Найсвіжіше:
• УЗ запустила послугу онлайн-замовлення спеціальних вагонів для людей з інвалідністю • Земля помирає • Підстави для анулювання підакцизних ліцензій • США дали близько $1 мільйона для українського мовлення на Крим і Донбас • Грандіозне свято пива відбулося в Микулинцях • Із 1 жовтня функція виплати житлових субсидій переходить із центрального рівня на місцевий • SkyUp відкриває рейс зі Львова в ОАЕ • На Донбасі загинув майор із Тернополя • У Тернополі засуджено нічного стрілка • Чортківчанка стала першою леді Студреспубліки-2019! • «Нафтогаз» знижує ціну на газ у вересні • ГОРОСКОП • Тренер із бойового гопака Владислав Лавнікович: «Вірю, що підписувати договір про капітуляцію і повернення Криму та територій Луганщини й Донеччини буде наш гетьман в оточенні справжніх козаків» • Судинний хірург Юрій Свідерський: «Варикоз трапляється у 40% населення планети – це своєрідна плата за прямоходячість» • Біатлоніст, фехтувальниця та футбольний тренер стали орденоносцями • Анонси газети «Номер один» від 18.09.2019 р. • ДВАНАДЦЯТА ТОВАРИСЬКА ГРА з нагоди Дня рятувальника, дня всіх працівників Міністерства надзвичайних ситуацій України • Легендарний політик Павло Сливка: «Коли мерську посаду залишав Негода, він сказав, що я один з небагатьох депутатів, хто у нього нічого не попросив» • Що і чому відкрито курять сучасні діти? • Бережіть дитину в собі, і вона вам допоможе у найскрутніших ситуаціях • Дістати наркотик – як зробити селфі • Депутат і директор Лариса Римар: «На мене неможливо тиснути, мене можна лише переконати аргументами» • Серія вибухів у Тернополі: перед замахом жертви отримували повідомлення із погрозами • Роботодавцям Тернопільщини потрібні працівники на 29,4 тисячі вакансій • Де на Тернопільщині не буде світла
rss
Контр-адмірал Володимир Рудзік – про блати на флоті, футбол на кораблі та бойові дії у Гвінеї та Анголі

Опубліковано: 5 Березня о 21:06



Володимир Петрович Рудзік –  простий селянський хлопець із Чортківщини зробив неймовірну кар’єру на флоті. Він удостоївся честі командувати найбільшим кораблем, одним із чотирьох авіаносців, які були у складі Військово-морських сил СРСР. Про цю унікальну і багатогранну людину наша сьогоднішня розповідь.

«Під час служби хтось з України написав цидулку, що я, коли приїжджаю додому, співаю заборонені бандерівські пісні»

 – Володимире Петровичу, розкажіть, як потрапили на флот?

Після школи навчався на курсах радіотелеграфіста у Колиндянах. До війська кілька місяців працював у колгоспі на тракторі. Потім призвали до армії. Із військкомату в Тернополі потрапив до Підмосков’я, в Калугу, де базувалися ракетні війська. На другому році служби вже був старшиною роти, мав у підпорядкуванні 210 військовослужбовців. Офіцери порекомендували йти вчитися, і так я поступив до Калінінградського вищого військово-морського училища.

– Батьки були не проти, адже де Чортківщина, а де Калінінград?

Вони нормально сприйняли мій вибір, очевидно думали, що тим самим зможу вибитися в люди. Вчитися було важко, адже західняку не просто було засвоювати предмети на російській мові. А це – вища математика, теоретична механіка, опір матеріалів тощо. Після кожного курсу проходили практичні заняття. Перше моє стажування було в 1971 році, коли на крейсері «Жовтневої революції» побував у столиці Данії – м. Копенгагені. Це був мій перший серйозний вихід у море, хоча під час навчання ходив на катерах від Калінінграда через Прибалтійські республіки до Кронштадта і назад.

– Службу на флоті розпочинали, мабуть, із простого моряка?

Коли закінчив училище в Калінінграді, мене призначили на есмінець «Бувалий» командиром групи управління артилерійською зброєю. Це була лейтенантська посада. Здавалося, хто я там був – хохол з України, та ще й із Західної. Однак через два місяці вдалося зробили зразково-показний кубрик і мене перевели на великий протичовновий корабель (ВПК) «Капітан Нахімов» інженером БЧ-2 (ракетно-артилерійська бойова частина), де прослужив до 1978 року.

– А як ставилося до українців командування ВМФ СРСР, чи можна було дослужитися до керівних посад?  

Ще на посади до звання підполковника можна було без проблем, а старшим помічником командира чи командиром корабля – проблематично. Запитували, звідки ти? Коли я казав, що з України, а ще й із Західної, то здебільшого чув у відповідь: «Ні!» Можливо, поза очі і хтось називав мене Бандерою, але в очі ніхто цього не казав. До кожного підвищення по службі ставилися прискіпливо. До прикладу, старшим помічником командира корабля на ВПК «Адмірал Ісаченко» прослужив понад 5 років. Хоча тим же росіянам, щоби стати командиром, було достатньо проходити в помічниках два роки. В основному до високих посад дослужувались росіяни або хто мав блат – родичів чи знайомих у Генеральному штабі або командуванні флоту. У мене був такий випадок. Після закінчення у Ленінграді вищих офіцерських класів, а це було обов’язково, коли ти претендуєш на командирські посади, приїхали з Генерального штабу і призначили мене командиром на новий корабель ВПК «Адмірал Юмашев». І ось коли я з дружиною і трьома дітьми зібрався до переїзду, дізнаюся, що командуючий Північного флоту, попри наказ Головнокомандуючого Військово-Морським Флотом СРСР, призначає на корабель свого протеже. Вже згодом мені кадровики розповіли, що за самоуправство командуючий був наказаний, але мені від того легше не стало. Як кажуть у народі, обтерся і продовжував служити у Кронштадті, де ремонтують кораблі.

– Від долі не втечеш, Вас таки призначили командиром корабля?

У 1987 році вперше став командиром корабля. Що цікаво, того самого, яким мав командувати раніше – «Адмірал Юмашев». Командував ним із 1987 по 1991 роки. Під час служби хтось з України, напевно із Давидківців, написав цидулку, що я, коли приїжджаю додому, співаю заборонені бандерівські пісні. Мене викликають в управління кадрів флоту і кажуть: «Рудзік, люди їдуть відпочивати, а Ви їздите на Україну з гастролями» (сміється, – авт.). А врятував мене начальник політвідділу ескадри Олександр Пєнкін.

«Президент Гвінеї казав: спокійно лягаю спати тоді, коли у вікно бачу на рейді радянський корабель»

– Піком Вашої кар’єри на флоті було командування найбільшим кораблем ВМС СРСР – авіаносцем.

На авіаносець мене призначили в 1991 році. Тоді він називався «Баку», а коли розпався Радянський Союз, отримав назву «Адмірал Флоту Горшков». Авіаносцем керував майже чотири роки. На ньому служили чотири тисячі вояків, базувалися два полки авіації, він міг прийняти на свій борт до 40 літальних апаратів, включаючи літаки та гелікоптери. Відповідальність на мені лежала дуже велика, тому було непросто з цим усім впоратись.   

Зараз цей авіаносець знаходиться на озброєнні в Індії, куди його продали, й індуси на нього моляться. А називається він у перекладі на українську мову  «Сила сонця».

– Авіаносець – це найбільший корабель на флоті?

Більшого вже немає! У ВМФ СРСР було тільки чотири авіаносці: «Київ», «Мінськ», «Новоросійськ» і «Баку». Два приписані до Тихоокеанського і два до Північного флотів. Не пригадаю точно, в якому році, однак був такий випадок, що всі чотири командири на авіаносцях були українцями.

– Пане Володимире, в яких морях по службі довелося бувати?

– Служив я в 7-й оперативній тактичній ескадрі Північного флоту, де було більше півсотні надводних кораблів. Зона нашої відповідальності – Північний та Атлантичний океани, включаючи Середземне море. Чергування несли цілодобово, локаторами контролювали всю Європу, бачили кожен літак, який злетів чи приземлився. Історія підказувала, що за останню тисячу років усі війни розпочиналися в Середземному морі, тому ця водна акваторія була на особливому рахунку. 

На завдання виходили корабельно-ударною групою, ішов авіаносець, а за ним – 3-4 кораблі безпеки. Бувало, що на завданні були до 9 місяців.

– А чи можна було заходити військовим кораблям у цивільні порти?

Наше військове керівництво планувало заходи у порти з робочими або офіційними візитами. Зокрема, довелося побувати у портах: Копенгаген (Данія), Шербург (Франція), Гавана (Куба), Тріполі (Лівія), Рієка, Спліт та Дубровнік (Югославія), Вросток, Варнемюрде (НДР), Гданськ (Польща). 

– Оскільки постійно служили на військових кораблях, чи доводилося відкривати вогонь на ураження?

Ні, жодного разу! Були лише тренувальні, тактичні, контрольні та залікові стрільби. У 1977 році, коли я тільки починав служити на «Адміралі Нахімові», то нас відкомандирували у Гвінею підтримувати режим Президента Сікутаре. Він часто казав: «Я спокійно лягаю спати тоді, коли у вікно бачу на рейді радянський корабель». Сікутаре був діючим Президентом, але проти нього виступили повстанці, які хотіли зробити переворот у країні. Тоді їхня поліція воювала з армією, ми ж мали забезпечити спокій Президента.  

– Чи довелося у бінокль бачити американські есмінці?

– І доволі часто! На бойовій службі в Середземному морі американці теж відряджали 1-2 авіаносці, кілька крейсерів, есмінців, фрегати…

– А чи була обстановка на кораблі, недалекою до застосування зброї?

– У 1987 році Іран потопив американський есмінець у Перській затоці. У той час напруга була неймовірна. Ми зайшли у Середземне море, натомість американці у цій акваторії мали два авіаносці – «Німець» і «Тітіхок». Ми отримали команду слідкувати за ними і докладати щодо їхнього переміщення. Вдень ситуація була біль-менш спокійною, а вночі вони почали змінюватись місцями, міняти курс, щоби нас збити із пантелику. І так сталося, що добу ми їх переслідували на швидкості 24 вузли. Це не максимальна, але близька до неї швидкість. У нашій групі було шість кораблів, які слідкували за американцями, однак завдання виконав лише наш корабель – «Адмірал Ісаченко», всі решта вийшли з ладу. За ті події я отримав орден.  

– На кораблях моряки випивали?

Коли був командиром корабля, то намагався присікати всякого роди п’янки і мордобої, натомість особливу увагу особового складу звертав на фізичну підготовку. Хоча повністю викорінити те зло, що називається горілка, не вдалося. Пригадую, на трапах усе перевіряємо, в посилки дивимося, роботяг із цивільного персоналу оглядаємо і ніяк не можемо виявити, яким чином на корабель потрапляло спиртне. Коли я йшов на авіаносець, зібрав хлопців і попросив розповісти, яким чином спиртне з’являлося на борту. І вони мені призналися. Виявляється, в кількох місцях, у тому числі біля кают перших осіб корабля, були  вогнегасники. З них виливали речовину, вимивали, заливали туди компот, кидали дріжджі, таким чином було 8 літрів браги. І все це трималося у таємниці, обмежене число моряків знали про такий спосіб виготовлення спиртного.

– На флоті можна було заробити великі гроші?

– Коли був командиром, отримував не мало – близько 1000 карбованців плюс нараховували у валюті так звані морські за перетин Фареро-Ісландського рубежу. Та якщо порівняти із зарплатами європейських чи американських морських офіцерів, то ми отримували копійки. Скажімо, простий матрос у США у 80-ті роки заробляв близько тисячі доларів на місяць. Зараз у Росії командир корабля, рівня того, яким я командував, отримує близько 10 тис. доларів.

– До якого звання дослужилися?

Звільнився із флоту в званні капітана I-го рангу. А на 60-річчя мені присвоїли контр-адмірала.

 «Двічі писав рапорти до Міністерства оборони України, щоби мене перевели»

– Ви служили на флоті, коли вже розпався СРСР. Чи не було бажання послужити Україні?

Я хотів служити в Україні! Двічі писав рапорти до Міністерства оборони України, щоби мене перевели: один – поштою, інший – через знайомого приносили особисто в канцелярію. І ось після мого другого рапорту мені приходить відповідь, але чомусь не з Києва, а з Москви. У ній зазначається: «Владимир Петрович! В связи с тем, что нет равноценной замены, Вам в переводе отказано». Так мені й не випала нагода служити у ВМС України.

– А на заходи, які проводять ВМС України, Вас запрошують?

– Практично – ні. Свого часу познайомився з першим командуючим Військово-Морських сил України Борисом Коженим. З ним постійно підтримую контакти, на його запрошення був у нього вдома в Києві. Він розповідав, як його практично одного кинули на поталу росіянам у перші роки незалежності та розбудови українського флоту. 

– А чи довелось зустрічатися з українськими моряками, які фактично були Вашими конкурентами?

Коли я служив, то такого ажіотажу, як тепер, не було. Наведу приклад, коли довелося рятувати українського моряка, уродженця Гадинківців Гусятинського району. Хоча він мав проблеми зі здоров’ям, але дуже хотів служити. А через 5 місяців разом із товаришами по службі за мордобій потрапив за грати. Батько з мамою приходять до мене плачучи і просять врятувати сина. Незважаючи на те, що не мав прямих контактів з українським командуванням флоту, зателефонував до Києва. А мені там кажуть: «Де ви були раніше, справу завершено, докази зібрано і передано до суду». Я поїхав із батьком на суд до Севастополя. Хлопець мав сидіти, однак, маючи хороші зв’язки, вдалося досягнути компромісу і йому присудили 5 років умовно.

Тоді ж попросив, щоби мені показали українські морські бази. І від того, що я побачив, ледь серце не розірвалося. Пам’ятаю Севастополь ще той, у Радянському Союзі, і не вірив своїм очам, що таке могло статися. Ремонтні заводи, котрі могли заробляти валюту, ржаві, невеликі кораблі гнили на приколі, де була військова частина, паркан розібраний. 

«Кравчук зі своїм сином понищили все, а кораблі фактично здали на металобрухт»

– А український флот мав свої авіаносці?

Утримувати авіаносець Україні не під силу, це дуже дороге задоволення.

Будувався авіаносець «Кузнєцов», який мав 75 відсотків готовності. Його навіть спустили на воду. Так, потрібно було ще вкласти значну суму, але такий авіаносець вартував би кілька десятків мільярдів доларів. До сьогодні достеменно не відомо, чи його продали, чи росіяни викрали. Але як би там не було, за це директору Миколаївського судноремонтного заводу дали героя Росії.

Також Україна мала мати атомний корабель «Варяг» до 100 тисяч водотоннажності, але його продали як металобрухт китайцям, які з нього зробили бойовий атомний корабель.

– А який тоді був український флот до війни з Росією?

Окрім есмінця «Гетьман Сагайдачний»,  більше жодного великого корабля в Україні не було. За Союзу будували ракетний крейсер, але і його не закінчили, десь стоїть на заводі і гниє. Свого часу Ізраїль хотів укласти з Україною контракт на будівництво декількох десятків фрегатів. Домовленість була така: ізраїльтяни виплачують заробітну плату, повністю забезпечують проект фінансуванням і після їхнього будівництва два фрегати забирає Ізраїль, а один залишається в Україні. Але і цього не вдалося зробити. Ніхто про державу і її людей не дбав, ради наживи жили і не цінили тощо, що було створено попередниками. До прикладу, в Одесі були цивільні судна, які могли перевозити товари та заробляти для України валюту, однак Леонід Кравчук зі своїм сином понищили все, а кораблі фактично здали на металобрухт.

«Беру м’яча і через весь клас намагаюся його кинути, а в цей момент вчителька підносить голову, встає і той м’яч влучає в неї»

– Пане Володимире, розкажіть, де народилися, ким були Ваші батьки?

Народився я в простій селянській родині 6 листопада 1950 року в селі Давидківці Чортківського району. Жили батьки бідно, грошей майже не було, адже обоє працювали в колгоспі за трудодні. Пам’ятаю, постійно босим гонив пасти худобу.

– Чим пам’ятні шкільні роки?

8 класів закінчив у Давидківській школі, а у 9-10 класах навчався у Колиндянах. Любив історію, географію, суспільствознавство. А найкраще знав російську літературу, напевно, через вчителя, який умів знайти дорогу до учня. Загалом, що стосується навчання, то був середньостатистичним учнем, до відмінників мені було далеко, але до двієчників теж. А ще був трохи хуліганом, за що батькам доводилося червоніти. Був такий випадок, що хлопці з сусіднього класу попросили м’яча, а в мене одного з небагатьох у школі був шкіряний м’яч, який шнурувався. Зазвичай вчителька на 5-7 хвилин запізнювалась із початком уроку, сидячи за столом та щось пишучи. Я беру м’яча і через весь клас його намагаюся кинути, а в цей момент вчителька підносить голову, встає і той м’яч влучає в неї. Тоді в школу викликали батьків, вчителька сказала їм, що я спеціально це зробив, хоча це не так. Але спробуй учневі довести свою правоту перед вчителем.  

– Ви були спортивним хлопцем?

– Був одним із кращих у школі на змаганнях з бігу, непогано грав у баскетбол, однак більш за все любив футбол. Зазвичай грали на полі, де пасли худобу. Встановили дерев’яні ворота, стрічкою обтягнули контури поля і давай ганяти м’яча. Десь у 12 років уперше зіграв за сільську Давидківську дорослу футбольну команду. І з тих пір понад 20 років виступав за неї на різноманітних змаганнях. Спочатку грав у центрі півзахисту, потім – у нападі. У 1965 році сільська команда вперше заявилася на чемпіонат району. Спочатку виступали не дуже вдало, адже тоді я ходив у 8 клас, а багато наших гравців були ще молодшими – із 6-7 класів. Поступово команда змужніла, тричі поспіль була другою в чемпіонаті Чортківського району, а в 1978 році таки стала чемпіоном. На наступний рік виграли другу групу першості області і кілька років, починаючи з 1980-го, виступали серед обласної футбольної еліти.  

«У вихідні встигав із Мурманська приїхати до Давидківців, відіграти два матчі і повернутися назад»

– Ходять різноманітні легенди, як Ви з Північного флоту приїздили до Давидківців грати у футбол.

Попросив обласну федерацію футболу, і вона пішла назустріч, щоби нашій команді зробили по два матчі на вихідні – в суботу і неділю. І щоби відіграти чотири матчі, я двічі на місяць прилітав додому. А все будо так: у п’ятницю ввечері вилітав із Мурманська до Києва, вночі поїздом прибував до Тернополя, а зранку сідав на автобус і приїжджав у Давидківці. Відігравши два матчі, таким же чином повертався на службу, щоби зранку в понеділок на 8-му годину вже бути на кораблі. При цьому начальство нічого про мій футбол та постійні поїздки до певного часу нічого не знало.

– Але рано чи пізно воно дізналося. Проблем із цим не мали?

Звичайно, що мав. Командиру докладали: «Як, у тебе старший помічник грає у футбол, а ти сидиш на кораблі?» У 191 статті корабельного статуту ВМФ СРСР зазначалося: «Часте покидання корабля старшим помічником несумісне із зайнятою посадою».

– У такому шаленому режимі, мабуть, Вам було дуже складно жити?

Пригадую, у 1982 році вночі стою на вахті і телефоную Годесу, який в обласній федерації відповідав за футбол. Питаю, Борисе Ізраїловичу, як там моя команда? І чую у відповідь: «Володю, гірше немає куди. Твої програють, мають уже неявку». У той час наш корабель заходить на два тижні в Севастополь поповнити запаси. Нормальні люди – офіцери і мічмани – на літак і поїхали до Сєвероморська до своїх сімей, а я сідаю на поїзд і їду в Давидківці. Маму попередив, щоби нічого не говорила дружині, бо буде ображатися.

Тоді я приїхав і давай підсилювати команду. За допомогою того ж Годеса вдалося запросити п’ять футболістів із Чернівців. Привожу їх у Давидківці, а голова колгоспу Степан Антонович Сорока, до речі, теж колишній моряк, і каже: «Я о 5-й годині встаю, даю наряди, а в 7-й приходить Рудзік і вже мені дає наряди» (сміється, – авт.). У нього була резиденція, у якій доводилось приймати поважних гостей із району чи області. Він звідти з’їхав, щоби туди поселити футболістів. Поставили їм телевізор, ліжка, на тракторній бригаді годували. Футболісти із Чернівців були доволі високого класу. В першому ж матчі на домашньому стадіоні ми грали з сильною тоді підгаєцькою «Нивою». Суперники були гонорові, з пакетів витягують нову форму. Вболівальники кажуть, що суперник заб’є нам купу голів. Ми ж його тоді сенсаційно розгромили (3:0). На наступний матч їдемо до Підгайців. Гравці «Ниви» забивають один гол, а десь хвилин за 15-ть до закінчення матчу ми отримуємо право на пробиття штрафного удару. І Юрій Лєпестов, один із п’ятірки чернівецьких футболістів, потужно пробив метрів із 40-ка, і м’яч по неймовірній траєкторії попри штангу залетів у ворота. Невдоволені підгаєцькі футболісти підбігають до судді, мовляв, порушення правил не було, сотня вболівальників вибігла на футбольне поле. Ми йдемо до автобуса і бачимо, як арбітри біжать, а десятки глядачів за ними з кулаками. Суддів узяли в кільце, заспокоїли гарячі голови вболівальників, і так той матч завершився внічию – 1:1.

– Чому сезон-1982 став для команди із Давидківців останнім у чемпіонаті області?

Місцеві гравці вже стали старшими і не витримували того рівня, який був у першій групі чемпіонату області, а керівництво  села, напевно, не захотіло запрошувати футболістів зі сторони. Та й я тоді трішки відійшов від футболу, не так часто, як раніше, приїздив, бо в 1982 році поступив до Ленінградської військово-морської академії.

– Ви не лише створили футбольну команду в рідних Давидківцях, а й у Сєвероморську, де базувався Північний флот.

Чотири роки корабель «Адмірал Ісаченко» стояв на ремонті. Поки його ремонтували, я вирішив створити футбольну команду «Сєвероморець». З нею тричі поспіль вигравав зимову першість Ленінграда, за що всім гравцям дали жетони на безкоштовне відвідування протягом року всіх спортивних заходів на стадіоні ім. Кірова, де свої домашні матчі проводив легендарний «Зеніт». А тренувалися і домашні матчі проводили в Кронштадті, де було хороше футбольне поле. Глядачів на наші матчі приходило багато, навіть одного разу, коли грали з дублем «Зеніта», провалилася трибуна.

– То правда, що навіть на кораблі умудрялися грати у футбол?

Так, на авіаносці, коли були на приколі, грали у футбол. За допомогою спеціальних стійок  натягували сітку висотою півтора метра. Ширина футбольного поля була 60 метрів, довжина – 300. М’яч, звичайно, міг вилетіти за борт. Тоді брали іншого або стояв черговий катер і просили, щоби його моряки дістали м’яча. Окрім футболу, на кораблі грали ще й у волейбол. А щоби м’яч не вилетів за борт, його жилкою прив’язували до верхнього краю сітки і так грали. Незважаючи на свої високі посади, особисто брав участь у футбольних і волейбольних баталіях. 

– На службі випадала нагода грати з закордонними моряками?

У Ленінграді грали у футбол із Військово-морськими силами Польщі, яких перемогли  – 2:1, я забив вирішальний гол. Товариські матчі проводили з моряками Данії, НДР, Югославії. А в Лівії навіть взяли участь у кубку Каддафі, де у фіналі перемогли лівійську команду – 3:0. За перемогу на турнірі нам подарували великі килими ручної роботи. 

«В «Авіаносці» я власник, директор, адміністратор і навіть кочегар»

– Після звільнення в запас, якою була Ваша подальша доля?

Звільнився у 1997 році. Пішов працювати у Центральний комітет військових профспілок. Він тоді був на серйозному рахунку, була державна програма, виділялися кошти на будівництво житла колишнім військовим. Завдяки профспілкам та тодішньому меру Москви Лужкову, отримав трикімнатну квартиру. Ще мав велику квартиру площею 200 кв. м у Кронштадті, яку фактично подарував іншим людям. Пішов із кораблем у море, не платив за комунальні послуги, думав, навіщо вона мені, коли є ще одна в Сєвероморську. А коли повернувся у Кронштадт, то побачив, що в цій квартирі вже хтось інший заселився. Розвернувся і поїхав додому, не виганяти ж людей на вулицю. А зараз така квартира вартує мільйони.

Коли ж у профспілках замість хліба з маслом та вареної ковбаси почали їсти червону і чорну ікру, за його керівництво стало тягнути одіяло кожен на себе, я пішов працювати на митний термінал виконавчим директором. За те, що ми скинули ціну і до нас пішли машини на розмитнення, хтось написав кляузу. До нас приїхав цілий взвод із автоматами, працівників покидали на землю, шукали незадекларований товар. Якби щось знайшли, одразу б кримінальну справу відкрили.

– А коли повернулися в Україну?

– У 1998 році. Тут приписався, натомість моя сім’я залишилася жити в Москві. У 1999 році в Чорткові викупив недобудоване приміщення банку. За документами продали з опаленням та вікнами, насправді там нічого не було. Тільки два тижні вивозили сміття. На тому місці відкрив готель «Авіаносець», якому цьогоріч буде 20 років. У 2005 році колишню залізничну їдальню переобладнав під ресторан, який назвав «Океан». Думаю, ви здогадалися, чому свої бізнеси назвав саме так…

– Вважаєте, з Вашого боку правильним було вкладання грошей?

Із погляду сьогоднішнього дня, то ні. Не думав, що так усе повернеться – економічна криза, війна. Якщо раніше люди могли собі дозволити ввечері піти з дружиною до ресторану, то сьогодні ситуація зовсім інша. Довелося тимчасово закрити ресторан «Океан», нині там проводимо ремонт. А щодо «Авіаносця», то якби не готель, то було б дуже сутужно, сам ресторан себе не окупить.

– В «Авіаносці» у так званому салоні є багато цікавих речей. Розкажіть про них?

У ньому є точна копія авіаносця «Адмірал флоту Горшков», на якому я служив. Також розміщена велика карта світу, де вказано маршрути і порти, в яких довелося побувати. Тут зберігаю і морський кортик, який отримав із лейтенантськими погонами. Багато є цікавих речей, які подарували мої гості. Зокрема, вимпел та шарф футбольного клубу німецької Бундесліги «Шальке-04», який мені напам’ять презентував його президент. Також зберігаю кубки за виграш чемпіонату і суперкубка Тернопільської області, які завойовувала команда «Авіаносець». Гостями салону також були цікаві особистості, зокрема молодий Андрій Шевченко – нинішній тренер збірної України, президент ФФУ Андрій Павелко, гуморист Гриць Драпак, співак Іво Бобул та багато інших. 

– Чув, що раніше працівники й офіціанти «Авіаносця» були одягнені у морську форму.

Було таке. Форма залишилася, але її (пілотки, фланельки) одягають працівники лише тоді,  коли є велике замовлення.

– Окрім двох закладів громадського харчування, ще маєте якийсь бізнес?

– У Давидківцях викупив недобудований будинок культури. Місцеві хотіли його розібрати. Планував там на другому поверсі відкрити готель, а на першому – кафе із танцювальним майданчиком. Однак ціни зараз на будівельні матеріали пішли вгору, тому це поки далекі плани. Також у Товстенькім маю в оренді стави.

– Пане Володимире, розкажіть про свою родину?

– Дружину зовуть Валентина Василівна. Познайомились ми, коли я навчався у Калінінграді. Вона закінчила місцевий інститут. Весілля справили в Калінінграді. Маю трьох синів – Олександра, Романа та Сергія. Старший вчився морському ремеслу, але потім чесно сказав: «Папа – это не по мне!» Всі троє навчалися у Псковській школі міліції. Нині вони живуть у Москві, працюють брокерами. Дружина ж доглядає за онуками. Хлопців в Україну не пускають, адже є заборона на в’їзд громадянам Росії віком від 16 до 60 років, тому раз на три місяці намагаюся їх провідувати.

– Ваша сім’я жила заможно?

– Точно не бідувала. Скажімо, я мав можливість придбати собі чорну «Волгу», яку особисто комплектував на заводі Горького. Її корпус був із товстішого металу, шкіряна панель, чохли з алжирської тканини. За неї заплатив 21 тисячу карбованців у той час, як проста «Волга» коштувала 15 тис. крб. Подібна машина була лише у командуючого флотом і першого секретаря обкому партії, але, як зізналися місцеві механіки, моє авто було кращим. На цій «Волзі» потрапив у Мурманську в жахливу аварію. П’яний хлопчина врізався у мене, водій залишився живим, а чотири його пасажири загинули. На щастя, я серйозно не постраждав, тільки машина була побита. Довелося фактично з нуля її збирати, одна рама залишилися.

– Нескладно жити на відстані – дружина в Росії, Ви тут, на Тернопільщині?

– А що я зараз зроблю? Продати бізнес!? Хто в мене його купить? Хіба за копійки. Бувало, поїду на тиждень із Чорткова, повертаюся, бачу, щось розбите, щось вкрадене. Любити чуже на рівні зі своїм не можливо. Бізнес потрібно постійно контролювати. Зараз в «Авіаносці» я власник, директор, адміністратор і навіть кочегар.

– Ваші діти розмовляють українською мовою?

Усі сини дуже любили Україну, в дитинстві мали тут багато друзів. Пригадую, коли середній син Роман закінчив 6 клас, то сам узяв білет із Сєвероморська на поїзд, у Ленінграді пересів на львівський поїзд, зі Львова автобусом дістався на Тернопільщину. І все заради того, щоби приїхати до бабусі. А ще був такий випадок, коли в 2-му класі він бабці написав листа: «Бабушка, здраствуй, все нормально, ты  как? Вышли хоть 5 рублей». Малює на аркуші паперу руку і дописує: «Бабушка, я тебя целую – вишли 10 рублей».

Сьогодні сини вже дорослі, на роботі, звичайно, говорять  російською, а в родині, особливо коли я приїжджаю, всі спілкуються на чистій українській.

«До сьогодні мені винні 240 тис. грн. при тодішньому курсі 4-5 грн. за долар!»

– Ви згадали про футбольну команду «Авіаносець», в якій були президентом.

Три роки «Авіаносець» виступав у чемпіонаті Тернопільської області, двічі виграв золоті медалі (2001-02 рр.), у 2003 році здобув перемогу в суперкубку. За нас виступав Віталій Маєвич, який до того грав у «Аланії» (Росія) та захищав кольори збірної Молдови. А кістяк тієї команди був сформований із вихованців чортківського футболу, яких у нас грало семеро.

– Є таке прислів’я, що майстерності з роками не проп’єш. Чи не було у Вас такого, що самі виходили на поле, скажімо, під час тренувань, та показували футболістам, як виконувати той чи інший технічний прийом?

У Бучачі був один цікавий епізод. Сиджу на трибуні з начальником тюрми і м’яч потрапляє до мене. Я беру його на ногу, потім на коліно і завдаю удару ножицями. Футболісти і глядачі давай мені аплодувати (сміється, – авт.). 

– А чому команда «Авіаносець» припинила футбольні виступи? 

– Керівництво району і міста сказало мені: «Володимире Петровичу, на цей рік і на наступний берися за футбол, ми тобі витрачені кошти віддамо в кінці року пшеницею». Я кажу, нехай буде, продам і поверну собі вкладені кошти. Але мене здурили, ще третій рік команда пограла, а потім залишив ту справу. До сьогодні мені винні 240 тис. грн. при тодішньому курсі 4-5 грн. за долар!

– Тобто Ви не були повноправним власником команди?

– Футболісти мешкали у мене в готелі, харчувалися, за це я грошей не просив. Це за домовленістю мав бути мій вклад у команду, а от щодо заробітної плати, преміальних, транспортних видатків, то це мала брати на себе влада. І міська, і районна влада обіцяла, але все залишилося на рівні слів. У перший рік місто дало 60 тис. грн., а на другий рік – усього 4 тисячі… 

– У рідному краї розвивали, мабуть, не тільки футбол…

За Польщі в Давидківцях стояла статуя Матері Божої. Коли прийшли совіти, її розбили. Люди зібрали камінці і так її склали. Коли був у Москві, то мені приснилося, що статуя стоїть ціла. Приїхав додому, розповів про сон мамі, а вона й каже: «Ой синку, треба щось зробити». І за півроку ми її відбудували. У 1999 році відбулося відкриття. І в рамках цієї події на моє запрошення приїхали ветерани київського «Динамо». Коли відбудовували статую і навколишню територію з курганом, я був у Москві, а процесом керувала сестра. Вона оголосила толоку, щоб односельці прийшли допомогти. Першого дня зібралися кілька чоловік, а наступного дня вони й кажуть: «А чого ми будемо безкоштовно працювати, Рудзік має гроші – нехай платить!» Робив це все не собі, а всьому селу, тим більше зрідка у ньому бував, але такою вже є українська натура.

Віталій Попович

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Скільки у Вас морського стажу?

34 роки пов’язав з морями та океанами.

– Маєте якісь пільги?

Соромно оформляти пільги, хоча маю на них право, адже брав участь у бойових діях у Гвінеї та Анголі. Хоча колись не можна було говорити, що радянські кораблі беруть участь у бойових діях в інших країнах, тому документального підтвердження у мене немає.

– Ніколи не можна передбачити, як поведуться моря і тим більше – океани. Чи були у Вас випадки, коли знаходилися на межі життя і смерті?

Коли був помічником командира, наш корабель потрапив у шторм в Середземному морі. Командир хотів оперативно знятися з позиції, якоря ще не підняли, а він дав команду: «Хід уперед!» Це відбулося проти хвилі з чотириповерховий будинок. Добре, що нікого не викинуло за борт, але голови і ноги члени екіпажу порозбивали.

– Існує така притча, що командири кораблів у кожному порту мають жінку. Це правда?

Ні, такого не було. В усякому випадку у військових командирів, хоча командири цивільних кораблів, можливо, й мали.

– А як чоловічий екіпаж, який кілька місяців ходив у плавання, був без жінок?

Давали певні препарати. Якщо не помиляюся, сипали бром у їжу. Це було засекречено. Чи мали моряки згодом побічні ефекти від цього, запитаєте? Хто його знає, точно можу сказати, що безслідно нічого не проходить.

– Повертаючись із рейсів, що привозили додому?

Всяку всячину, якої в Союзі не було: жувальні гумки, цукерки, килими. Золота точно не привозив, бо в нас воно було в той час дешевшим.

– З чого складався морський пайок?

Харчування на кораблі було чотириразове, окрім традиційних сніданку, обіду та вечері, ще був вечірній чай. Морякам постійно давали шоколад, згущене молоко, більші порції м’яса, сир, молоко, коли були в морі – подвійну порцію масла. 

– Будучи довго в морі, чи мали проблеми зі здоров’ям?

– Скажу чесно, не мав коли хворіти (сміється, – авт.). Був постійний контроль, бойові завдання тощо. Бувало, спав по 4-5 годин на добу.

– Ви розповідали про свою «Волгу», а які автівки нині маєте у своєму автопарку?

На приколі маю «Форд» і «БМВ», яким потрібно ремонтувати двигуни. Останній свого часу знаходився в автопарку охорони Президента Леоніда Кучми.

– Чи є на Тернопільщині морське товариство?

У Борщеві є морське братство. Раз на рік збираємося в останню неділю липня. За кращих часів збиралося до 100 чоловік, які переодягалися в морську форму та проходили по місту.

– Зважаючи на статус, пізнаваність та авторитет на Чортківщині, не було намірів стати депутатом чи отримати якусь державну посаду?

Ні, жодного разу про таке не мріяв. Хоча була ініціатива людей висунути мене кандидатом на міського голову. Я не пішов, адже не звик брехати і красти не вмію. Все, що в мене є, я заробив своїми руками та головою.

Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , ,



Новини
22 Вересня
21 Вересня
20 Вересня
19 Вересня
18 Вересня
17 Вересня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше