Найсвіжіше:
• Ініціативна молодь — рушій змін: у селі Людвище запрацював тренажерний зал Сучасний тренажерний зал у приміщенні колишнього актового залу обладнали у селі Людвище, що на Шумщині. • Під час карантину отримати субсидію не так просто. Кому призначають? • Перший публічний захід прокурора області Андрія Миколайчука: про реформу в прокуратурі, пріоритетні напрямки в роботи та резонансні кримінальні справи • Львів проти локдауну через “особливу атмосферу” на Різдво • Новий голова обласної ради Михайло Головко: «Будучи студентом, мав можливість працювати на будівельних та польових роботах в Італії та Німеччині, відчув смак заробітчанства» • Жителька Почаєва потребує термінової трансплантації печінки • “Нафтогаз” встановив нову ціну газу для населення • Чи будуть суворими грудневі морози? • ГОРОСКОП • Західноукраїнський національний університет допомагає військовослужбовцям соціально адаптуватися й реалізувати себе у важких умовах сьогодення • Усім «Свобода»: головою обласної ради став Михайло Головко • Із 1 грудня в Україні зріс розмір соціальних виплат • Володимир Труш: «Жоден пацієнт, який має покази до ПЛР-тестування, не повинен за нього платити» • Анонси газети «Номер один» від 02.12.2020 р. • Лікар-невролог Олена Шершун: «Неврози потребують комплексного лікування, і в даному випадку соромитися нічого!» • Віталій Сідоров: «Як тільки мене поновлять на посаді, того ж дня напишу заяву на звільнення за власним бажанням. Не хочу від прокуратури нічого!» Суд поновив на посаді експрокурора Тернополя, якого звільнили в рамках кримінальної справи • Як проста сільська команда стала дворазовим переможцем Ліги чемпіонів Тернопільщини • Міський голова Копичинців Богдан Келічавий: «Якщо ми хочемо змінити країну, потрібно робити це знизу вгору, не чекаючи змін у Києві чи ще десь» • Де на Тернопільщині не буде світла • Підлітки, які ледь не зарізали одногрупницю у Почаєві «сядуть» на 10 років • Для автоматичної фіксації порушень хочуть створити «Екологічного інспектора» • 10 географічних брендів можуть стати офіційними • У Тернополі запрацювала «Фабрика Святого Миколая» • В Україні зміниться система реєстрації свійських тварин • Центри зайнятості Тернопілля цьогоріч стовідсотково укомплектували вакансії для 155 підприємств та установ
rss
Із фотоапаратом – по життю

Опубліковано: 22 Жовтня о 14:05



^1A06Зупинені миті художника Дмитра Бялого

Це таки справжнє чаклунство – світ у фотооб’єктиві. Чародійна сила оптики та світла відкривають безліч непомітних у повсякденності деталей, дивних відтінків, незвичних ракурсів. Отож, зафіксувавши секунду свого життя, ви назавжди зупинили мить, і колись цей кадр зігріє спогадами про подароване долею щастя, перенесе у дитинство чи пору закоханості, розбудить давно забуті почуття. Вже понад півстоліття тернопільський художник Дмитро Б’ялий не розлучається з фотоапаратом, з роками перетворивши колишнє дитяче хобі на справжнє мистецтво.

Золота нитка творчості

Здавалось би, звідки у хлопчика з’явилася така жага до прекрасного? Секрет простий: Дмитро Ярославович народився не просто у селі, а в Іване-Золотому на березі Дністра, де краєвиди гідні пензля А. Куїнджі, І. Рєпіна чи І. Шишкіна. Та й родина була непростою – батьки не зігнулися під вагою «щасливого колгоспного життя», а кожну вільну хвилину приділяли творчості: мама малювала на склі пишні квіти (спочатку чорним наносила контури, а потім забарвлювала їх фарбами або приклеювала яскраву фольгу від цукерок), а батько робив із гіпсу барельєфи і розмальовував їх, вдихаючи життя в яскраві маки й мальви, тендітні ромашки та пшеничне перевесло. Вся хата світилася від щастя скляними вітражами, стіни прикрашала вишивка та яскраві барельєфи. Батьки щедро ділилися красою із сусідами – дарували власні вироби. На жаль, роки не зберегли тих творів, хоча вони, як нині розуміє митець, є сімейною реліквією.

До речі, дід пана Дмитра по батьківській лінії був знаним у селі майстром: і кушнір, і кравець, і музикант. Сам кроїв і вручну шив кожухи, прикрашаючи їх чудовою вишивкою, виготовляв капелюхи, шив чоловічі костюми, різьбив сопілки. Зараз уже син художника зайнявся дизайном одягу – розробляє орнамент і вишиває костюми молодятам.

Перше побачення із задзеркаллям

Дмитро і собі малював, аж поки сусідському хлопчині батьки не подарували фотоапарат.

«Леонід швидко опанував фотосправу – правильно ставити витримку та діафрагму. Тоді ж цифрової техніки не було і всі параметри на апараті виставлялися вручну, робив гарні фотографії, – згадує Дмитро Б’ялий. – Тож я зі своїм другом Іваном також почали просити батьків купити нам фотоапарати».

^86A4BCХлопці навіть вигадали таку гру. Женуть пастися корів та екзаменують один одного: «Якщо плівка – 65, яку витримку поставиш? А діафрагму?». І так цілий день, щоби залежно від погоди правильно враховувати освітлення, відстань тощо. 

Першим омріяну «Смену» в дерматиновому чохлі рідні вручили Іванові. А за пару днів і дядько Микола, таємничо посміхаючись, простягнув Дмитрику шкіряний чохол!

Вуйко Микола був професійним фотографом – вчився десь у Польщі. Повернувшись до рідного села, відкрив свою майстерню і поважно встановив у ній старовинний фотоапарат на довгій дерев’яній тринозі. Отож родич придбав для малого не дешеву «Смену», а вдвічі дорожчу і соліднішу «Зорю», обладнану хорошою оптикою, до того ж камера мала шторку. Тобто апарат був значно вищого класу. Проте Дмитрусь обурився!

«Він був великим, а мені дівчат у школі непомітно треба в об’єктив ловити! Та невдовзі я зрозумів, наскільки він кращий, бо кадри виходили чудові! Тоді мені було 12 років, я вчився у 5 класі. І хоча минуло вже понад 50 років, цей фотоапарат зберігаю донині», – посміхається спогадам співрозмовник.

Щодо дівчат, то юний «папараці» знайшов вихід із ситуації. Коли хтось із друзів замовляв знімок якоїсь учениці, Дмитро віддавав кобуру товаришу і той ішов до гурту дівчат, вдаючи, що відкриває її. Юнки думали, що він їх фотографуватиме, та зі сміхом відверталися… до Дмитра, а той миттєво встигав зробити потрібний кадр.

«З того часу я всюди був із фотоапаратом: на шкільних екскурсіях Дністровським каньйоном, усіляких святах і навіть похороні односельця, який загину в Афгані», – каже митець, на мить тяжко замислюючись.

З часом у селі багато хлопців придбали фотоапарати, але люди частіше таки зверталися до Дмитра. «Я відчував кадр, і навіть якщо фото виходило невдалим, дядько Микола підказав, як під час друку його заретушувати. Мені подобалось робити композицію, бо потрібно бути в душі художником», – зізнається Д. Б’ялий.  

В обіймах світового рекордсмена

Марно питати мистця про кількість зроблених фотознімків відомих українців. Свого часу пан Дмитро увіковічив предстоятеля УГКЦ Любомира Гузара, двох Героїв України – всесвітньо відомого співака Дмитра Гнатюка та його товариша, майстра художнього слова Анатолія Пономаренка, відомих естрадних співаків Назарія Яремчука та Василя Зінкевича, робив чудові світлини «заньківчан» та акторів тернопільського драматичного театру. А скільки неповторних миттєвостей зумів зафіксувати під час виставок та різних імпрез у Тернопільській обласній організації Національної спілки художників! Дехто із митців уже розмальовує Господній небокрай, а тут, на фото, він такий щасливий і усміхнений або замріяно споглядає за реакцією глядачів біля своїх полотен. 

Пам’ять – унікальна річ. Людина навіть не може уявити, скільки облич, подій і дат зберігає вона на своєму «горищі». А ще коли раптом побачить чорно-білий знімок… От і Дмитро Б’ялий досі пам’ятає, як у студентстві «вполював» багаторазового олімпійського чемпіона! Трапилося це на 4 курсі, коли юний художник у гурті зі  студентами Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва поїхав на практику до Криму, на сувенірну фабрику в Алушті.

^C75F9CFA«Нас у групі було 11 хлопців та дві дівчини. Розпал літа, сонце, море, тож нас поселили на терасі готелю «Таврида»: вікон не було, лише штори, і коли падав дощ, краплі діставали ліжок. Але й це нам здавалося романтикою, – продовжує розповідь співрозмовник. – В Алушті розташовувалась олімпійська база, де відпочивали й тренувались усі видатні спортсмени Радянського Союзу. Я там Ірину Родніну (триразова олімпійська чемпіонка з фігурного катання, десятикратна  чемпіонка світу, – автор) бачив, а от сфотографувати пощастило найсильнішу людину планети, штангіста у найважчій вазі Василя Алексєєва».

Якось практиканти побачили спортсменів і загорілись сфотографуватися з ними для студентської стінної газети. Але як це зробити, коли олімпійська база обгороджена височенним мурованим парканом, при  вході – охорона. Спочатку хлопці  спробували пройти за баскетболістами, коли ті верталися з міста, але пильний сторож перегородив дорогу: «Ні, хлопці, таких, як ви, багато». І тоді юні художники вирішили перелізти через мур. Ходили, оглядали паркан, а таки знайшли місце. Дмитро по черзі підсадив друзів, а потім вони витягнули і його.

«Я так боявся, що когось у парку схоплять за штани! Бо коли вони стрибали на землю, так гупало! У парку ми роззирнулися: всюди чистенько, людей на пляжі мало, не те що в Алушті – яблуку ніде впасти. Тоді ми, як черепашки, почали підповзати до моря. Бачу, лежить Василь Алексєєв із сином, загоряють, потім пішли купатися. Як граційно він пірнав і плавав! Згодом я бачив, як він грав у настільний теніс і волейбол. Яка реакція!»

До слова, Василь Алексєєв – важкоатлет, дворазовий олімпійський чемпіон і восьмикратний чемпіон світу, встановив 80 світових і 81 рекорд СРСР.

Нарешті Дмитро Б’ялий набрався сміливості і вирішив наблизитись до чемпіона. Підійшов і нерішуче став, лише тінь упала на обличчя Алексєєва. Атлет зняв окуляри, подивився на хлопця. Б’ялий набрав повні легені повітря і почав  пояснювати, що вони – з України, майбутні художники, приїхали на практику. Алексєєв: «Короче». Дмитро: «Ми стіннівку випускаємо про практику і хочемо з вами сфотографуватися». Спортсмен перепитав: «Фотку хочеш». А юнак про всяк випадок фотоапарата не взяв, тож тільки кивнув. «Давай, налаштовуй апарат!» – весело погодився олімпієць.

Я тільки махнув рукою своїм хлопцям, які ховалися за величезними валунами, і вони, мов таргани, побігли до пляжу. Ми пішли на хвилерізи, Алексєєв скочив у воду, хлопці поруч розташувалися, і я їх сфотографував. Але ж мене то немає! І тут я побачив дівчину, все виставив на фотоапараті й попросив її нас сфотографувати.

І таких історій у Дмитра Ярославовича – тисячі! До кожного кадру в нього знайдеться цікавинка: анекдот – від Дмитра Гнатюка, мудрий вислів – від Любомира Гузара, невідома деталь про «Смерічку» або «заньківчан». Бо фото – це історія, часом дуже особиста або історія, що вже є історією. Головне, вміти зупинити мить!  

Жанна Попович

Фото із особистого архіву Дмитра Бялого


Джерело: Тижневик "Номер один"



Новини
4 Грудня
3 Грудня
2 Грудня
1 Грудня
30 Листопада
Як ви плануєте відсвяткувати Новорічні свята в період карантину?
  • Взагалі поїду з України 50%, 2 votes
    2 votes 50%
    2 votes - 50% of all votes
  • З друзями, дотримуючись усіх карантинних обмежень 25%, 1 vote
    1 vote 25%
    1 vote - 25% of all votes
  • Вдома, в родинному колі 25%, 1 vote
    1 vote 25%
    1 vote - 25% of all votes
  • Одягну маску та піду в гості 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • Інше 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • У ресторані 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
Total Votes: 4
Voters: 4
Листопад 17, 2020 - Січень 10, 2021
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше