Найсвіжіше:
• Степан Барна: «Відновлення військових частин в області дає перспективу розвитку Збройних сил України» • Вишнівецька громада святкувала свій другий день народження • Олена Коваль, мама маленького тернополянина з найрідкіснішою хворобою в Україні: «Моя сила – у моїй слабкості» • Головні гравці головної реформи країни зібралися на нараді в Затоці • У жахливій аварії під Зборовом загинув один із кращих молодих талантів Тернопільщини • Групи продовженого дня: платити чи не платити? • «Вишнівецька громада – одна з найперспективніших громад Тернопільщини», – експерти з питань децентралізації • Павло Петренко – Новації другого пакету законів ЧужихДітейНеБуває • Народний артист України Ігор Сачко: «Не прогинався й не прогнуся і ніколи не дав би нагнути театр» • Де на Тернопільщині не буде світла • Що таке посттравматичний стресовий розлад і як з ним боротися • Анонси газети «Номер один» від 19.09.2018 р. • Микола Більчук: «На Сході чиновника, який починає красти у народу, не сварять, його розстрілюють» • Христина Білоус: «Мрію стати чемпіонкою світу із шахів!» • 18 вересня у центрі Тернополя не буде води • Чортківський район: спалювання сміття на присадибній ділянці, ледь не призвело до великої пожежі • Шумський район: під час пошуку металобрухту чоловік натрапив на 65 боєприпасів, часів Другої світової війни • ПриватБанк фінансуватиме бізнес під 4% річних • На Збаражчині священик виступив проти громади • Про водіїв-примар, двійників та інші способи, як уникнути покарання за порушення правил дорожнього руху • У Бучачі соцзахист ополчився проти багатодітної матері • Тернопільська майстриня Юлія Пізар – про старі валянки на новий лад • У Тернополі впорядковують усю медичну сферу, бо… не вистачає 30 мільйонів! • Біатлоністи вимагають звільнення директора Тернопільської спортивної школи • 15 вересня у Вишнівці – День громади
rss
Громадський активіст і борець із «торф’яними» котельнями Юлія Мамчак:

Опубліковано: 7 Лютого о 14:00



«Коли мер Тернополя дозволяв собі називати мене «неадекватною жіночкою», мене це зачіпало, та згодом зрозуміла, що стою на правильному шляху»

Її силі волі та впертості характеру можуть позаздрити чоловіки. Завжди на позитиві, якою б надскладною не виглядала ситуація. Мабуть, це могло би стати життєвим кредо тернопільської активістки Юлії Мамчак. Жінка понад рік бореться проти задуму влади переобладнати сім котелень у місті під альтернативне паливо – торф. Юлю поважають та цінують у громадському секторі. Однак чому жінка вважає себе поганою матір’ю? Заради кого почала боротися проти торф’яного «блага»? Та хто цей чоловік, який не дає їй скласти руки?

 «Мама подумала: «Куди я потрапила?»

 –  Юлю, Вас «торф’яні» котельні затягнули в громадський сектор чи й раніше були активною?  

–  Склалося так, що я виросла в сім’ї, яка все життя провела в громадському секторі. Моя бабуся очолювала «Просвіту» в Підгаєцькому районі, хоча вона була напівполячкою. У той час на роботу навіть при адміністраціях у польських школах брали виключно поляків. Та бабусі вдалося влаштуватись у  польській канцелярії. Фактично завдяки цьому вона змогла врятувати мого дідуся від смерті, дописавши до його прізвища «Бомк» літеру «о». І вийшло «Бомко».

–  Зачекайте, а що загрожувало дідусю тут із польським прізвищем?

–  У той час поляків знищували на території України. Дідусевого брата, приміром, убили.

–  А дідусь чим займався? Чи тоді це не мало значення?

–  Він був простим робітником. Його батьки перебралися в Західну Україну ще тоді, коли тут жили поляки. Вже бабуся була з більш аристократичної родини. За рахунок того, що вона вчилася дуже добре, була начитаною як на той час, її призначили головою «Просвіти». Між тим працювала у польській канцелярії. Навіть ходять такі легенди по селу, що тоді, коли наступали німці, «Просвіта» зібрала всі старовинні книжки, яких було понад сто томів. Поскладали у засмолені ящики і заховали. Бабуся розповідала нам, куди саме, але на даний час до того місця немає доступу. Тому книжки десь там лежать засмолені, присипані піском, закопані…

–  Знаю, що Ваша мама співала в хорі…

–  Так, вона співала в хорі «Віночок», була провідною солісткою, їздила по всьому СРСР. Тато ж був провідним трактористом, який теж наїздився по Союзу. Тому, мабуть, у таких активних батьків народилася активна дочка…

– То Ви, виходить, родом із Підгаєччини? А в Тернопіль як потрапили?

–  Так. У Тернополі пішла вчитися на журналіста в Галицький інститут ім. В’ячеслава Чорновола. Отримала диплом молодшого спеціаліста. Після закінчення навчання поступила ще раз у Галицький коледж за спеціальністю «Реклама та піар». Але через те, що заклад не отримав акредитації для першого випуску даної спеціальності, отримала ще раз диплом журналіста. Тепер уже спеціаліста, хоча навчали нас PR-технологій. Крім того, маю економічну освіту.

–  Чому журналістика?

–  Мені це подобалося. Посіла тричі перше місце в конкурсі ім. П. Яцика в Тернопільській області. Писала тексти, твори. Навіть вірші. Так, було й таке.

–   Ваша мама займалася музикою чи це було хобі?

–   Вона вчилася у Львові в педагогічному на вчителя іноземної мови (німецької). У виші її голос помітили і вона почала їздити співати по Україні, за кордон як солістка хору. В той час, оскільки вона була старостою групи і найкраще вчилася, мамі дали можливість вибирати, куди їхати працювати. Пропонували і Львів, і Київ, і Тернопіль тощо.  Мама розповідала, що серед усіх пропозицій побачила, як вона каже, таке гарне слово «Верховина». Де воно є, мама не знала, але воно так романтично звучало, що погодилася їхати працювати туди. Так і потрапила в гори.  Каже, коли приїхала, то побачила один горб, одну хатину. Магазин – за п’ятнадцять кілометрів. Мама подумала: «Куди я потрапила?». Зате там вона зустріла тата, справжнього гуцула, в результаті чого народилася я.

–  Чому Ваші батьки повернулися на Тернопільщину?

–  Бо тут жили мамині батьки. Мама боялася, що вони вже старші, що бабуся не зможе самостійно тягнути господарку в селі. Тому мама приїхала з чоловіком, моїм татом,  до своїх батьків.

–  Вони й досі живуть на Підгаєччині?

–  Так.

«Після вбивства брата боюся сідати за кермо»

 –  Ви одна в родині?

–  Ні, нас було троє. Моя старша сестра виховує дочок, яким уже по двадцять три та двадцять чотири роки. Середнього брата збила машина. Наїхав п’яний водій. Саме тому я маю страх перед керуванням та людьми, які водять машини у нетверезому стані…

–  З братом це давно сталося?

– Він був у шостому класі, виповнилося  дванадцять років. І п’яний водій його збив.  За три роки після того народилася я. Мама дуже мене хотіла. Хвилювалася, правда, бо приймала довший час заспокійливі після смерті брата. Та після того, як завагітніла мною, відставила їх у шухляду.

– Тобто авто Ви не водите?

– Ні. Маю страх перед кермом, автомобілем як таким. Коли з чоловіком їду, то іноді очі заплющую.

–  Мабуть, Ви були улюбленою донечкою?

– Я б сказала, що мене, навпаки, найбільше муштрували. Мама ж вчителювала. І в той час, коли інші втікали з уроків, я чула від вчителів: «Юлю, розкажемо мамі!»  Важко бути дочкою вчителя, бо ставлять більше вимог, ніж до всіх інших. Коли всім вибачають, якщо не зробили домашнє завдання, то до моєї мами одразу: «А що ж це Ви, Віро Казимирівно, не проконтролювали дочку?»  І мама червоніє, і я червонію. Потім удома вислуховувала.

– Зате німецьку, напевно, знали на відмінно?

–   Так, у свій час навіть писала наукову роботу німецькою. Був час, коли говорила вільно. Зараз – трошки гірше. Та все одно, коли приїжджаю в Німеччину, то за три дні мова відновлюється. До речі, був час, коли ми вдома спілкувалися виключно німецькою. Хочеш їсти – попроси німецькою!

– Як Ваш батько у такі «німецькі» дні з вами вживався?

–  Тато в нашій сім’ї завжди був авторитетом. Останнє слово завжди за ним. Попри те, що батько колись навіть умів готувати, мама звільнила його від кухні. Та знаєте, дуже приємно, коли бачиш, навіть тепер, такі моменти, як тато допомагає мамі. Попри те, що робота може  й не така велика, але вони намагаються підтримувати одне одного.  Шкода їх дуже, бо  в селі потрібно важко працювати. Часто казала: «Давайте до нас. Так, живемо у трикімнатній квартирі. Є троє діток, але змогли би поміститися». Проте батьки категорично відмовляються. Кажуть: «Це наше село, люди. Тут і помремо».

У Вашій сім’ї чоловік також на першому місці?

–  Так! Обов’язково. Розумієте, можливість далі працювати дає саме його моральна підтримка!  Дуже багато про себе читаю, чую, переказують. Хочеться весь цей негатив виплеснути з криками «Все пропало!», з киданням записників, щоденників. Та приходиш додому і бачиш, що на плиті стоїть зварений чоловіком супчик. Коли на моє чергове «Все пропало» чую: «Я не кину і ти не кинеш. Хіба можна посеред дороги залишити?». Без чоловіка я б давно все це закинула. Тим паче, що у мене був один важкий момент, пов’язаний зі здоров’ям. Тоді хотілося залишити все і забути, як страшний сон. Знаєте, розумна жінка має, дослуховуючись, спрямовувати енергію та думки чоловіка в русло, яке потрібно їй.  

«Був період, що копійки на молоко вдома збирали»

–  До речі, як познайомилися з Василем?

–  Це було влітку на День міста Тернополя. До початку навчання залишалося кілька днів. Ми з подругою пішли на дискотеку «Любава». Зараз на її місці знаходиться ринок «Оріон». Це було тринадцять років тому.  В «Любаві» грали гарні мелодії. Вмикали раз повільну, раз швидку. Я от не знаю, як зараз діти знайомляться, якщо хлопець просто не має нагоди на повільний танець запросити.  От як під це «тиц-тиц» знайомитися зараз? Не знаю.  Так от: у «Любаві» увімкнули повільну музику і один з найкращих друзів мого теперішнього чоловіка запросив мою подругу на танець.  Вона, пригадую, була одягнена в таку кислотну салатову коротеньку спідницю, а я ж – донька вчительки. Навіть не мала таких речей. Була одягнена в довгу джинсову спідницю та скромний топ. Так як я жила в цієї подруги на квартирі, не могла піти додому сама. Була змушена дочекатися її, бо ж як поясню це її мамі.  Крім того, й веселитися не дуже хотілося, адже на той час я мала хлопця. Врешті вийшло так, що друг Васі спохватився провести подругу додому. Викликав таксі, сіли вони двоє. Я теж хотіла сісти, а Вася перед очима зачинив двері і сказав: «Я тебе проведу». Головне ж, цілий вечір сидів скромно, навіть не спілкувалися, а тут провести надумав. Та що було робити? Пішла.  Вася провів та попросив мій номер мобільного. Я назвала кілька цифр, ясна річ, на ходу вигаданих, і пішла додому.  

– А потім?

– Через спільних знайомих Василь вивідав справжній номер мобільного, подзвонив і запросив на побачення. Я відмовлялася, говорила: «У мене є хлопець! Зрозумій це, будь ласка!»  Тоді він почав намовляти свого друга, щоби той «витягнув» гуляти мою подругу, в якої я жила на квартирі. Без мене її мама не пускала гуляти. Відповідно йшли разом. Друг, звісно, приходив із Василем. Почали бачитися. Знаєте, тоді чоловік мене зачарував мудрістю у спілкуванні. Мені ж тоді ледь виповнилося сімнадцять років. Хотілося бути із хлопцем, який був би крутим у компанії, вмів жартувати. Та коли зрозуміла, наскільки Василь мудра людина, це перекрило собою всі інші уявлення про чоловіка.  В результаті ми зустрічалися понад рік і одружилися. Отримувала диплом я вже як одружена жінка.

– Гаразд. Усе ж хочу повернутися до «старту» в громадському секторі. Котельні  стали поштовхом?

– Ні, я вважаю, що почала раніше. Коли жила на вулиці Тарнавського, то активно відвойовувала майданчики, ремонти дворів, під’їздів.  Ми мали там однокімнатну квартиру, яку вдалося переробити під двокімнатну. Після того, як я завагітніла вдруге, ми зрозуміли, що місця тут буде вкрай мало. Стінка, наш диван, коляска старшої доньки… Дивилася на все це і думала: «Боже, а де ще одну коляску поставити?» Тому вирішили взяти іпотеку. Тяжко її виплачували. Був період, що копійки на молоко вдома збирали. Ще й почалася зима. Криза 2014 року. Роботи не було ні в чоловіка, ні в мене…

– А Ви ким працювали тоді?

– Я в той час пробувала займатися програмуванням. Здається, навіть виходило. Та робота не стабільна: є замовлення – працюєш, немає – ні. Я навіть чемно відкрила приватного підприємця. Як же можна державі не платити податків?

– Завдяки позиці Ви й купили квартиру поруч з котельнею?

– Так. Причому тоді це була трикімнатна квартирка на першому поверсі. Та ми раділи, бо ціна нам більш-менш підходила. Пам’ятаю, який у мене був шок, коли ми тільки-тільки закінчили з виплатою кредиту, як сусіди сказали: «Юлю, тут поруч з нами буде «торф’яна» котельня». Я спочатку не вірила, та вирішила дізнатися. Виявилось, що це правда. До цього я не стикалася з юриспруденцією. Творча людина, і цим усе сказано. Відповідно перші спроби щось вирішити – чи то скасувати декларацію на початок будівельних робіт, чи то написати скаргу – були досить тяжкими та нерезультативними. Та за півроку вдалося більш-менш вивчити базу.

– Знаю, що у Вас донька – алергік. Це теж стимулювало боротися?

– Так! У середньої донечки алергія на всі можливі консерванти.  Навіть якщо дитина з’їсть звичайного печива «Марія» більш ніж дві штуки, її тіло вкривається щільними червоними плямами. Відповідно сусідство з котельнею лякало. У цьому ж районі є все: школа, садочок, гуртки тощо. Не буду приховувати, періоди відчаю були часто: то мер публічно образить, то якась публікація проти мене вийде… Хотіла вже переїхати в інший мікрорайон, але який сенс? Котельні ж накривають усе місто.

«Чула погрози від людей, яких вважала хорошими знайомими, а декого – друзями»

– До речі, про «мер образить», «публікація вийде»… Як Ви це переживаєте? Бо ж, направду, міський голова часто публічно не добирав слів стосовно Вас. Як не крути, але Ви – жінка. І будь-якій жінці таке чути, м’яко кажучи, не приємно.

– Я розуміла, проти чого йду. Спочатку, правда, воювала виключно проти переобладнання своєї котельні. Та потім одумалась і вирішила, що проект треба зупинити в цілому, бо  якщо запрацюють інші котельні, то й мою колись запустять. Зараз, як на мене, мерія та інвестори – у безвиході, адже минув рік, інвестиції вкладено, а прибуток надійшов лише в сумі приблизно 10 млн. грн. Це не багато. Хоча ці кошти заробило ТОВ «Тернопільтепло», опалюючи місто в тестовому режимі п’ятьма котельнями.  Я собі можу тільки уявити, яким би був прибуток, якби запустили всі котельні на повну… Та гроші, на які вони розраховували, поки що не досяжні. Не виключаю, що опоненти, побачивши виграні нами суди, взагалі відмовляться від реалізації проекту. Я в цьому майже впевнена. Якщо ми виграємо позов про скасування державної екологічної експертизи, то проект розвалиться. Хоча все це можна було набагато простіше вирішити, якби знайшли в собі силу волі депутати. Вони могли б одним рішенням зупинити проект. І мені дивно, чому люди, які мають вирішувати майбутнє міста, не дуже активно беруть участь у цьому. Так, є кілька депутатів, які дуже нам допомогли, але вони у меншості. Знаєте, коли мер собі дозволяв не дуже приємні висловлювання в мій бік, називав нас «театралізованою купкою найнятих акторів» чи мене особисто – «неадекватною жіночкою», це, звісно, на початках зачіпало. Та згодом зрозуміла, що стою на правильному шляху. Інша справа, чому жоден депутат не насмілився сказати меру: «Що ви собі дозволяєте?»  

– Коли людина захищається хамством, то це, як на мене, вже крайній інструмент оборони…

– Я так вважаю: якщо доводжу мера до такого стану, то значить, що все правильно роблю.

– Юлю, Вам було страшно упродовж цієї боротьби проти торфу?

– Так, декілька разів було. Передусім через вислови: «Як Ви поставитеся до того, якщо вашим рідним щось загрожуватиме?» Після таких слів не раз задумувалася про те, що сім’я – це найважливіше і, може, не варто боротися. Та знаходила сили йти далі!

– Від кого звучали ці погрози?

– Від людей, яких я вважала хорошими знайомими, а декого – друзями.

– Ви, мабуть, як для аматора вже непогано орієнтуєтеся в екології? Може, пора змінювати професію?

– Хочу здобути освіту юриста. Дуже багато чого вивчила самостійно. Та після судів, на яких запитують, чи є в залі юристи, зрозуміла, що мені цього бракує. Маю надію, що в цьому році вдасться поступити.

– Як Ваші діти на все це реагують?  Зрозуміло ж, що часу їм тепер приділяєте менше. Навіть Ваша сторінка у соціальних мережах присвячена котельням. Рідко коли бачу, щоби публікували фото з дітьми десь на прогулянці, приміром.

– На початках намагалася пояснювати старшій доньці, якій от-от виповниться 11 років, що ми це робимо для того, аби не переїжджати. Олеся ж (середня донька, – авт.) хвора. Стояло питання: або лишаємо все як є і шукаємо нове житло, або мама продовжуватиме боротися. Звісно, що доньці важко це зрозуміти, адже мама все її свідоме життя була поруч, балувала смачною випічкою, допомагала з уроками, а зараз поступово перекинула ряд обов’язків на її плечі. Тепер вона сама робить уроки, часом займається перевіркою домашнього завдання у середньої доньки. Та знаєте, ми з чоловіком виховуємо дуже самостійних дітей. З другого класу моя старша донька сама складає свій графік на день. Вона відвідує багато різних гуртків. Відповідно її завдання – зробити свій день розміреним, щоб одні гуртки не перетиналися з іншими. Мабуть, тому діти мене розуміють. Хоча я часом не встигаю навіть приготувати їм перші страви.  Був час,  що діти два тижні жили на макаронах. Та я вважаю, що мені дуже пощастило з малими. Вони чудові та розуміють усе.

– Можливо, дещо некоректне запитання, але Ви почуваєтеся жінкою у цій боротьбі? Мені здається, що виробили в собі навіть у дечому чоловічий характер.

– Щодо характеру, то він виробився ще в юному віці. З-під маминого крила я пішла в 16 років, поїхавши на навчання в Тернопіль. Три роки життя із чужими людьми добряче загартувала характер, адже бувало різне…

– Юлю, часто закидають, що активісти отримують кошти за те, що воюють проти торф’яних котелень, навіть на ті ж позови потрібні фінанси. Де берете гроші?

– Не брала! Дякувати Богу, я працюю і мої офіційні доходи дозволяють мені це робити. 

– Виходить, виносите все з дому?

– Був період, коли на початках нашого протистояння реально брала свої кошти з дому для того щоби відправити звернення, зробити якісь запити та оплатити вартість судових зборів чи експертиз.  Зараз же сформувалася група людей які проти будівництва котельні поблизу нашого будинку, котрі допомагають хто чим може: хто словом , хто ділом, а хто і фінансово. Я дуже рада, що на сьогоднішній день така ж ситуація по інших котельнях, там формуються групи активних мешканців,  готових втягуватись у судові тяганини і нести витрати на це. Зараз же потрібно робити державні екологічні експертизи проектів будівництва, які би підтвердили реальну небезпеку від реалізації цих переобладнаних котелень. Одна така експертиза коштує близько чотирьох – шести тисяч гривень.  Я розумію, що без цього папірчика справа, якою ми всі займалися стільки часу, може не закінчитися. А таких експертиз потрібно буде сім. Мабуть, доведеться оголошувати збір коштів, тому що сума велика і активним мешканцям-противникам котелень буде важко це профінансувати. Важко все це. Якби хоч по сто гривень скинутися кожному,  кому небайдуже майбутнє Тернополя та їхніх дітей, то гаманець не відчує, а от витягнути з родини тисячу, дві, п’ять – це суттєво.. Я дуже хвилювалася через те, що коли оголошуватиму про збір коштів, то скажуть: «Бачите, вона на нас наживається». Та, мабуть, іншого виходу не буде, бо суди із скасування висновків екологічної експертизи відбуваються в Києві. 

– До речі, а чим займається Ваш чоловік?

– Чоловік займається поставками та реалізацією матеріалів для будівництва промислових холодильних камер, виробництв та холодильним обладнанням для молочного господарства.

 «Я зрозуміла, що люди бувають або добрі, або хитрі»

 – Якби Вам сказали: «Опублікуйте свою декларацію! Доведіть, що маєте змогу оплатити суди». Ви б це зробили?

– Так! Без проблем! Хоч зараз! Знаєте, про мене перенишпорили всю можливу інформацію. Переказували навіть, що дійшли до оцінок в атестаті. Однак у мене червоний диплом. Навіть два. В третьому – одна четвірка. Доходи дозволяють мені судитися. Чоловік теж не бідний, але і не багатий. Працює, податки сплачує. Мама – вчитель, тато – тракторист. Батько чоловіка – пенсіонер, а мама теж працює в школі. До чого придерешся? Хіба до того, що дітей із садочка вчасно не забираю. Так, буває. Хіба про це публікацію писати, що я така погана мама…

– А Ви вважаєте себе поганою матір’ю?

– Думаю, що можна було би дітям приділяти більше часу. Можна було б…Та думаю, що колись поясню їм, що мама ж не просто так усе це робила, а для того, щоб їм було краще, щоби не хворіли, дихали чистим повітрям.

– Юлю, давайте уявимо ідеальний сценарій: котельні розбирають, проект закритий. Ви далі плануєте залишатися в громадському секторі чи, можливо, навіть розглядаєте варіант іти в політику?

– У 2015 році я вже балотувалася в міськраду. Це був час після Майдану. І гасло «Змінити можеш тільки ти» відклалося в голові. Ми ж любимо нарікати на когось. Подумала, що, можливо, пора брати відповідальність і на себе. На той час моїй меншій донечці виповнилося лише півтора року, тому кампанією фактично не займалася. Відповідно отримала низький результат. До того ж ми тільки півроку як переїхали в нову квартиру. Навіть із сусідами не встигли познайомитися. Та було досить багато людей, котрі все ж у мене повірили і без агітації. Тому на найближчих виборах балотуватися я буду однозначно. Побачила, що готовий проект рішення щодо заборони тих же котелень ніхто у раді  зараз не має сміливості поставити на голосування.

– Під час будь-якої боротьби багато людей зраджують, дехто складає руки, дехто показує себе геть з іншого боку. Скажіть, Ви у цій війні більше хороших людей для себе знайшли чи все ж втратили?

– Це дуже важке запитання. Інколи людей, яких і знайшов у тій війні,через кілька місяців втрачаєш. Як на мене, кожна людина, з якою познайомилася завдяки тим же котельням, зробила щось корисне.  Приміром, я зрозуміла, що люди бувають або добрі, або хитрі. Це ж також наука. Все це досвід.

– Можливо, я чогось не запитала, але Ви хотіли сказати? 

– Я вважаю, що провести зміни в Тернополі можна тільки за допомогою людей. Тому дуже дивує, чому громада не приходить на акції. Дивно, чому люди сидять і чекають, що вийде в інших.  Якби проти котелень вийшли бодай п’ятсот людей, то це сприймалося б по-іншому.  В дечому я розумію, чому Серій Надал посилається на «театралізовану купку людей», бо з боку виглядає, ніби чистим повітрям у місті хочуть дихати одиниці. Хоча це не так. Пасивність та байдужість – це наша біда! Ми ж самі дозволяємо на місці парків ставити тенісні корти, багатоповерхівки тощо. Мені дивно, чому люди це «ковтають». Я так не вмію. І не буду!

– Дякую Вам за щиру розмову!


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , , ,



Новини
20 Вересня
19 Вересня
18 Вересня
17 Вересня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 50%, 3 votes
    3 votes 50%
    3 votes - 50% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 33%, 2 votes
    2 votes 33%
    2 votes - 33% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 17%, 1 vote
    1 vote 17%
    1 vote - 17% of all votes
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
Total Votes: 6
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше