Найсвіжіше:
• Захмелілий молодик влаштував погоню, як у кіно • Координатор проєкту «Танцюю, як усі» Олена Коваль: «На велику сцену вийдуть дітки з інвалідністю разом зі здоровими дітьми і будуть танцювати, незважаючи ні на що» • Коли втрачено статус неприбуткового підприємства • Герой студентського чемпіонату Європи Юрій Заставецький: «Коли ще вчився у школі, то брав собі 5-7 м’ячів, воротаря-сусіда, йшов на власне футбольне поле і вчився бити штрафні» • Вартість бензину знизиться на 3-5% • В Україні з’явилася послуга “е-пенсія” • Безробітний під Чортковом викрав фруктовий сад • Змінилися терміни передачі показників електролічильника • Орати якісно ще й на швидкість вчилися трактористи компанії «Контінентал» • Багатофункціональну актову залу урочисто відкрили у Старовишнівецькій школі Вишнівецької ОТГ • На ремонт усіх вітчизняних доріг треба 10 років і трильйон гривень • Королева манікюру Тетяна Штаблава: «Якщо хтось думає, що манікюр – це лише підпиляти й обрізати кутикулу, то він дуже помиляється» • Індустріальний парк «Chortkiv-West» запланували створити у Чорткові • ГОРОСКОП 14 – 20 серпня • Горе-”оператор”, який зняв на відео сцену вбивства, залишиться під вартою • Аграрії Тернопільщини намолотили перший мільйон зерна нового врожаю • На Монастирищині чоловіка катували праскою • Тренер із надання домедичної допомоги Віктор Шацький: «Екстрена медицина чи домедична допомога – це симбіоз науки і… рок-н-ролу» • Анонси газети «Номер один» від 14.08.2019 р. • Дев’ята товариська гра – у рамках програми розвитку футболу в Тернопільській області • Дізнатися вартість кожного «крутого» номерного знаку можна онлайн • Як народними засобами вилікувати холецистохолангіт • Із програмістів – у сепаратисти • Вільний дипломат ООН Олена Кльоб: «Переробила систему Станіславського під свою методику» • Головний хірург міста Тернополя Дмитро Осадчук: Я нічого не роблю як-небудь, якщо берусь за справу, то роблю її якісно, високопрофесійно, з повною віддачею і почуттям обов’язку та відповідальності
rss
Іван Космина: «Я проти жалості й маніпуляції інвалідністю, якщо людина з інвалідністю порушила закон, вона має відповідати, як і будь-яка інша особа»

Опубліковано: 12 Лютого о 19:30



У нашій країні люди з інвалідністю – як мед у відомому мультику: начебто є, а начебто і немає. Зустрічаються вони серед нас вкрай рідко. І річ не тільки в тому, що мало пандусів і спеціально обладнаних автобусів, хоча, звичайно, і в цьому теж. Проблема в самому існуванні осіб з інвалідністю, у ставленні до них в суспільстві, яке, на жаль, поки не настільки цивілізоване, щоби не тикати пальцем і не озиратися. Іван Космина, який опинився в інвалідному візку, не тільки не втратив віри в себе і у свої власні сили, а й допомагає безлічі інших людей з інвалідністю комфортно почуватися в сучасному світі. Щирий та відвертий хлопець в ексклюзивному інтерв’ю читачам нашої газети розповів про те, як заснував спортивно-оздоровчий рух, балотувався та був обраний депутатом Гусятинської ОТГ. Його активна громадська діяльність добряче псує нерви місцевим можновладцям, у яких «на папері» все дуже добре з доступністю для маломобільних груп населення.

                            

«Людина здатна робити життя кращим, не чекаючи благ, обіцяних владою»

– Іване, розкажіть, звідки Ви родом і чим займалися до того, як травмувалися?

Я народився, виріс і живу в селі Вільхівчик поблизу Гусятина. Закінчив у 2004 році Гусятинську загальноосвітню школу і вступив в університет за спеціальністю вчитель фізкультури на заочну форму навчання. Рік працював різноробочим, а в 2005-му закінчив курси водолаза і влаштувався на роботу в місцеву рятувальну станцію, але перейшов працювати на будівництво. А у 2009-му переїхав на роботу в Київ і того ж року закінчив університет. У червні 2010 року травмувався, потім була операція, реанімація, реабілітація. В 2012-му заснував спортивно-оздоровчий рух «Вікторія». Молодь за здоровий спосіб життя», а в 2015 році створив громадську організацію Гусятинське районне об’єднання людей з інвалідністю «Вікторія».

– Чула, що саме з Вашої ініціативи в рідному селі спорудили спортивний майданчик. До нього доклалися не представники влади, а самі жителі, в основному діти. Що підштовхнуло Вас до цього?

– Одного разу я лежав і як завжди думав, яке моє призначення в цьому житті й для чого Бог мене залишив і посилає хороших людей. І в моїй голові народилася ідея. У селі повинен бути спортивний майданчик, адже він так потрібен молоді.

Хотілося направити енергію молоді у правильне русло, і мені це вдалося.

Я запитав у молодих хлопців, чи допомагали б вони, якби хтось захотів зробити спортмайданчик. Вони в один голос погодилися, але переймалися питанням спонсорства і хто виділить землю. Тоді я сказав їм, що це мої проблеми. Робота кипіла, я радів, що все це робиться руками 14-16-річних юнаків і в цьому віці вони вже щось змінюють. Ми почали з себе, не чекали, що хтось прийде і зробить за нас усю роботу. Людина – творець власного майбутнього. Вона здатна робити життя кращим, не чекаючи благ, обіцяних владою. Ми хотіли і ми це зробили. Зараз ці дітки вже виросли, одружуються, і я бачу в них інтелігенцію. Це ті, хто змінюватиме Україну. Пишаюся, що працював з цими молодими людьми і що разом з ними ми зробили добру справу в селі.

«Купив пісок, щебінь, цемент і привіз під приймальне відділення рай лікарні для того, щоби встановили пандус»

– З чого бере початок Ваша активна громадська діяльність?

– У 2014-му я почав активну боротьбу за «доступність» Гусятинської  районної лікарні. Спершу написав звернення до головного лікаря, голови районної ради та голови РДА, але результату не було. Тоді взяв таксі, купив на власні гроші пісок, щебінь, цемент і привіз під приймальне відділення для того, щоби встановили пандус. Зняв усе це на відео і виклав в інтернет. Пандус усе-таки зробили, але він не відповідав ДБН. Це було помітно навіть на фото, яке отримало шквал критики від моїх друзів з усіх куточків України. Я висвітлив цю проблему у ЗМІ, а голова районної ради, який прийшов до влади після Революції гідності, відбріхувався, що вперше про цю проблему почув з інтернету і обов’язково поверне мені гроші. Але про гроші він теж збрехав (посміхається, – авт.). Згадую собі слова, які сказав мій добрий друг: «Революцію вигадують генії, ведуть фанатики, а користуються покидьки».

“Будучи депутатом, можу частіше на вищому рівні заявляти про права людей з інвалідністю”

– Ви активний депутат місцевої ради. Всіляко і різнобічно відстоюєте інтереси громади, в тому числі людей з інвалідністю. Чому вирішили стати депутатом?

– Мабуть, основним було бажання показати, що особи з інвалідністю – передусім люди і мають право на життя за межами чотирьох стін та усвідомлення того, що ми можемо впливати на процес розвитку свого села, селища, міста, країни. Будучи депутатом, можу частіше на вищому рівні заявляти про права людей з інвалідністю.

– Спостерігаючи за Вашими дописами в мережі інтернет, мені здається, що діяльність депутата дається Вам нелегко. Помітила, що у Вас дуже напружена ситуація з селищним головою. Як думаєте, в чому причина конфлікту із провладною верхівкою?

Ще в 2015 році вони формували більшість. До мене тоді телефонували, приїжджали, обіцяли сприяти в покращенні доступності в нашій громаді, щоб я голосував разом з ними. Але ж я не маріонетка. Тоді, в грудні 2015-го, в моє село відправили двох ”активістів”, які брехали моїм виборцям, що на сесіях мені піднімають руку, а коли ми заходили на сесію, то всім, хто не голосував так, як хоче нова влада, кричали «Ганьба». Після сесії я взяв слово і виступив, змусивши представників нової влади вибачитись за свою брехню. Вони думали, якщо я у візку, то легко зі мною розберуться, заманять обіцянками, зламають, залякають. Не знаю, що ще було в їхніх головах, але ці люди проголосували проти придбання соціального таксі, проти пандусів на вулицях і навіть у водолікарні. Я ж не собі додому прошу доступність і навіть не на свій округ. За свою депутатську діяльність мені не соромно дивитися людям в очі, за своє голосування не соромно і за те, що я роблю, теж не соромно.

– Конфлікт із гусятинською водолікарнею затяжний. Наскільки мені відомо, там ще досі не встановили елементарного – пандусів. Як на мене, це взагалі абсурд, що до місця, де мала би проводитись реабілітація, відсутній доступ для маломобільних груп населення.

– Усі норми ДБН, що регулюють доступ до об’єктів людей з інвалідністю, порушено. Пандуса на вході не зробили, туалети не облаштовані для людей з інвалідністю, підйомників на сходи немає, тактильної плитки для людей із вадами зору немає, кімнати на першому поверсі для людей, які пересуваються за допомогою візка, теж не зробили. Я вже втомився їх про все це просити. Не знаю, чи таким чином мстять особисто мені (хоча вважаю це повним божевіллям), чи це свідомо робиться проти всіх людей з інвалідністю, так як у Радянському Союзі…

«Не хотів, щоби кохана людина бачила в мені нещасного інваліда-каліку»

– Можливо, я не права, але, за власними спостереженнями, мені здається, що люди з інвалідністю поділяються на 2 категорії: ті, які опускають руки і їм нічого не потрібно, і ті, які відстоюють своє право жити у світі, де всі мають рівні права. Як думаєте, що підштовхнуло Вас до того, що не здалися і не закрилися у чотирьох стінах?

– Це почуття до однієї дуже чудової людини. Я не хотів, щоби вона бачила в мені нещасного інваліда-каліку, хотів бути в її очах Людиною, а фізичні вади щоби відійшли на другий план. А для цього треба було працювати і поводитись, як чоловік (посміхається, – авт.).

– То любов врятує світ?

Принаймні я в це вірю.

“Хочу залишити щось хороше в цьому житті після себе, тому треба працювати не опускаючи рук”

– Ви написали автобіографічну книгу. Чому вирішили поділитися своїм сокровенним?

Мене тоді розривало на шматки, а я не знав, з ким поділитися тим, що мене переповнює із середини, і просто почав переносити свої думки у текстовий редактор. Написав усе за два тижні і переслав своєму близькому знайомому, автору багатьох книг, філософу, директору Центру європейських досліджень та засновнику видавництва «Дух і літера» Костянтину Борисовичу Сігову, щоби він дав свою професійну оцінку моїй творчості. Костянтин Борисович сказав, що текст вартий уваги, і запропонував мені, аби я видав книгу.

– «Світло в кінці тунелю» – чому саме така назва книги?

Коли я травмувався, моє життя покрилося темрявою. Я не знав, що робити, як жити і чи варто жити взагалі. Тоді раптово, коли я цього найменше очікував, з’явилася людна, що наповнила моє життя світлом. Над назвою книги не довелося розмірковувати, вона прийшла сама.

– Ви популяризуєте гру футбол серед молоді…

Так, я намагаюся зробити все для того, щоби молодь грала у футбол. В 2014 році попросив у Михайла Апостола футбольну форму, бо в нас вона була різна, а я хотів, щоби хлопці гарно на полі виглядали. Пізніше ще один комплект форми їм подарував, зробив міні-ворота для тренувань, м’ячі дарував. Якщо не маю можливості подарувати хлопцям якийсь інвентар, то намагаюся підтримати добрим словом у Фейсбук. Цього тижня зареєстрував звернення, щоби виділили кошти із місцевого бюджету на завершення спортзалу та, знаючи відношення місцевої влади і їхніх прихильників до мене, паралельно працюю, щоби залучити кошти на спортзал із Державного фонду регіонального розвитку.

– Хто Вас підтримує, і взагалі, що Ви вкладаєте у розуміння слова «дружба»?

– Мене завжди підтримують моя мама і друзі. Дружба – це коли ти щиро вмієш радіти чужим досягненням. Дружба – це коли ти підтримуєш людей у найгірший для них час. І друзі – це не ті, з ким ти смієшся, а з ким можеш поплакати. Якщо тобі не довіряють, то варто задуматись, що у тобі не так, де ти «накосячив» і як це виправити.

Дружба – це коли ти щиро вмієш радіти чужим досягненням. Дружба – це коли ти підтримуєш людей у найгірший для них час

– Кожна людина намагається задати своєму життю певний вектор розвитку, а саме тому приділяє значну увагу планам. Що в подальшому плануєте Ви і про що мрієте?

– У моїх планах багато ідей, які хочу реалізувати. Я ціную кожен прожитий день і радію новому. Я не провидець, але добре знаю, що мене чекає в майбутньому. Тому намагатимусь зробити якнайбільше корисних справ уже сьогодні, не чекаючи завтрашнього дня. Я впевнений, що любов, яка переповнює моє серце, подолає всі бар’єри, котрі траплятимуться на шляху. Хочу залишити щось хороше в цьому житті після себе, тому треба працювати не опускаючи рук. Мрію, щоби у нас люди з інвалідністю почувалися, як у Європі. Щоби жили повноцінним життям, здобували освіту, працювали, створювали сім’ї і раділи кожному дню.

«Алкоголь і сигарети додавали мені уявної дорослості, робили більш сміливим у словах і вчинках, давали відчуття всесильності»

– Яким було Ваше дитинство?

– Хлопчаком, я як і всі сільські діти, пас корів, купався в річці, грав у футбол, ганяв на велосипеді… Ріс здоровим юнаком, не задумуючись, що може щось мені загрожувати. І аж ніяк не думав, що щось лихе може трапитися зі мною у воді, адже з нею із 5-ти років був на «ти». У шкільні роки неодноразово їздив на змагання до Тернополя з пожежно-прикладного спорту, і там разом із командою ми показували відмінні результати. А подобався мені цей спорт, бо кожного року перед змаганнями нас на 2 тижні забирали з уроків і возили на тренування в Гусятинську пожежну частину. Після закінчення школи вступив до Івано-Франківського університету на спеціальність вчителя фізкультури. Любив гучні компанії, гулянки, які часто супроводжувались алкоголем. Курив щонайменше пачку цигарок на день, а пізніше – і того бракувало. Як бачите, я відвертий з Вами, не подумайте, що був алкоголіком чи пиячив. Просто жив, як уся тогочасна молодь.  Алкоголь і сигарети додавали мені уявної дорослості, робили більш сміливим у словах і вчинках, давали відчуття всесильності…Тепер – усе по іншому, мої погляди кардинально змінилися.

– Трагедія розділила Ваше життя на до і після. Що ж з Вами трапилось?

– В обідню пору влітку 7 червня 2010 року я вирішив скупатися. На будівництві, де працював, був розритий ставок. Ніщо не віщувало біди, я був досвідченим плавцем і добре знав усю небезпеку. На річку ходив не плавати, а щоби пострибати у воду. У тому місці, де я стрибнув, було дві ями, а між ними – гребінь. Я роздягнувся, потягнув руки вгору, відштовхнувся обома ногами і стрибнув головою вниз. Від різкого удару головою в дно повністю оніміли руки й ноги, я не міг поворухнутися. Та вперто не хотів вірити, що це перелом шиї, не знаю чому, але думав, що руки зламав. Там було не більше 30 сантиметрів глибини.  Виявилось, що у мене перелом шийних хребців на рівні С5-С6 та забій С4-С7, повний параліч. Мене прооперували, а далі… почав вчитися жити по-новому.

– Взагалі, чого в житті боїтеся?

– Після 7 червня 2010 року вже нічого не боюся (посміхається, – авт.). Але якщо чесно, то боюся жити даремно. Колись Йосиф Сліпий казав: ”Подумайте, що одного дня про вас скаже історія”…

– Ви звинувачуєте когось у тому, що з Вами трапилось?

– А хто може бути винним у тому, що я стрибнув у воду не перевіривши глибини водойми? Звісно, що нікого не звинувачую. Щасливий, що залишився живим і маю шанс щось змінити у цьому житті.

– Що Ви найбільше цінуєте в людях?

– Щирість.

«Багато людей з інвалідністю навіть не соромляться називати себе інвалідом і калікою, їм так зручно»

– Знаю, що серед людей з інвалідністю є такі, що користуються своїм становищем і всіляко викликають жалість і почуття провини в оточуючих. Вас подібна поведінка дратує?

– Дуже дратує. Я проти жалості і маніпуляції інвалідністю. Виступаю за рівні права. Якщо людина з інвалідністю порушила закон, вона має відповідати, як і будь-яка інша особа. На жаль, багато людей з інвалідністю навіть не соромляться називати себе інвалідом і калікою, їм так зручно. То називають себе нещасними каліками, то сильними людьми, залежно від того, що потрібно їм у цій чи іншій ситуації.    

“Мрію, щоби у нас люди з інвалідністю почувалися, як у Європі. Щоби жили повноцінним життям, здобували освіту, працювали, створювали сім’ї і раділи кожному дню”                                     

– Нерозуміння і відсутність знання про те, як спілкуватися з людьми в інвалідних візках – одна з проблем українського суспільства. Як потрібно поводитись?

– Так, суспільство не готове прийняти людей з інвалідністю. Знаю багатьох діток з інвалідністю, з якими не граються їхні однолітки через певні вади, через те, що вони не такі. Ці знання потрібно прищеплювати з дитинства, тут мають працювати і батьки вдома, і вихователі в садочках, і вчителі у школах.

У цивілізованому світі люди з інвалідністю на вулицях – це норма. В Україні ж це рідкість. Насправді в нашій державі багато робиться для того, щоби люди з інвалідністю почувалися комфортніше, ухвалюють хороші закони, але на місцях керівництво не дотримується їх, і Гусятин цьому – яскравий приклад.

– Що заважає українському соціуму бути відкритим не тільки до людей з інвалідністю, а й інших незахищених верств населення?

– Ми ще не відійшли від «совка». Немає культури поведінки, немає духовності. Українці шукають собі месію, який має прийти і все змінити, а самі мінятися не планують. Хочуть європейських цінностей з радянськими правилами, а так не буває. Зараз молодь частіше їздить за кордон, то я думаю, що скоро все зміниться.

«Я не міг стерпіти того, що голова громади порушує закон і права всіх людей з інвалідністю»

– Ви нещодавно  зареєстрували позовну заяву в Гусятинському районному суді на голову Гусятинської ОТГ Михайла Левицького. В чому звинувачуєте його?

– Я вже згадував про те, що наші відносини з початку не склалися, а на останній сесії я його запитав, чому не заклали коштів, які би були спрямовані на доступність до водолікарні. А він каже мені: «А ти, Іване, де травму отримав, на Майдані? Ні, ти напився горілки, скочив з мосту і зламав собі карк». Він збрехав, і якби це сказав якийсь Петро з кутка, я би не звернув уваги, але це відбулося на сесії. Головуючий сказав те, чого не знає і не бачив, принизивши мою честь, гідність і ділову репутацію перед іншими депутатами і присутніми людьми. Я не міг стерпіти того, що він порушує закон і права всіх людей з інвалідністю, в тому числі і тих, що отримали травму на Майдані і в АТО. Свою травму я отримав задовго до Революції, тому не міг бути в Києві на Майдані, і він це добре знав. Думаю, таким чином він намагався чинити на мене тиск. Хоча у самого Левицького рильце в пушку, він прикривається Майданом, одягає вишиванку, але замовчує той факт, що його дружина була у виборчій комісії від Комуністичної партії.

– Можливо, я зараз задам Вам запитання надто особистого характеру, але дуже хотілось би почути на нього відповідь. У кожного з нас бувають миті, коли ми почуваємось самотніми незалежно від стану здоров’я, матеріальних статків, соціальних зв’язків. У той момент, коли з нами трапляється якась біда, часто люди відвертаються від нас. Як почувалися Ви?

– Тоді у мене ще не виникало думок, що я самотня людина, відрізаний від світу, нікому не потрібний і внутрішньо спустошений. Бо як їжа потрібна людині для життя, так і спілкування для підтримки душевної рівноваги. І в мене було деколи гнітюче відчуття самотності і здавалося, що воно не пройде ніколи. На мою думку, причина у самій людині. Комплекс неповноцінності заважає їй бути більш відкритою, знаходити друзів. Виникають думки типу: «я – інвалід», «кому я такий потрібен», «я нецікава особистість», «та що я вже можу, от колись я був…». Але я вам хочу сказати, що це неправда. Розвиваючи почуття власної гідності, ви можете подолати самотність. Будьте доброзичливі, лагідні, привітні. Якщо ви будете вміти любити, то інші помітять ваші позитивні риси. Красу квітки можна побачити лише тоді, коли вона розцвітає, так і позитивні риси людини будуть по-справжньому оцінені,  коли вона їх розкриє іншим. Але це усвідомлення до мене прийшло не відразу.

«Інвалідність – це не вирок долі, це швидше, такий спосіб життя за обставин, що склалися»

– Як Ви реагуєте на занадто прямолінійні запитання незнайомих людей про особливості свого життя?

– Я не соромлюсь і нормально реагую на будь-яке запитання, але є такі, на які не хочу відповідати, якщо вони занадто особисті.

– Чи потрібна Вам допомога інших людей на вулиці?

– Як і всім іншим маломобільним групам населення. У мене потужна коляска, але є моменти, коли я звертаюся до людей по допомогу.

– Бачила Ваші фотографії зі сплаву, де Ви на інвалідному візку в оточенні дітей. Що це був за захід?

– Ми з Борисом Горою (відомий тернопільський спелеолог та мандрівник – авт.) сплавлялися на катамарані. Я організував таке спільне проведення часу для діток з інвалідністю та без неї. Таким чином намагався об’єднати їх, це і є інклюзія.

Процес реального включення осіб з інвалідністю в активне суспільне життя. Вона однаковою мірою необхідна для всіх членів суспільства. Інвалідність – це не вирок долі, це швидше такий спосіб життя за обставин, що склалися, який може багато дати особі з інвалідністю і людям, що оточують її, якщо інвалідність розглядати в рамках соціальної концепції. 

– Ви щаслива людина?

– У цілому, так. Я дякую Богу за те, що він так сильно любить мене. Що вберіг від чогось дуже поганого, що обов’язково трапилось би у моєму житті, тому що я із впевненістю до цього йшов нерозважливими вчинками та впертістю…

Вікторія Ушакова

Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!


Джерело: Тижневик "Номер один"
Автор: Рубрика:
Мітки: , ,



Новини
17 Серпня
16 Серпня
15 Серпня
14 Серпня
13 Серпня
12 Серпня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше