Найсвіжіше:
• На Збражчині син знущався над рідною матір’ю • У Тернополі в під’їзді багатоповерхівки знайшли бойову гранату • Три способи надіслати гроші з-за кордону • Керівник управління виконавчої служби в області Андрій Хічій: «Якщо в особи виникла заборгованість, виконавець робить відмітку й особа автоматично потрапляє у реєстр боржників. З цього моменту вона вже не зможе вчинити жодного правочину» • Анонси газети «Номер один» від 11.12.2019 р. • Сергій Ухачевський – авантюрист долі, «золотий письменник» і відважний лицар України • Нові правила для застосування РРО • Крадій викликав евакуатор, аби… викрасти авто • Сильні духом • Де на Тернопільщині не буде світла • «З голосом Майдану мають рахуватись усі лідери нормандської четвірки», – про що говорив Петро Порошенко на недільному віче • Як шахрайка видурила в бізнес-вумен 20 виробів із золота • За аварію під Микулинцями водій сплатить майже півтора мільйона гривень родині загиблого і довічно утримуватиме його батьків • На Гусятинщині жінку побили через межу • На Тернопільщині цьогоріч народжено 11 дітей від інфікованих матерів, із них одна – з діагнозом СНІД • Україна успішно випробувала крилату ракету “Нептун” • Єгипетський пиріг від Маринки Рубас • Щодо оподаткування акцизним податком послуги з куріння кальяну • “Укрзалізниця” планує підняти тарифи у 2020 році • Олена Підгрушна успішно розпочала новий біатлонний сезон • У Чорткові відбулася прем’єра унікальної соціальної вистави • Хустки, що рятують життя, вже у Тернополі • Мама вбитої тату-майстрині Тетяни Подвашецької: «Щоби ти так страждав, як моя дитина» • Футбольна «Нива» має серйозні фінансові проблеми • Не окладом єдиним: скільки заробляє мер Тернополя та його заступники
rss
Футболіст-тренер Анатолій Назаренко: «Жив на квартирі Лобановського і ледь не зіграв у півфіналі кубка чемпіонів проти італійського «Ювентуса»

Опубліковано: 16 Квітня о 13:55



 

Футбол – це не лише радість перемоги, а й біль від травм та жорстких стиків

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Скільки у часи Вашої кар’єри заробляли футболісти?

– На той час для футболістів були затверджені певні стандарти. Так у гравців другої ліги ставка на місяць становила 160 крб. плюс преміальні 40 крб. У першої – 180 (60), вищої – 220 крб. (80). Попри те керівництво «Ниви» знаходило шляхи для додаткового заохочення футболістів. Я рахувався ще й на роботі у колгоспі біля Микулинців.

– На футболі нажили великих статків?

– Мешкаю у батьківській квартирі, їжджу на старенькому авто. Нічого особливого не маю, те, що більшість середньостатистичних тернополян. Я був тернопільський, тому квартири не просив, хоча, напевно, й треба було. Також великий любитель футболу, директор залізобетонного заводу Олег Бригадир, наполягав, що випише блоки (6-11 крб.) і цеглу (3 копійки за штуку), щоби будувався за містом. Але тоді про завтрашній день не думав, жив сьогоднішнім, та й не мав захланного характеру. Вважав, що мав усе необхідне для життя.

– Анатолію Петровичу, Ви вже дідусь?

– Донька Ліда, яка залишилася жити в Дніпрі, не одружена. Вона взяла на себе виховання дітей рідної сестри. Натомість внук є у мої теперішньої дружини Олени, котрий для мене, як рідний, забираю його з дитсадка, граюся з ним тощо.

– Чи маєте хобі?

– Дуже подобається риболовля. Маю швагра з величезним рибацьким стажем. Він мені на кожен день народження дарує вудочку. Маю їх шість чи сім. Найбільша рибина, яку спіймав, – це двокілограмовий короп.

– Чим харчуються футболісти?

– Дуже люблю смажену картоплю. Особисто можу приготувати будь-яку страву, починаючи від першої (борщ, суп) і закінчуючи другою…

БІОГРАФІЯ

Народився Анатолій Петрович Назаренко 9 квітня 1959 року в Тернополі. У 6 класі почав займатися футболом. Після здобуття неповної середньої освіти у ЗОШ №12 та №16 поїхав удосконалювати футбольну майстерність до Львівського спортінтернату.

Виступав за команди: “Зоря” (Хоростків) – 1978-81 рр., “Колос” (Павлоград) – 1982-83, 1985-86 рр., “Дніпро” (Дніпропетровськ) – 1983-85 рр., “Нива” (Тернопіль) – 1987-89, 1991 рр., “Дністер” (Заліщики) – 1990, 1993-95 рр., “Прешов” (Чехословаччина) – 1992-93 рр., “Надія” (Нагірянка) – 1994-95 рр., “Кристал” (Чортків) – 1996-98 рр.

Тренерська кар’єра: “Дністер” (Заліщики) – 1993-95 рр., “Надія” (Нагірянка) – 1994-95 рр., “Кристал” (Чортків) – 1996-98 рр., “Прометей” (Борщів) – 1998-2000 рр., “Педліцей” (Тернопіль) – 2001-07 рр., “Нива” (Тернопіль) – 2003-04 рр., ФК «Тернопіль» – 2007-16 рр., ФК «Заводське» – 2018), ФК «Бурдяківці» – 2019.

9 квітня 60-річчя відсвяткував один із кращих тернопільських футболістів

Корінний тернополянин Анатолій Назаренко у 1983 році в складі дніпровського «Дніпра» став чемпіоном Радянського Союзу з футболу. Повернувшись додому, потрапив до золотої епохи тернопільської «Ниви», яка двічі здобувала медалі другої ліги. Після завершення футбольної кар’єри передавав свій величезний ігровий досвід юному поколінню, стояв біля зародків ФК «Тернопіль», який і досі багато фахівців вважають феноменом, адже команда з місцевих і практично нікому не відомих футболістів спромоглася пробитися до першої ліги українського футболу та виступати у чвертьфіналі кубка України, де зустрічалася з самим донецьким «Шахтарем». Сьогодні наша розповідь про Анатолія Назаренка, з іменем якого пов’язують цілу епоху тернопільського футболу.

«Записався у футбольну секцію, бо хотів подавати м’ячі гравцям «Авангарду»

– Пане Анатолію, хто сприяв Вашому становленню як футболіста?

– У 1972 році в Тернополі була команда майстрів «Авангарду». Молоді хлопці подавали на бігових доріжках м’яча відомим футболістам. Очевидно, бажання бути серед їхнього числа і зіграло визначальну роль у тому, що записався на центральному стадіоні в дитячу футбольну школу “Авангард”. А до того, як і всі хлопчаки тих років, зранку до вечора ганяв м’яча. Це був дворовий футбол на майданчиках біля ЗОШ №12. До 6 класу перевагу надавав баскетболу, адже Бог не обділив зростом. Загалом був спортивним школярем, з однаковим успіхом грав у баскетбол, волейбол та футбол. Однак коли з перших двох видів спорту секції припинили роботу, тоді основну увагу приділив футболу. Першим серйозним іспитом стали змагання на приз клубу “Шкіряний м’яч” між ЖЕКами. Наша “Дружбівська” команда тоді зайняла третє місце, мене запримітив тренер ДЮСШ Володимир Філіп, і після розпаду «Будівельника», який прийшов на місце «Авангарду», запросив до себе у школу. Тоді постійно грав на позиції переднього захисника, інколи – опорного півзахисника.

– Свого часу Ви розповідали, що відвідували матчі «Авангарду», який у 1968 році став чемпіоном класу «Б»…

– Я відвідував дитсадок на нинішній вулиці Парковій, а батько працював на вул. Шопена біля Старого парку. Часто було таке, що забираючи з садка, тато садив мене на горгоші і йшов зі мною на футбол. Навіть був випадок, коли після матчу батько, обговорюючи футбольні баталії, загубив мене. А ті золоті часи «Авангарду» теж пригадую, ажіотаж на стадіоні був неймовірний, трибуни вщент забиті. 

– А звідкіля родом батьки і чи мали відношення до спорту?

– Батько із Черкаської, а мама з Полтавської областей. Тато працював шофером, матір – медсестрою. Після війни в Тернополі зустрілися і залишилися тут жити. До спорту не мали жодного відношення.

– Як молодий футболіст навчався у школі?

– Посередньо – на четвірки, але були як трійки, так і п’ятірки. Не любив фізики, хімії та математики, натомість подобалась історія.

– У позаурочний час доводилося брати участь у дворових бійках?

–  Бійки на той час були розповсюджені. У гідропарку “стінка на стінку” йшли учні 9-ої та 16-ої школи, 12-та і 16-та школи билася із Загребеллям тощо. На щастя, особисто я в бійках участі не брав.

«Був у дублі «Карпат, однак на футбольне поле так і не вийшов»

– Яким чином на Вас вийшли львів’яни?

– У 1973 році з командою поїхав на турнір «Шкіряний м’яч» у Заліщики, де, окрім нас, були юнаки з Ужгорода, Чернівців та Львова. Ми тоді зайняли перше місце, зігравши в останньому матчі внічию з закарпатцями. Останні ще їздили до Тернополя пересвідчитись, чи часом я не був підставним старшим гравцем, адже був високим і грою виділявся серед однолітків. Вирахували адресу, зайшли до мене додому, і після того, як я їх зустрічав, до мене питань з їхнього боку вже не було. Хоча, правду кажучи, був у нас один гравець, до речі, мій сусід, старший, але його не вирахували.   

А навчаючись у дев’ятому класі, поїхав з командою на зональний турнір – кубок “Юності”, що проходив у Долині. Там мене помітили тренери львівського спортінтернату і запросили до себе. Це була велика честь, оскільки в Україні таких спортивних закладів було обмаль – Харків, Запоріжжя, Луганськ, Київ і Львів. Мешкали в кімнатах по чотири чоловіки, до обіду вчилися, а після – відвідували тренувальні заняття.

– Чи можна було тоді через інтернат потрапити до львівських «Карпат»?

– Двічі мене брали у дубль «Карпат» на домашні матчі, які відбувалися в Дрогобичі. Зокрема, у тому складі грав легендарний Андрій Баль, який був на рік за мене старшим, котрий згодом виступав у київському «Динамо». Тоді дубль тренувався разом з основним складом, а мене брали хіба відчути «карпатську» атмосферу та одягнути зелено-білу форму, на футбольне поле тоді так і не вийшов. Водночас мене викликали у розташування молодіжної збірної УРСР на збори в Ялту, яка готувалася до Спартакіади народів СРСР. Тоді приїхав до Криму після турніру в Сухумі (Грузія) з травмою і так закріпитися в тій команді не зумів. Повернувся до Львова, виграв з інтернатом зону дитячої футбольної ліги, забивши, граючи захисником, сім голів, але на фінал не поїхав.

– А чому так сталося?

– У 1976 році вступив до Тернопільського педінституту (факультет фізичного виховання) і куратор футбольної команди Володимир Авраменко на фінал поїхати не дозволив. Я ж тоді став грати за студентську команду «Буревісник», яка була дуже сильна, ми виграли зональний етап і поїхали на фінальну пульку в Мукачеве, де здобули «бронзу». Тоді повернувся з будзагону Анатолій Островський, який був старшим і саме він зайняв місце у стартовій одинадцятці, я ж поїхав «пасажиром» за наполяганням інших футболістів, бо до того зіграв багато матчів в основі. 

«Для Антона Перога головне було бути вищим за підгаєцьку «Ниву» та їхнього мецената – голову місцевого колгоспу Івана Потупу»

– Основним Ви стали вже у хоростківській «Зорі»…

– Я навчався із на 3-4 роки старшими студентами-футболістами. На третьому курсі нас запросили у хоростківську “Зорю”, де я відіграв три роки. З командою вийшов на всеукраїнську арену. В 1980 році стали другими в зональному турнірі чемпіонату КФК, поступившись колективу з Дрогобича. А вже наступного року святкували перемогу в зоні та вийшли до фінальної пульки, яка відбулася в Харкові. Тоді завдань виграти пульку не було. Для директора Хоростківського спиртозаводу Антона Перога головне було бути вищим за підгаєцьку «Ниву» та їхнього мецената – голову місцевого колгоспу Івана Потупу. Організатори вже у першому матчі звели двох представників Тернопільщини – підгаєцьку «Ниву» та «Зорю». Не зумівши домовитись, той матч зіграли внічию (0:0). Цього очка бракнуло «Ниві» для виходу в другу лігу, ми у підсумку зайняли 5 місце.

Тернопільський легіон у Павлограді (Анатолій Назаренко крайній зліва) Футбол – це не лише радість перемоги, а й біль від травм та жорстких стиків

– Доводилося чути, що директор Хоростківського спиртозаводу, нині покійний Антон Періг, дуже любив футбол.

– Він жив командою та її гравцями, відповідно фінансово ніхто обділений не був. Він мене дуже любив, бо я багато забивав. Одного разу його шофер привіз до мене додому стільки спирту, що бракувало посуду. Також команду любили вболівальники, могли після успішного матчу презентувати блок цигарок «Winston» чи дефіцитний коньяк. Я не палив, але міг пошикувати, роздаючи сигарети сусідам.

– А могли дозволити собі спиртне?

– Святим не був! На спирт футболісти «Зорі» навіть не дивилися, натомість в іншому кінці Хоросткова продавали шампанське, то могли його собі дозволити.

– Будучи улюбленцем Антона Перога, як він Вас відпустив із команди?

Після пульки в Харкові наше керівництво було невдоволене, що ми зайняли нижче за підгаєцьку «Ниву» місце, навіть були певні закиди, що «здавали» матчі, хоча організатори все робили, щоби переможцем стала місцева команда «Маяк», як власне і сталося. Тоді більшість із лідерів «Зорі» покинули команду. В Харкові були селекціонери з павлоградського “Колоса”. До того ж роком раніше вже перейшли з “Ниви” (Підгайці) до “Колоса” Ігор Яворський, Леонід Іщук, Віталій Ніколенко. Саме вони і дали відповідні рекомендації, таким чином я опинився у Павлограді. Хоча ще граючи за команду з Хоросткова, їздив на перегляд до підгаєцької «Ниви» та хмельницького «Поділля». У Підгайцях виявився чужим: якщо в Хоросткові був лідером, то в «Ниві» вся гра будувалася через Ігоря Яворського. І пробувши там тиждень, повернувся до «Зорі». Також місяць був на зборах у «Поділлі», яке тоді виступало в другій лізі чемпіонату України, однак і ця команда виявилась не моєю.

«Весілля стало на заваді успішній кар’єрі у “Дніпрі”

– Кажуть, що у Павлограді футболістам було створено дуже хороші умови.

Я би не сказав, що погані умови були в Хоросткові. Як для аматорського рівня, то в «Зорі» все було за вищим розрядом. Однак у Павлограді все-таки команда грала у лізі майстрів, а опікувався нею голова тамтешнього колгоспу Абдула. Той колгосп називали мільйонером, хоча й казали, що він багато боргував державі. Однак для футболістів Абдула створив дуже хороші умови. Окрім ставки, ще й видавали по 100 карбованців преміальних, були ще й інші доплати.

– Сподівалися, що потрапите до вищої ліги і зіркового “Дніпра”?

– Навіть у думках такого не було. Грав на своєму рівні, команда у Павлограді нікого на домашньому стадіоні не випускала. Хоча й говорили, що у федерації футболу стояла черга, щоб отримати призначення на гру «Колоса».

У червні 1983 року “Колос” грав із херсонським “Кристалом”. Саме на цій грі були тренери “Дніпра” – Володимир Ємець і Геннадій Жиздик. Перший тайм відіграв на звичному місці опорного півзахисника, але після перерви мене чомусь поставили на позицію ліберо. Я одразу зрозумів, що щось тут не те. Так і сталося. Через день прийшов чоловік і сказав, щоб я пакував валізи і їхав до Дніпра. Не мав великого бажання туди переїздити, але тоді ніхто нічиєї думки не питав. Загалом того року команда стала чемпіоном, а я за неї зіграв п’ять матчів. Перший поєдинок у «вишці», якщо не помиляюся, провів проти тбіліського «Динамо».

– Чому так мало відіграли поєдинків?

– Почав стабільно грати на позиції лівого захисника. Однак проблеми із тренером не дозволили мені добрати необхідну кількість поєдинків для того, щоб отримати золоті чемпіонські медалі. Ще граючи у Павлограді, зимою заніс заяву в загс. Один раз уже змінював дату весілля, а тому більше цього робити не хотів. Тоді Ємець мені сказав: “У нас посеред сезону весіль не справляють. Перенеси на кінець чемпіонату”. Я його не послухав, і на моїй ігровій кар’єрі в основі “Дніпра” поставили хрест. Хоча ще був при команді три роки, у 1984-му постійно потрапляв до 18-ки. На полі ж в основі практично не з’являвся, здебільшого грав за дублерів, навіть у його складі в 1985 році став чемпіоном СРСР. А ще був серед запасних у єврокубковому матчі проти французького “Бордо” (1/4 фіналу), однак на поле так і не пощастило вийти. А між тим, якби “Дніпро” тоді не поступилося по пенальті французам, мав нагоду взяти участь у півфіналі проти туринського “Ювентуса”, позаяк один із захисників «дніпрян» мав перебір карток.  

Для Анатолія Назаренка Василь Івегеш (зліва) більше, ніж хороший друг, за довгі роки роботи вони стали ледь не братами

«У Дніпрі на мене «виписали» «Волгу», але за домовленістю віддали три тисячі карбованців, а різницю передали на клуб» 

– Винагороду за чемпіонство команда отримала немаленьку.

– Після “золотого” сезону кожен гравець, у тому числі і я, отримав по кольоровому телевізору “Фотон” (у той час їх практично ще не мав ніхто), футболістам, що зіграли більше половини матчів за сезон, подарували новенькі “ГАЗ-24”. Я ж ще, виступаючи у Павлограді, на пару з Яворським отримав “ВАЗ-2106”. Водійських прав тоді не мали, а тому продали цю машину футболісту «Дніпра» Олегу Тарану. Вже у Дніпрі на мене «виписали» ще й  «Волгу», але тоді була така домовленість, що її продають, мені на руки віддають три тисячі карбованців, а різницю ж передають на клуб. 

– За яких обставин познайомилися з дружиною?

– Усі футболісти в Павлограді мешкали в готелі у центрі міста. Місцеві дівчата ходили попід вікнами, адже футболісти в ті часи вважалися завидними женихами. Я тоді мав довге волосся, яке було в моді, був високим та струнким. З майбутньою дружиною Людмилою познайомився через дружину одного з футболістів. Люда була її подругою, прийшла до них у гості, згодом усією компанією пішли у кафе на шампанське. Так зав’язалися стосунки, які закінчились весіллям. А в 1985 році народилася донька Ліда.

– Матеріальну скруту футболісти “Дніпра” відчували?

– Тоді “Дніпром” опікувався військовий завод “Південмаш” і проблем із фінансуванням у команди не було. Спершу мешкав на заміській базі, потім мені надали службову квартиру, в якій раніше жив Валерій Лобановський. Згодом керівництво команди переоформило дану двокімнатну квартиру на мене. Помешкання було практично на березі Дніпра, там і проводили більшість вільного часу.

Перша дружина сказала: “На твою бандеровщіну нє поєду”

– Транзитом через Павлоград Ви повернулися до Тернополя.

– У 80-ті роки існувала Дніпровська футбольна коаліція (Дніпропетровськ, Павлоград, Дніпродзержинськ, Нікополь, Кривий Ріг). При ній жоден гравець без дозволу тренерів із “Дніпра” не міг перейти в іншу команду. Я ще півтора сезону після “Дніпра” пограв у Павлограді, а вже на початку 1987 року (коаліція на чолі з Ємцем і Жиздиком розпалася) повернувся додому. У Павлограді перспектив у мене не було, із західноукраїнської колонії лише я залишився, а коли прийшов новий тренер, то почав привозити футболістів із Дніпра.

– Зміна команди серйозно відбилася на Вашій сім’ї?

– Я запропонував Люді поїхати до Тернополя, на що вона відповіла: “На твою бандеровщіну нє поєду”. Потім був ще один конфлікт, після якого ми розлучилися. Все, що заробив за ті роки, включаючи і квартиру, залишив дружині та доньці. Вже у Тернополі десь за два роки, під час гостин в іншого гравця “Ниви” Леоніда Галюти, познайомився з теперішньою дружиною Оленою, з якою у 1989 році в ресторані “Тернопіль” справили скромне весілля.

– Рік Вашого дебюту в “Ниві” припав на найуспішніший сезон в історії команди.

– Команда зібралася дуже сильна, адже її формували гравці з колишніх “Ниви” (Підгайці)  та “Зорі” (Хоростків), які за кілька років пройшли хорошу школу у провідних українських командах. Для мене сезон-87 був також найвдалішим у спортивній кар’єрі. Став одним із кращих бомбардирів команди, провів чимало достойних матчів. А вболівальники нас на руках носили, за два сезони вдома не програли жодного матчу, глядачів на стадіонах було не менше 10-12 тисяч. Тоді, що цікаво, на передматчевих заняттях працювали на гумовому майданчику, що поруч із центральним стадіоном. Там на фарт проводили двосторонки «старики» та «молодь», бо в офіційних матчах постійно перемагали. 

З відзнакою від міської ради

– Футбольна кар’єра не минула без травм?

– Під час домашнього матчу з полтавською “Ворсклою” (1989 р.) зламався. Сталося ось що: “Нива” атакує, я з м’ячем завдаю удару лівою ногою, права підкошується, і відчуваю, як щось в коліні хруснуло. Треба було зробити паузу, але тодішній тренер Павленко сказав, щоби на тренуванні «мотав» круги. Це до добра не довело, ще й нині відчуваю біль у коліні. 1990 року пограв «на область» за Заліщики, наступного року знову повернувся в “Ниву”. Пройшов два збори в Сочі, Ялті та в Мукачевому, під час контрольної гри з дрогобицькою “Галичиною” коліно дало знову про себе знати, і я вибув з обойми команди на три місяці. Ще трохи пограв (навіть їздив у «гарячі» точки Вірменії), але це вже був не той футбол.

– Пригадайте найкращий гол, забитий за “Ниву”.

– Найціннішим голом у кар’єрі вважаю той, що провів у ворота Рината Дасаєва під час кубкового матчу з московським “Спартаком”. Дмитро Гордей із центру поля віддав на край Петрові Прядуну, той обіграв Олександра Бубнова і вискочив один на один та проштовхнув м’яч у напрямку воріт. Я набіг і добив м’яча (Прядун завжди згадував цей гол і говорив, що я його в нього відібрав). А найкрасивішими вважаю голи, проведені у Павлограді та Ужгороді (1987 рік). Обидва були забиті ударом у “дев’ятку”, але перший – на точність, а другий – силовий постріл з-за меж карного майданчика.

«Тренерам платили сирами, сервізами, люстрами»

– Не жалкуєте, що більшість тренерської кар’єри працювали з молодими футболістами, а не стали тренером команди вищої чи першої ліг?

– Навіщо жалкувати? Тренери «великих» команд можуть в один момент втратити роботу, я ж уже вісімнадцятий рік (з 2001-го) працюю в педагогічному ліцеї, маю стабільну роботу. Був у мене досвід тренерської роботи у професійних командах, в яких із приходом нового президента змінювалися тренери, коли їм платили сирами, сервізами, люстрами тощо…

– Розкажіть про феномен ФК «Тернопіль», який пробився до першої ліги та взяв участь у чвертьфіналі кубка?

– Ту команду зі своїм другом Василем Петровичем Івегешем формували з нулям. У ті часи мобілок та інших гаджетів ще не було. Молодих футболістів збирали зі всієї області, здебільшого із сіл. Вони хотіли довести, що чогось варті, вставали з футболом і лягали думаючи про футбол. Завдяки величезній працездатності та бажанню, вдалося тричі виграти чемпіонат області, пробилися до фінальної пульки чемпіонату України серед аматорів, а в 2012 році ФК «Тернопіль» заявився у другу професійну лігу. Команда була без зірок, однак зіграна, кожен із футболістів з півслова розумів один одного, завдяки цьому в 2014-му завоювали «бронзу» в другій лізі та право представляти Тернопіль у першій. Також пройшли кілька етапів у кубку України, де нас зупинив у чвертьфіналі донецький «Шахтар». В один момент до команди прийшов Іван Марущак і цей крок став визначальним у тому, що незадовго ФК «Тернопіль» перестав існувати. Шкода, адже нам вдалося привезти до Тернополя «Шахтар», одеський «Чорноморець», полтавську «Ворсклу», ФК «Олександрія». Не знаю, чи в ближчому часі хтось зможе щось подібне повторити…

Віталій Попович

Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , ,



Новини
11 Грудня
10 Грудня
9 Грудня
8 Грудня
7 Грудня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше