Найсвіжіше:
• Труба – Зеленському: як директор ДБР обслуговує Офіс Президента • Тернополянин – кращий гравець у студентському футболі! • Влада обіцяє позбавити українців від паперових квитанцій • У їдальні Борсуківської школи виявлено фальсифіковане масло, яке виготовлене на неіснуючому заводі • У ДТП на Зборівщині травмувався учень автошколи й інструктор • Швидка доставка відправлень до США «Поштовим експресом» • «Чорна» п’ятниця зовсім не чорна • ГОРОСКОП • Сергій Ухачевський – авантюрист долі, «золотий письменник» і відважний лицар України • Під колесами іномарки загинула жінка • У Кременці жорстоко вбили пенсіонера, а тіло намагалися спалити • Головний архітектор Тернопільського району попався на хабарі • На Тернопільщині допомогли знайти роботу 363 особам з інвалідністю • Тернополяни зі сльозами на очах зустрічали тернопільських артилеристів, які повернулися з Донбасу • Анонси газети «Номер один» від 04.12.2019 р. • Голодомор очима пережитих: «Приходили в хату, відчиняли комори, всі глечики перевіряли, а хто чинив спротив, того засилали в Сибір» • Краєзнавець Тарас Ковальчук: «Не соромтеся казати, що ви з Тернополя, а не Чорнобиля» • Душа Сергія Сірого витає над Тернополем • Про таємного Санту та важливість подарунків… • Не оформити паї – заберуть землю • Де на Тернопільщині не буде світла • Китайці збираються інвестувати у Чортків мільйони доларів • На Тернопільщині демобілізовані учасники АТО знаходять роботу, відкривають бізнес за сприяння служби зайнятості • Розширено перелік видів діяльності, які заборонені для застосування спрощеної системи оподаткування • Сучасні рекетири: як із тернополян телефоном «вибивають» чужі борги
rss
Головний лікар та хірург Ростислав Левчук: «Кожен лікар має «своє кладовище»

Опубліковано: 26 Листопада о 15:10



У Тернополі проживає велика кількість людей, котрі по життю фанатично віддані своїй справі. Одним із таких є Ростислав Левчук – лікар-хірург, кандидат медичних наук, викладач та директор другої міської лікарні. У його житті часто відбувалися кардинальні зміни, навіть працював на відстані від родини, однак її підтримку відчував завжди. Він із задоволенням розповідає історію свого життя і впевнений, коли чітко ставити собі мету, вона не може не здійснитися.

«Час ішов на хвилини, потрібно було приймати рішення – чекати з обласної лікарні спеціалістів чи оперувати самому»

– Ростиславе Дмитровичу, розкажіть трішки про себе.

– Родом я із Хмельницької області. Мої батьки – сільські інтелігенти. Тато працював на заводі, мати – у млині. Напевне, як і всі, чекав моменту, коли піду навчатися у вуз, але з першого разу в медичний інститут Тернополя не поступив. Тому першим записом у трудовій книжці є слюсар-автомеханік. Наступного року, добре підготувавшись, таки став студентом. На роботу пішов одразу в першу міську лікарню медбратом, так як гроші треба було заробляти, адже моя родина не мала високих статків. Тому вирішив працювати і вчитися паралельно.

Хірургія – це любов із дитинства?

– Напевне ні, бо у нашій родині я перший медик. Моя сім’я – автомобілісти.  На другому курсі зрозумів, що буду хірургом. Ходив на хірургічний гурток, де й занурився у цю професію. Працюючи медбратом, бачив певні тонкощі цієї професії, оскільки вона вимагає і належного спілкування. Хірургія – це робота руками. Як бачите, обрана професія стала покликанням усього життя, і в жодному разі я не жалію, що обрав саме цей шлях. Він важкий, але немає нічого неможливого, тим паче, якщо у тебе є підтримка. У моєму випадку – це дружина. Інститут закінчував уже одруженим чоловіком.

За яких умов познайомилися з майбутньою дружиною?

– Наша зустріч була досить прагматичною. Познайомились на дні народження у спільної знайомої. Протягом трьох років зустрічалися. Вона була студенткою економічного університету. І ось уже тридцять п’ять років ми разом. Завжди відчував і відчуваю підтримку своєї сім’ї. Це мої два крила, одне крило – улюблена робота, інше – моя сім’я.

Кумедним було й те, що до одруження я мешкав у гуртожитку, а після ми жили у неї на квартирі, так як дружина місцева. Але життя в гуртожитку дало свої плоди, умів робити все сам. З дитинства звик до роботи. Гуртожиток гартує. Створює тобі умови, в яких у певній  мірі потрібно виживати. Тут немає тепличних умов. Тому все, що відбувалося до одруження, цілком варте уваги. Дякуючи дружині, я віддавався навчанню.

Вашим першим місцем роботи була перша лікарня.

– Так, прийшов туди медбратом, а згодом, після закінчення інституту та проходження інтернатури, залишився працювати хірургом поліклініки. Я не став одразу оперуючим хірургом, зростав поступово. І сталося так, що першій лікарні на Шпитальній я віддав двадцять років. Оперувати почав на четвертому курсі, будучи членом хірургічного гуртка, в складі бригади. Для того, аби стати першим відповідальним хірургом, котрий самостійно зможе виконати операцію, треба пройти весь шлях, знання роботи операційної сестри, асистентів. Першої самостійної операції пригадати не можу, однак у моїй практиці була надскладна  операція на серці. Це була травма, де час ішов на хвилини, і в приймальному відділенні необхідно було приймати рішення – чекати з обласної лікарні спеціалістів чи оперувати самому. До того часу, поки приїхав торакальний хірург, пацієнт був прооперований. Про практичну хірургію кажу з задоволенням, бо кар’єрний ріст приносив не лише навики, а й досягнення у професії, категорії, завідуючий відділенням, і попри це все народжуються діти, з’являються нові знайомства, тому амбіцій було дуже багато, і вони допомагали, тримали в тонусі.

Спортзал – місце, де можна “випустити пар”

«Важливо вміти говорити погані новини»

Відомо, що Ви захистили дисертацію…

– Так, захистився відносно недавно. До речі, цьому посприяла практична хірургія, бо я бачив, наскільки сильно впливають політравми на життя. Це травми у ДТП, падіння з висоти та ін. Ти завжди знаходишся в дилемі, не відомо, як відреагує організм на ці пошкодження. На сьогоднішній день це дуже актуальне питання, адже щодня трапляються травми, котрі можуть нанести колосальний відбиток на майбутньому житті пацієнта. Тому, бачачи цю ситуацію, я взявся за дисертацію і весь свій досвід переніс на лабораторних щурів, вивчав вплив політравми на шлунково-кишковий тракт. Захистився, тепер доктор філософії.

Політравма – це проблема урбанізації. Травматизм займає третє місце у рейтингу смертності. Щодо лікування існує досі безліч дискусій, бо травматичні пошкодження можуть бути в будь-якому органі. І варто брати до уваги всі фактори. Тому своєчасна  госпіталізація, логістика і належні спеціалісти, котрі мають мати достатньо знань, у більшості випадків рятують життя і здоров’я пацієнтів.

Професія хірурга, мабуть, емоційна?

–  Емоції роздирають голову. Професії хірурга та анестезіолога найбільш небезпечні. Медицина – це наука, яка забирає і дарує життя. Дуже приємно, коли хвалять за те, що врятував людину. Але коли трапляються летальні випадки, це вкрай важко, бо вийшовши з реанімації, про це треба повідомити рідним. І сказати це так, щоби людина розуміла, що зроблено все можливе. Важливо вміти говорити погані новини. Кожен лікар має «своє кладовище», і з кожною смертю пацієнта він вмирає сам, емоційно. Але тут варто вміти керувати  своїми емоціями і випускати їх у потрібне русло. Серед медиків, на жаль, непоодинокі випадки наркоманії, вживання алкоголю, бо людина не може справитися з  емоційним потоком. Кожен ці проблеми вирішує по-своєму. У мене є моя сім’я, котра мене рятує від такого. Крім того, я активно займаюся спортом. Відвідую спортзал, де можна «випустити пар».

У Вашій біографії є сторінка, коли Ви були керівником усієї галузі охорони здоров’я обласного центру.

– Пропрацювавши 20 років хірургом, постійно займався громадською роботою. Навіть був період, коли очолював страйк проти рішення міської ради щодо закриття одного з відділень. Мене обрали головою страйкового комітету, ставши в опозицію до влади, також був депутатом міської ради. І будучи ближчим до влади, маючи можливість висловлювати думку колективу, зрозумів, що можу зробити не менше, ніж найкращий хірург. У той час в Тернополі для мене місця не знайшлося, свої адміністративні здібності проявити було ніде. Тому я прийняв  запрошення переїхати у Трускавець на посаду заступника, а потім головного лікаря курортної поліклініки №2. Депутатської діяльності я не полишав. І у курортному містечку відпрацював три роки. На відстані від сім’ї було трохи важко. Шукав можливість повернутися. Вакантною на той час була  посада головного лікаря поліклініки комбайнового заводу. Досить складна поліклініка. Переді мною стояло завдання інтегрувати її у склад медицини міста. Після виконання цього завдання очолив відділ охорони здоров’я Тернопільської міської ради, де пропрацював вісім років. Очікував, що це тимчасово, бо все-таки я себе бачив у практичній медицині, але сталося інакше (сміється,- авт.).

«Підросло молоде покоління, я з задоволенням передаю свої знання студентам, молодим лікарям»

Сьогоднішня Ваша посада близька до практичної хірургії…

Це мій третій захід у практичній медицині, я завжди хотів бути ближчим до практики. На посаду директора потрапив пройшовши відкритий конкурс, усе згідно з законодавством. Коли угода з попереднім лікарем була закінчена, я взяв участь у конкурсі. Маючи вищу економічну освіту, розумію менеджмент та управління закладами охорони здоров’я. Тому коли з’явилася  вакансія, а мої параметри підходили, я з радістю взяв участь у конкурсі.

На даний час не оперую, відійшов від цієї роботи. Підросло молоде покоління, я з задоволенням передаю свої знання студентам, молодим лікарям, ділюся досвідом, раджу, підказую. Звик іти в ногу з часом, освоювати нову техніку.

Розкажіть трішки про свою родину.

– Це дуже особисте. Не звик про таке говорити. У мене дві чудові доньки та три онуки – всі хлопці. Молодша донька – лікар, паралельно вона успішний підприємець. Старша пройшла складний шлях трансформації. На даний час закінчує навчання в медуніверситеті. Має свій приватний клуб із пілатесу, йоги реабілітації та відновного лікування. Перед поступленням у медичний університет вона закінчила економічний університет та авіаційний університет юридичний факультет. У жодному разі не наполягав на тому, щоби йшли моїм шляхом. Так як я у свій час знайшов себе, так і мої діти в пошуках себе. Сім’я – це невід’ємний фактор мого життя. Незважаючи на те, що діти живуть окремо, ми дотримуємось традицій, зустрічаємося на свята, проводимо час разом.

На завершення нашої розмови Ростислав Левчук додає, що його турбує становище у державі. Не хотів би, щоб молодь їхала за кордон, а стверджувала себе на Батьківщині.  Щодо установи, де нині працює пан Ростислав, то 2-га лікарня потребує молодих та амбітних працівників і тих, котрі хочуть вчитися та розвиватися. До критики пан Левчук ставиться позитивно, тим паче, якщо вона конструктивна, безліч зауважень бере до уваги та намагається виправити ситуацію. Ростислав Дмитрович бажає усім нашим читачам міцного здоров’я та берегти найцінніше, що може бути у житті, – сім’ю.

Соломія Вершигора   


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , ,



Новини
5 Грудня
4 Грудня
3 Грудня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше