним напрямком працевлаштування людей із фізичними вадами є надомна форма роботи та підприємницька діяльність.
В Ізраїлі нерідко можна зустріти дівчат і хлопців у військовій формі на милицях. У жодній країні світу осіб з інвалідністю не визнають військовозобов’язаними, окрім єврейської держави. Зокрема, в ізраїльській армії служать дев’ять юнаків і дівчат, що мають різну ступінь інвалідності через ДЦП. Деякі з них навіть прикуті до інвалідного візка.
Якщо говорити про Польщу, громадські організації протягом уже довгого часу використовують безліч моделей реабілітації інвалідів, що мають різні форми і ступені тяжкості захворювань. Міста в країні мають спеціальні звукові світлофори і прикрашені пішохідні переходи, практично всі будівлі обладнані пандусами.
У країні традиційно проходить тиждень інвалідів. У ці дні організовуються виставки та аукціони виробів, виготовлених руками людей з інвалідністю.
У США існує урядовий орган, члени якого призначаються Президентом. В обов’язки ради входить розгляд федеральної політики (закони, програми) у плані їхнього впливу на людей з обмеженою можливістю. Наприклад, у штаті Нью-Йорк законодавчі документи передбачають, що всі банкомати мають використовувати аудіо- та візуальні системи інформування клієнтів, багатоповерхові будинки повинні передбачити спеціальний план евакуації інвалідів, які живуть і працюють тут, на випадок виникнення екстрених ситуацій, менеджмент будь-якого багатоповерхового будинку зобов’язаний мати список мешканців з інвалідністю – на випадок їхньої евакуації і розселення під час стихійних лих.
В Австралії будують спеціальні будинки для зручності проживання людей з інвалідністю. Монтуються спеціальні рейки з електроприводом у сходові поручні для підйому інвалідного візка. У всіх громадських місцях (торговий центр, виставка, кафе) обладнано спеціальні туалети, пандуси, ескалатори. На всіх пішохідних тротуарах зроблено пандуси, щоби легко можна було з’їхати на візку для переїзду вулиці. Для незрячих людей на всіх світлофорах на жвавих вулицях зроблено спеціальні пристрої, які видають характерний звук, коли запалюється зелене світло.
Велика частина таксі обладнана спеціальною кабіною для інвалідного візка з вікнами і висувним пандусом.
Вікторія Ушакова
КОМЕНТАР
Іван Космина, депутат Гусятинської об’єднаної громади, пересувається на інвалідному візку:
– З оточуючими нема проблем. Люди завжди готові допомогти на вулиці подолати якісь бар’єри. Не раз носили мене з коляскою по сходах на стадіон. Єдине, чого не терплю, це коли стою, чекаю когось, а тут бац – і я «щасливий» власник 5-10 грн. Запитую в цієї людини: «Я у вас просив гроші?» А вона каже: «Бери, щось собі купиш…» Така відповідь дуже принизлива. Найчастіше це роблять несвідомо, а люди у візку в такі миті почуваються жебраками. Чиновники зазвичай посміхаються, говорять, що розуміють краще за всіх, але в більшості лукавлять. Коли бачу їх здалека, то можна прочитати на їхньому обличчі: «Знову той інвалід їде, як він уже дістав». А коли під’їжджаю ближче, то говорять: «Добрий день, Іване Степановичу, раді Вас бачити. Як Ваше здоров’я, як справи?» Коли починаю говорити про бар’єри на вулицях і в будівлях, то махають головами, що розуміють, обіцяють виправити і думають, що я більше не приїду. А от наш мер Гусятина вдався до радикальних методів, думаючи, що зможе зламати мене як особистість. Чомусь чиновники думають, що пандуси потрібні тільки мені. На бюджетній комісії так казали: «Даємо гроші на пандус із вул. Незалежності на площу Шевченка, щоби Космині писок закрити». За цей пандус я вже два роки прошу. Пандуси потрібні не лише людям, які пересуваються за допомогою коляски, а й мамам із візочками, людям похилого віку, вагітним жінкам, зрештою, цього вимагає закон.
Володимир Іванчук, особа з інвалідністю (втрата зору):
– Багато в чому я завдячую своїм рідним і близьким. Без їхньої допомоги навряд чи зміг би якось реалізувати себе самостійно. Мене дуже засмучує відсутність нормального доступу до муніципальних організацій: ЖЕК, соцзабез, поліклініки, лікарні. Більшість таких організацій знаходяться у незручних (вхід із двору), непристосованих для нас місцях, що дуже ускладнює орієнтацію у просторі і знижує шанс самостійно знайти якогось спеціаліста. Важко робити самостійно покупки, ринок та супермаркети не доступні, часто у проходах розміщають піддони, стелажі. На вулицях також непросто орієнтуватися, лише кілька світлофорів у місті обладнані звуковими сигналами. Вдома я почуваюся комфортно, бо знаю кожен кутик, кожен поворот. Якщо говорити про якісь прогулянки, то здійснюю їх у супроводі друзів, бо не знаєш, що тебе очікує на наступному кроці. Багато тротуарів із високими бордюрами, ямками. В Україні дуже дорога література шрифтом Брайля. Добре, що є аудіокниги. Якось довелося побувати в Європі, так там і тактильні смуги, аудіосупровід. Був в одному з державних органів, там на вході план, мнемосхема. Це зручно, самостійно дозволяє пересуватися. Не розумію, в чому проблема встановити такі таблички в Україні. У принципі намагаюся жити повноцінним життям настільки, наскільки це вдається.
Валентин, особа з інвалідністю (ДЦП):
– Цікаво, як живеться? Уявіть собі, захворів, треба їхати у поліклініку, відчинити двері, заїхати у приміщення, добратися до реєстратури, взяти талон. Попросити пацієнтів, щоби допомогли піднятися сходами, бо мій лікар знаходиться на 2 поверсі, а пандусів чи ліфта немає. Відвідати лікаря і повторити все у зворотному порядку. Зрозуміло, що важко на всіх сходах зробити безпечні пандуси або підйомники, але можна спробувати деяких лікарів перемістити на перший поверх, щоби до них самостійно пересуватися.
В основному гуляю на вулиці, доступ до великої кількості кафе не можливий: якщо немає сходинок, то приміщення маленьке, якщо є сходинки, то заїхати не можливо. Закінчився хліб вдома? У магазин не потрапити, чекай, поки принесуть. Я живу на 5 поверсі в будинку без ліфта. Взагалі чув про такий випадок, коли жінка, проживаючи на першому поверсі багатоквартирного житлового будинку, з вікна зробила собі пандус, аби мати можливість самостійно пересуватися, а її оштрафували, уявляєте… Найгірше, наприклад, це відвідування концертів. Бо в нас не забезпечено можливості людям з інвалідністю відвідувати такі заходи. Єдине, що потішило, то цього року один із фестивалів зробив можливість доступу для маломобільних груп населення. Та це радше виняток із правил.
Олег Фостяк, архітектор:
– Вимоги щодо забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення встановлені державними будівельними нормами. У Тернополі на все місто є тільки кілька пандусів, котрі відповідають нормам – біля головного входу до ПК «Березіль», крамниці на вул. Карпенка та на вул. Київській, але під’їздів до них немає. Відсутні по всьому місту з’їзди з тротуарів, по яких може людина з інвалідністю виїхати на тротуар чи з’їхати. До діючого мера була розроблена ціла програма, що стосувалася безбар’єрного доступу в Тернополі, але вона залишилася нереалізованою. Яскравим прикладом є вантажний пандус біля входу в саму міську раду, який видають за пандус для маломобільних груп. Хоча проект на виконання вказаної програми був якісним, відповідав нормам, адже пандус мав тягнутися майже 20 метрів від інформаційного стенду.
Якщо говорити про Тернопіль, то це відсутність контролю через те, що виконавець уже сплатив обов’язковий «відкат» до голові, а контролюючі органи підконтрольні йому. Окрім того, більшість благоустрою виконують компанії, пов’язані з тернопільською провладною верхівкою. Як висновок – бордюри високі, ухили великі, така робота обходиться значно дешевше.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: інваліди колясочники, газета "Номер один", новини Тернопільщини, новини Тернополя, пандус
13335