Найсвіжіше:
• Залишайте на грядках коріння капусти і помідорів до весни • Які квартири обирає покоління Z? • Чи такий хороший господар, як його рекламують: успіхи та провали тернопільського мера за 10 років • Класичний університет Тернополя взяв участь у Всеукраїнському проєкті «Озеленення України» • Працівники медичної галузі Тернопільщини отримали державні нагороди • Громадський діяч Катерина Фурик: «Величезна кількість рішень, особливо земельних і майнових, проходять кулуарно без обговорення з громадськістю» • Керівник політичної партії «Правий сектор» на Тернопільщині Назар Сарабун: «Ми – єдина партія, яка гартувалася під обстрілами «градів» та досі зберегла свою структуру ще з 14-го року» • Богдан Яциковський: «На цих виборах має перемогти Україна!» • 7 цікавих фактів про майбутнього мера Тернополя Віктора Гевка • 25 жовтня вирішується доля країни. Прийди на місцеві вибори і проголосуй! • У Тернопільській університетській лікарні проводитимуть операції на серці новонародженим • Віктор Овчарук: «Якщо люди не будуть брати участі у виборах, то вони втрачають своє право вимагати чогось у місцевої влади» • ГОРОСКОП • У Тернополі відбулося представлення перших офіційних змагань із кінного спорту «BAYKOV CUP-2020» на честь Леоніда Бицюри • Програма кандидата в мери Тернополя «Горизонт-2025»: що потрібно місту, знає Леонід Бицюра • Ловіть останні сонячні промені • Які шанси для Тернопільщини відкриває перемога Івана Чайківського на обласних виборах? • Безвіз для українських товарів • Анонси газети «Номер один» від 21.10.2020 р. • Син у батька позичив картоплю та обікрав мачуху • Головний лікар онкодиспансеру Леонід Шкробот: “У людей немає цінності власного здоров’я, то про що можна говорити?” • Де на Тернопільщині не буде світла • У Борщеві суд виправдав підозрювану в крадіжці • Онук краде, а бабця картає себе за його злочини • Два молоді таланти з Тернопільщини підписали контракти з ФК «Динамо»
rss
Громадсько-політичний діяч Володимир Колінець: «До мене під вартою попід руки привели самого прокурора району, в якого на подвір’ї знайшли поцуплені бетонні конструкції»

Опубліковано: 29 Вересня о 12:00



Радикальному антикомуністу і несхитному борцеві з корупцією на Тернопіллі 70!

19 вересня одному з лідерів національно-демократичних перетворень у Тернополі та області на межі 80-90-х років Володимиру Колінцю виповнилося 70 років. Він був першим демократично обраним представником громади нашого обласного центру до Верховної Ради України і водночас (як дозволяло на той час чинне законодавство) входив до складу Тернопільської міської ради першого демскликання. За безпосередньої участі цієї неперевершеної особистості відбулися усі вікопомні історичні події державотворення України й декомунізації нашої області. Колінець – невтомний борець із корупцією у владі, за що й постраждав, але так і не зупинився у боротьбі з нею. Він і досі активний громадський діяч, який і надалі пропагує державницькі та національно-патріотичні ідеали у ЗМІ, в різних громадських об’єднаннях і на заходах.    

 «Прізвище «Колінець» походить від назви елемента козацького танцю на колінах»

– Володимире Володимировичу, Ви черпаєте  своє коріння із землі козацької звитяги. Мабуть, це певною мірою вплинуло й на Вашу долю?

– Я народився 70 років тому в селянській родині на Зборівщині. Моє село Кудинівці розташоване поблизу Тустоголовського лісу, де у серпні 1649 року Богдан Хмельницький зупинявся зі своїм військом. Донині збереглися залишки того дуба, з якого, за переказами, козаки оглядали навколишню місцевість, аби ворог не напав зненацька. Свідченням запеклих баталій Зборівської битви та облоги Збаразького замку є козацькі могили за нашим і сусідніми селами та поблизу райцентру. На полях їхньої звитяги ми разом із ровесниками гралися «у козаків». Навіть моє прізвище – Колінець – походить від назви елемента козацького танцю на колінах – «колінець». Удома я виховувався в патріотичному дусі. Колядки, гаївки, Великодні, Різдвяні свята – все це було в національно-патріотичному дусі. Пригадую, як у 50-60-х роках осучаснювали вертепи, вводили тоді персонажі Мазепи, Петлюри, січового стрільця. Село наше одне з найпатріотичніших у Зборівському районі. Там понад півсотні односельців брали участь у збройному підпіллі ОУН, воювали в УПА. Часто вони збиралися у нас вдома, згадували про національно-визвольну боротьбу, про поневіряння у сталінських таборах. Були й репресовані, ті, кого колись виселяли з галицьких сіл. Я тоді ще малим чув, як вони потерпали за Україну, яких зазнавали переслідувань. Усе це й формувало у мені національну свідомість.

– Яким був Ваш перший протест проти комуністичного режиму, в чому він проявився?

– Я на відмінно вчився спершу в Кудобинській восьмирічці, а згодом і в Зборівській середній школі. Але вже тоді в моїй душі зароджувався спротив радянській владі. Мій перший протест був дитячим і дещо кумедним. Перед школою в сусідньому селі стояло погруддя Леніну. Тож я ввечері на ньому білою фарбою каліграфічно написав «Ленін» і через тире відоме всім слово із трьох літер. Наступного дня до Кудобинців завітав КДБ і райкомівське начальство. Перевіряли всі зошити й почерки вчителів та учнів, але через каліграфічність надпису так і не знайшли автора. А на мене як на відмінника й подумати не могли. Після цього з мого боку були й інші антикомуністичні витівки, але й вони теж якось залишилися безкарними, або вчителі робили вигляд, що цього не бачили.

«Був вірним батьківським заповітам – не вступати до лав компартії»

– Життєві обставини і час часто змінюють позиції людей, але не Вас. Які чинники виявились вирішальними у формуванні особистості Володимира Колінця?

– Я ніколи не був прихильником комуністичної ідеї. До 1939 року на нашій території була Польща. Тож мій батько служив у польській армії, потім після сумнозвісного пакту Молотова – Рібентропа потрапив до німецького концтабору, а пізніше його вже як остарбайтера погнали на роботу до Німеччини. Але батько завжди наголошував, що навіть там йому було у десять разів краще, аніж працювати в колгоспі. І ще одне мені наполягав: щоб я ніколи не мав справи з комуністичною партією, бо то – «страшна зараза». Я був вірний батьківським заповітам. Незважаючи на те, що мені неодноразово пропонували вступити до лав компартії як кращому солдату під час служби у війську, а згодом провідному викладачеві педінституту, чиє фото висіло на дошці пошани, я жодного разу не спокусився на ці пропозиції.

– Ви були одним із тих, хто розпочинав боротьбу за Національне відродження та відновлення  Української незалежності ще в часи горбачовської перебудови.

– Вищу освіту я здобув у Львівському державному університеті (нині – ЛНУ ім. І. Франка), в якому в усі часи панував національно-патріотичний дух. Після його закінчення у 1977 р. працював викладачем педагогічного інституту в м. Бєльці (нині Молдова). А до нашого міста прибув у 1985 році зі столиці, де до цього навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка при республіканській Академії наук, а також два роки працював викладачем латинської мови в Київському університеті. Там зблизився з багатьма науковцями, викладачами, письменниками, які вже тоді стояли на твердих проукраїнських позиціях. В Інституті літератури познайомився і часто спілкувався з Миколою Жулинським, Віталієм Дончиком, В’ячеславом Брюховецьким; у столичному університеті – з Василем Яременком, Анатолієм Погрібним (який у вже Незалежній Україні роками вів на національному радіо передачу «Якби ми вчились так, як треба»), Оксаною Забужко. Тоді ми, аспіранти і викладачі, відвідували ледь чи не всі заходи у Спілці письменників України, де я познайомився з Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським, іншими відомими літераторами. Працюючи вже викладачем філологічного факультету Тернопільського педінституту, я часто приїжджав до Києва, де з ними зустрічався.

«Був одним з ініціаторів започаткування Товариства української мови»

– Тож загалом до Тернополя Ви прибули вже добре національно зорієнтованим?

– Так, але і в тодішньому ТДПІ вже працювали чимало національно-патріотично налаштованих викладачів. У педінституті я часто спілкувався, відчуваючи один одного за духом, із професором Романом Гром’яком, доцентом Михайлом Чорнопиським (тодішнім завідуючим кафедрою української літератури ТДПІ, який нині є доцентом кафедри фольклористики Львівського національного університету ім. І.Франка), викладачем Орестом Глубішем (нині священник УГКЦ, редактор газети «Божий сіяч»), викладачкою кафедри української мови Богданою Бірчак. Хоч у тодішньому педінституті я спершу працював викладачем на кафедрі російської і зарубіжної літератури, декан філфаку – професор Роман Гром’як, знаючи мою громадянську позицію, призначив мене не куратором російської групи (а тоді їх на кожному курсі було по 6 і лише по 2 – українські), а української – «УФ-12». Тоді я проводив зі студентами належну виховну роботу, запрошував на зустрічі з ними таких письменників і культурних діячів, як Юрій Мушкетик, Галина Гордасевич, актор-патріот (тепер – народний артист України) Іван Ляховський, а також інших проукраїнськи налаштованих відомих людей. Серед моїх вихованців було тоді чимало членів молодіжної патріотичної організації «Вертеп» і Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Моїми студентами( а я тоді ще й викладав латинську мову на історичному факультеті) були тепер уже відомі посадовці і громадські діячі Любомир Крупа і Володимир Ткач.

– Мабуть, першою громадською організацією, до створення якої Ви доклалися, було Товариство української мови?

– Так, і до того ж це громадське об’єднання було одним із перших у нашому краї національно-патріотичним громадським об’єднанням. Тоді, наприкінці 1988 року, від київської інтелігенції пішов сигнал щодо створення товариств української мови, я був одним з ініціаторів його започаткування в нашому краї. До речі, перше в Україні Товариство української мови було створене саме в нашій області. Хоч у Львові подібне громадське об’єднання розпочало свою діяльність дещо раніше, але воно йменувалося «рідної», а не «української» мови. Бо на такій назві, за вказівкою зверху, настояла тодішня львівська прокомуністична інтелігенція. Ми, патріоти (не тільки з Тернополя, а й з усієї України), збирали підписи за надання українській мові статусу державної, поїздами вивозили аркуші з цими підписами до Києва. Внаслідок цього ВР УРСР, яку в 1989 р. очолювала В. Шевченко, ухвалили закон про надання українській мові державного статусу.

Установчий з’їзд Народного руху України (8 вересня 1989 р. м. Київ). Члени оргкомітету з Тернополя (зліва направо): В. Колінець, М. Куземко, Г. Петрук-Попик, М. Левицький

«Ми змусили парламент прийняти Декларацію про державний суверенітет України та проголосити Акт Незалежності України»

– Понад чверть століття тому, а саме в 1989 році, Ви були одним із пробуджувачів мас у Тернополі та області від комуністичного поневолення. Які з акцій протесту Вам найбільше запам’яталися?

– Ми проводили дуже багато несанкціонованих акцій. А перший санкціонований мітинг провели на могилі січових стрільців на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі 30 липня 1989 року. Тоді, за підрахунками самих правоохоронців, як ми дізналися вже пізніше, було до 30 тисяч людей! Там виступав я, Поровський, Червоній, представники делегації зі Львова, Рівного, Івано-Франківська. Домоглися, щоб цей мітинг був санкціонований, але влада поставила вимогу, щоб на ньому не було синьо-жовтих прапорів. Ми погодились на це. Однак зі Львова приїхали наші однодумці з синьо-жовтими прапорами. Тих, котрі їхали автобусами, перепиняли, повертали назад. Але декому вдалося добратися поїздом із захованими синьо-жовтими стягами. І з Рівного теж приїхали. Так ось, вони всі із залізничного вокзалу йшли з піднятими прапорами, люди до них приєднувалися і прямували на мітинг. Ми їх зустріли на вокзалі і разом пішли на заплановану акцію.

– Ваш вагомий внесок у створенні крайової організації НРУ, активну парламентську діяльність у складі радикальної групи депутатів із «Народної ради» уже увіковічений у різних енциклопедіях. А що Ви вважаєте своїм найбільшим здобутком у Верховній Раді зокрема і загалом у вітчизняному політикумі?

– На мою думку, найбільше, що мені тоді вдалось зробити у Верховній Раді – це те, що ми разом із побратимами з «Народної ради» змусили парламент, в якому була прокомуністична більшість, прийняти у влітку 1990 році Декларацію про державний суверенітет України, а в серпні проголосити Акт Незалежності України.

«Внесли до сесійної зали синьо-жовте полотнище, яке стало одним із символів здобуття Україною Незалежності»

– Ви досить скромно оцінюєте свою парламентську діяльність, хоча входите до числа семи нардепів, підтримка яких революції на Граніті неабияк вплинула на непідписання колишнім керівництвом нашої держави союзного договору, що згодом і призвело до розвалу СРСР?

– Найбільша заслуга у цьому, звісно, студентства, але й наша підтримка молодіжному протесту проти комуністичного режиму додала йому ще більшого поштовху. Ми разом із Степаном Хмарою та іншими побратимами очолювали походи студентів під Верховну Раду, під навчальні заклади, промислові підприємства Києва, закликаючи робітників, студентів до підтримки вимог голодуючих. Хоч тоді не вдалося здобути незалежності, але добилися відставки уряду Масола, постанови про проведення референдуму щодо довіри Верховній Раді і найсуттєвішої на той час постанови – про непідписання нового союзного договору до прийняття Конституції України. Саме вона відіграла вагому роль у розвалі московської імперії. Адже підписання нового союзного договору було заплановано на 20 серпня 1991 року. Але Україна до того часу ще не ухвалила свого нового основного закону і не мала права брати участь у підписанні цього договору. Саме через такі дії реакційне керівництво Кремля пішло на державний переворот, який закінчився його поразкою. 24 серпня 1991 року ВР України прийняла Акт проголошення незалежності.

– Нині, майже через три десятиліття, ця вікопомна подія виглядає досить мирною. А як було насправді 24 серпня 1991 року?

– У її переддень, 23 серпня, на погоджувальній раді було вирішено проголосувати за прийняття Акту проголошення незалежності України. Ми вимагали відставки голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, який своїми діями по суті підтримував ГКЧП, хотіли розпустити президію Верховної Ради, обрати нову, заборонити компартію та націоналізувати її майно. Але цього не було зроблено. Бо нас було менше. Ці всі пропозиції я озвучував у парламенті. Кравчуку кричали: зрадник, геть із трибуни! Але він цього ніби не чув.   

– Чи безперешкодно уже після прийняття Акта проголошення незалежності України нардепи-демократи внесли до сесійної зали синьо-жовтий прапор?

– Це нині так виглядає із відеоматеріалів тієї доби. Тоді ми попередньо домовилися з Кравчуком, що після оприлюднення Акта проголошення незалежності України внесемо у зал синьо-жовтий прапор. Він це заперечував. Тоді ми сказали, що внесемо той прапор, з яким українці в Москві відстоювали демократію, Єльцина, боролися з ГКЧП. Тоді Кравчук сказав, що коли це той прапор, то нехай буде так. Але, крім цього прапора, ми виготовили ще й величезний синьо-жовтий стяг.

24 серпня спочатку внесли у зал той прапор, який був у Москві. А потім почали вносити те величезне полотнище, яке стало одним із символів здобуття Україною Незалежності. Вхід у Верховну Раду одразу перекрила охорона. Народ посунув з вулиці до дверей, зчинилася тиснява. Дмитро Павличко тоді сказав Кравчуку, що народ виламує двері, можуть штурмувати Верховну Раду. Тоді Кравчук погодився, щоби внесли  і той прапор.

– Саме Ви були одним із тих небагатьох, хто вносив до сесійної зали цей величезний прапор. Що відчували під час цієї вікопомної події?

– Це надзвичайний стан душі, сльози на очах, невимовна радість, багато депутатів хотіли торкнутися цього прапора. Ми вийшли до трибуни Верховної Ради і заспівали гімн січових стрільців – «Ой у лузі червона калина». Стояли разом із Чорноволом, Поровським та іншими і співали. Саме цим ми хотіли показати невмирущість тієї мрії, за яку ще 100 років тому гинули Українські січові стрільці й віддавали та донині віддають своє життя патріоти, захисники Української держави.

«Богдан Бойко підлабузнився до національного лідера і позбувся мене як такого, що часто був незгідним з його політикою»

– У Вашому політичному та особистому житті серед побратимів і навіть близьких друзів були великі постаті, з якими згодом життя розводило…

– Нас розводили життєві дороги, але в політиці ми залишаємося однодумцями. Я й досі підтримую зв’язки зі Степаном Хмарою. Він навіть приїжджав до Тернополя на моє 60-річчя. Були ми близькими друзями і з Ярославом Демидасем, з яким мене пов’язує спільна боротьба з комуністичним режимом. Хоч на мітингах люди часто оцінювали, хто з нас краще та яскравіше виступив, це не призводило до роздору. Навпаки, ми товаришували і підтримували один одного в складні періоди. Зокрема, я їздив на суд над Демидасем до столиці. Але розійшлися ми свого часу через політичні розбіжності у ставленні до місцевих керівників. Нині вітаємось, розмовляємо, але більше не дружимо. Вагомою постаттю у моєму житті  був В’ячеслав Чорновіл.

– Ви підтримували Чорновола з перших днів Вашої спільної діяльності у парламенті і не зрадили йому. Але й з ним у Вас виникли певні розбіжності?

– У 1994 році нас із Чорноволом пересварили. Тодішній лідер обласного осередку НРУ і голова облради Богдан Бойко висунув В’ячеслава кандидатом у народні депутати саме по округу, який я до цього вже представляв у ВРУ. І це всупереч рішенню Народної Ради,  щоби залишити на своїх округах претендентами на народних обранців усіх демократичних депутатів попереднього скликання. Також знехтували й тим, що мене вже на той час висунув у кандидати колектив великого підприємства – «Тернопільобленерго». Чорновіл міг тоді перемогти на будь-якому окрузі на Тернопіллі, тому мої довірені особи написали до нього звернення, щоби не робити цього. На жаль, цього не було враховано. Я змушений був податися у виборчий процес по Зборівському округу, де національно-патріотичні сили вже підтримали іншого кандидата й провели відповідну інформаційну роботу з населенням. У такий спосіб Богдан Бойко підлабузнився до національного лідера і позбувся мене як такого, що часто був незгідним з його політикою. Ці вибори я програв, але попри це й надалі залишався сподвижником В’ячеслава Чорновола як політичного діяча. А через деякий час ті, хто непорядно поступив зі мною, ще гірше обійшлися і з ним. В’ячеслав глибоко переживав їхні підступні дії, про які він написав: «Мене зрадили соратники». Той же Бойко разом з іншими перевертнями підступно відцурався лідера й опустився навіть до того, що ще за життя Чорновола викидав речі з його парламентського кабінету. Зрадив національного лідера і його довірена особа в Тернопільській області Мирослав Осадца та інші. Розвал парламентської фракції і Руху дуже вдарив по Чорноволу і пішов на користь його політичним опонентам. Але навіть за цих умов він залишався популярним серед українського народу. Тому тодішня влада, вбачаючи у В’ячеславові Чорноволі реального конкурента, підло позбавила його життя в автокатастрофі.

– Нещодавно на політичну і навіть міжнародну авансцену знову вилізли два колишні лідери нашої держави, яких Ви гостро критикували з парламентської трибуни. Мабуть, небезпідставно на зорі незалежності це робили?

– Небезпідставно! Під час студентського голодування одним із основних гасел було: «Геть Масола й Кравчука!» І пісню співали: «Кравчучок, Кравчучок – пташечка, відлітай до Москви, до Івашечка!» Кравчук – хитрий політик – пристосуванець до будь-яких ситуацій у державі. І нинішня влада недаремно надала йому такі повноваження на Мінських переговорах, бо знає, що він буде дуже ретельно її слухати, нехтуючи думкою українського народу. Щодо іншого представника цієї робочої групи на міжнародних перемовинах – Вітольда Фокіна, то він хоч і був першим главою уряду незалежної України, але обраний комуністичною більшістю. За його ж відставку демократичні сили голосували повним складом. Як бачимо, він і надалі залишився на проросійських імперських позиціях.

Володимир Колінець – активний учасник Помаранчевої революції і революції Гідності

«Ми одними з перших в Україні звалили з постаменту Леніна»

– Володимире Володимировичу, на зорі Незалежності України Ви відіграли вагому роль не лише в державотворенні України, а й розвитку місцевого самоврядування в нашому краї і зокрема в Тернополі. Чим найбільше пишаєтесь із тоді зробленого?

Згідно з тоді чинним законодавством, кожен громадянин України мав право бути обраним до рад двох різних рівнів. Тож мені випало за честь, окрім парламентської діяльності, ще й входити до складу Тернопільської міської ради першого демократичного скликання. Найбільшим нашим внеском вважаю декомунізацію обласного центру та перейменування вулиць і майданів з тоталітарних радянських на історичні та українські патріотичні, започаткували національне виховання у школах. Ми одними з перших в Україні звалили з постаменту в центрі Тернополя комуністичного ідола, чим зробили свій внесок в Ленінопад в усій Україні.

– Декомунізацію Ви продовжили радикально впроваджувати і на Зборівщині. Володимир Колінець так і увійде в історію як єдиний всенародно обраний, бо більше не існуватиме такої територіально-адміністративної одиниці, очільник одного з найбільших районів краю?

– На місцевих виборах 1994 року я знову балотувався одразу до двох рад – на голову Зборівської райради і до обласної ради. І в обох випадках отримав перемогу. Прийшовши на посаду керівника району за підтримки місцевих осередків НРУ, УРП  і  Товариства української мови, одразу ж сформував виконком ради винятково із представників національно-патріотичних сил. Найбільшою нашою заслугою того періоду вважаю те, що зуміли розігнати, звільнивши з посад найбільш одіозних компартійців, найбільший у краї радянсько-номенклатурний «заповідник».

В економічну сферу залучили іноземного інвестора. Завдяки моєму особистому знайомству з президентом тоді ще Чехословаччини Вацлавом Гавелом, у приміських Млинівцях започаткували роботу чесько-українського  підприємства «Добра вода». Також ми спромоглися хоч і незначному, але поступу в сільськогосподарській галузі Зборівщини.

У гуманітарній сфері за моєї особистої підтримки в 1995 році було відкрито музей Зборівської битви, за нашого сприяння і з ініціативи сільських громад фактично в кожному селі Зборівщини віднови­ли й освятили могили Січових стріль­ців, воїнів ОУН-УПА, спорудили сим­волічні могили борцям за визво­лення України.

«Пропонували відкрити мережу бензозаправок із 50 відсотками доходу від їхньої діяльності»

– Вас не звабили на посаді голови райради, а пізніше райдержадміністрації ані жодні бізнеси, ані спокусливі корупційні дії?

– Ані на викладацькій роботі, ані під час парламентської діяльності, ані на держслужбі я не брав жодного хабара. Звісно, що як очільник району мав можливість скупи­ти за безцінь транспортні засоби, приватизувати комунальні будівлі, як це робили тоді й, на жаль, роблять і досі. Відверто пропонували й на трасі Тернопіль – Львів, що пролягає через Зборівщину саме біля райцентру, відкрити мережу бензозаправок із 50 відсотками доходу від їхньої діяльності. Я категорично відмовився це робити, не спокусилися на аналогічні пропозиції й інші члени райвиконкому. Ми в корінні присікали хабарі за певні посади у виконавчих органах, за надання різних адмінпослуг тощо. Ніхто з нас не нажив на цьому жодних статків. Я відмовився й від службової квартири для керівника району, передавши її багатодітній сім’ї Кірілових. Пізніше мій наступник Петришин намагався її собі забрати, але програв судовий процес.

– Наскільки мені відомо, Ви не церемонились як із відвертими корупціонерами, так і з дрібними хабарниками незалежно від їхнього тодішнього статусу.

У мене завжди всі перед законом рівні! Ще на початку мого керівництва Зборівщиною поцупили будівельні панелі з подвір’я райдержадмінстрації для зведення відомчих гаражів. Дав вказівку начальнику місцевої міліції Івану Гнідому знайти крадія і привести до мене в кабінет. Міліція спрацювала оперативно, до мене під вартою попід руки привели самого прокурора району, в якого на подвір’ї знайшли поцуплені бетонні конструкції. Страж закону змушений був повернути панелі назад.

– Володимир Колінець як держслужбовець якось не вписувався у наскрізь проникнуту корупцією систему державної влади. І внаслідок цього міг втратити не лише роботу, а й життя?

– Я завжди об’єктивно критикував і допоки житиму й надалі викриватиму негативні прояви у владі. Навіть уже після роботи на Зборівщині, перебуваючи на високій посаді зас­тупника начальника обласного уп­равління культури ОДА, публічно (і в ЗМІ, й на мітингах) критикував діяльність влади і президентів, ревно виступав за справедливість у справі Гонгадзе. Також активно висловлював свою громадянську позицію у ЗМІ. За викривальні антикорупційні публікації мене як члена Національної спілки журналістів України виз­нали переможцем Всеукраїнсь­кого конкурсу в номінації «Антикорупційне журналістське розслі­дування». Звісно, що моя діяльність не могла залишитися непоміченою об’єктами моєї критики. Вони, не знайшовши жодних аргументів для свого виправдання, вдавалися щодо мене до протиправних дій. Влаштовува­ли автоаварії з тяжкими наслідка­ми для здоров’я і життя й навіть відверті фізичні розправи, зокрема й біля мого помешкання.

«Треба пізнавати свій родовід, власний пракорінь, аби не бути безрідни­ми»

Після завершення держслужби Ви знову повернулися до викладацької діяльності, яку базували на національно-патріотичних ідеалах.

– До 2015 року працював вик­ладачем українознавства в ТНЕУ (тепер Західноукраїнський національний університет), де тлумачив справжню сутність історії України, акцентуючи на тому, що найнебезпечнішим ворогом України був і є північний сусід. Підтвердженням цьому є російсько-українська війна на сході нашої держави. Я настановляв студентів пізнавати свій родовід, власний пракорінь, аби не бути безрідни­ми, а цього вже з інтернату не спишеш.

– Власне перейдемо до справ родинних. Ви доволі пізно одружилися, але за цей час встигли виховати чотирьох синів та й двічі розлучитися?

– Справді, вперше я одружився в 42 роки, коли вже був нардепом. З майбутньою дружиною познайомився в автобусі «Тернопіль – Оліїв». Певний період зустрічалися, але сімейного вогнища збудувати не змогли. Згодом виявилось, що ця дівчина від мене вагітна, то хоч спільного життя не склалося, щоби не залишити дитину безбатченком, ми побралися. Але оскільки наш союз не став єднанням сердець, то проіснував недовго. З другою моєю дружиною, яка була студенткою філфаку і молодшою на 22 роки, у мене була взаємна любов, внаслідок якої народилися три синочки. Але з плином літ стосунки охололи і ми розлучилися. 

– Наскільки мені відомо, Ви приділили значну увагу вихованню своїх чотирьох синів і  залишилися в добрих стосунках?

– Сини – моя гордість! Молодшому з них невдовзі виповниться 19-ть, а найстаршому – вже 28 років. Троє старших здобули фах економіста в ТНЕУ, а найменший зараз завершує навчання в коледжі при цьому ж виші. Найстарший із синів, Володимир, має дипломи з міжнародного туризму і юридичного профілю, але пов’язав свою долю з домашнім господарюванням в Олієві і сільським будівництвом. Середні – Тарас і Святослав, за фахом економісти, зараз працюють у Києві відповідно в парфумерно-косметичній галузі та страховій сфері. Молодший Остап проживає разом зі мною в Тернополі.

– Чим нині займається один із невтомних творців нашої держави і несхитний борець з корупцією у всіх її проявах?

– Зараз я співпрацюю з Музеєм національно-визвольних змагань Тернопільщини, котрий очолює відомий патріот Євген Філь. Цьому закладу я передав частину власної літератури. Мене дуже вразили підсумки минулих президентських і парламентських виборів. Люди голосували не за ідею, а за ковбасу! Тому своїм покликанням вважаю українознавче просвітництво широких мас через різні види ЗМІ, книги, громадські організації тощо. Українську державу і з нею кожного з нас, як це доводить історичний досвід, може врятувати лише національна ідея. За нею наше майбутнє!

Олег Лівінський


Джерело: Тижневик "Номер один"
Автор: Рубрика:
Мітки: , ,



Новини
24 Жовтня
23 Жовтня
22 Жовтня
21 Жовтня
20 Жовтня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше