Найсвіжіше:
• Анонси газети «Номер один» від 24.01.2017 р. • Рекетир у погонах • Тернополяни пропонують збудувати у місті автодром • Лікарі сказали, що помре, однак він повернувся з того світу та мріє про повноцінне життя • Володимир Окаринський – історик, який знає, коли в Тернополі… почали пити каву! • У Центр обслуговування платників звернулося понад 280 тисяч громадян • Ікона, що рятує безнадійно хворих • РЕДАКЦІЙНА КОЛОНКА: Украдене дитинство • Харизматичний нардеп Олег Барна – про вчителювання, польські і одеські підробітки, розбірки з чортківською владою та відносини з Яценюком • З 22 січня оголошується конкурс серед цивільних осіб на заміщення вакантних посад роти патрульної служби поліції особливого призначення «Тернопіль» ГУНП в Тернопільській області • Що зробив у 2017 році народний депутат Роман Заставний? • Щоби врятувати чоловіка від алкоголізму, жінка повинна бути… домашнім психологом! • Понад тисячу тернополян уже скористалися електронною реєстратурою • Хто ви, «доктор Пі»? • Тернополяни протестують проти зведення висотки у себе під вікнами • Діти у віртуальному світі: шкідлива залежність чи втеча від нецікавої реальності? • Під Тернополем затримали групу амфетамінників • ДСО виходить у лідери футзальної ліги • 2017-ий став роком масштабного оновлення дорожньої інфраструктури Тернопільщини • Сільський голова Гаїв-Шевченківських Богдан Брич каже, що перед ним ніколи не стояло завдання розбагатіти до рівня Ахметова • Зміни у ПДР наразі торкнулися лише самого руху, а не його порушників • Гороскоп від тернопільського екстрасенса Романа Шептицького 17.01.2018 – 23.01.2018 • Від переохолодження помер відомий режисер • Олексій Кайда: «Так, як у Тернополі, мене, мабуть, ніде не називали!» • Волонтера та учасника АТО нагороджено у Бережанах
rss
Екс-мер Тернополя Анатолій Кучеренко: «За будівництво Співочого поля на мене ледь не відкрили кримінальну справу»

Опубліковано: 4 Січня о 12:00 Переглядів: 820



Про Анатолія Кучеренка можна було би написати книжку. Йому доводилося керувати нашим містом і за тоталітарного режиму, і в перехідний період, і вже за доби української Незалежності. Але у різні епохи він завжди це робив демократично – прислуховувався до голосу громади і виконував її накази. Словом, – справжній міський голова.

Анатолій Кучеренко у родинному колі

Багатьом відомо, що за правління Анатолія Кучеренка в Тернополі відбулися забудови найбільших мікрорайонів міста. Але це були не просто будівництва, а підкріплені відповідною інфраструктурою масиви. Одразу ж із введенням в експлуатацію новобудови були належно забезпечені всіма необхідними комунальними послугами. До того ж паралельно зі зведенням багатоквартирних осель будували школи та дитсадки, яких до цього бракувало в Тернополі. За епохи Кучеренка з’явилася левова частка загальноосвітніх навчальних закладів. А після його відходу від управління Тернополем дитсадків було навіть із надлишком.

Зведення новобудов гармонійно поєднувалося з озелененням міста, в ту пору заклали ще один зелений масив – Гідропарк, який нині йменують парком «Топільче». У другій половині вісімдесятих за рівнем чистоти наше місто було серед лідерів як в Україні, так і загалом у колишньому СРСР.

Вагому роль у житті Анатолія Кучеренка зіграв футбол, з яким, як і спортом загалом, він не поривав ніколи. Доля цієї людини, незважаючи на складні життєві обставини, робила все, щоби він був тісно пов’язаний із Тернополем. Символічно, що Анатолій Іванович нині знову живе на тій же вулиці, де оселився в Тернополі після війни.

Доля зробила все, щоби він став тернополянином

– Анатолію Івановичу, Ви мали народитися в Тернополі, але через Другу світову війну з’явилися на світ на Полтавщині. Втім, доля згодом відкоригувала життєву ситуацію…

– Мої батьки закінчили в 1939 році Харківський торговий інститут і отримали направлення на роботу до Тернополя. Звідси батько пішов на війну і загинув у 1944 році, а перед приходом німців мама, будучи вже вагітною, подалася на свою батьківщину, і я народився там. Взагалі-то я побачив світ 22 листопада 1941 року, але в селі вже панували німці і їхні прислужники – поліцаї. А мій батько був командиром взводу, тому мати боялася записувати моє народження вчасно. І зробила це вже після звільнення села – зареєстрували мене 8 січня 1942 року.

– Судячи з Вашої біографії, надалі своє життя, за винятком навчання та служби в армії, Ви пов’язали з Тернополем?

За сталінського режиму була дуже сильна виробнича дисципліна. Незважаючи на те, що мама у райцентрі Семенівка вже мала роботу і була безпартійною, її змусили повернутися до Тернополя. Я ще рік жив на Полтавщині з дідусем і бабусею. Мій дідусь по материнській лінії, незважаючи на те, що був важко поранений під час Першої світової війни, працював ковалем. Прожив майже 87 років. А бабця з Полтавщини, яку ми пізніше забрали сюди, померла у 96-річному віці. Мама забрала мене до Тернополя у 1949 році, коли треба було йти до школи. Тут я і пішов до першого класу.

– А яке у Вас батьківське коріння і з якого регіону України?

– По батьківській лінії у мене коріння з Житомирщини. Але там у війну всі найближчі родичі загинули. Німці розстріляли мого дідуся і бабцю за те, що дід був головою колгоспу. У воєнні часи вижила лише одна моя тітка – наймолодша батькова сестра. Не так давно через інтернет про мене дізналася племінниця. Вона зателефонувала, перепитала, звідки я і якого роду, розплакалася і сказала: «Ви мій дядько!» Племінниця розповіла, де проживає моя тітка. І батькову сестру я знайшов два роки тому. Їй уже понад 90 років.

Екс-мер Тернополя – із внуками та їхніми друзями

Лише в армії зрозумів, що треба вчитися

– Ви вже були першокласником, коли приїхали до Тернополя на постійне місце проживання. Що Вам тоді запам’яталося і що вразило?

– Спершу ми жили на тій же вулиці, що й зараз мешкаю, але в іншому кінці – на Білецькій. Це був старенький будиночок на дві сім’ї, де ми мешкали разом з відомою в Тернополі сім’єю Шкодзінських. У мене спершу виникало багато запитань і непорозумінь щодо  місцевої говірки. Сказали: «Толю, візьми путню і принеси драчовиння!» Я взагалі не розумів, що взяти і чим це наповнити?  А виявилось, треба було у відрі принести тирси для розтоплювання печі.

Оскільки будинок на Білецькій мали зносити, то мамі дали однокімнатну квартиру на вулиці Коперника, де зараз розташований Головпоштамт. Там, поряд з моєю школою, був двоповерховий будинок. То ж якщо я втікав з уроків, мене одразу знаходили. У школі я вчився посередньо, жаги до великих знань не проявляв, а більше захоплювався футболом.

– Ви, мабуть, применшуєте свої учнівські здобутки, бо віддали значну частину свого життя інженерній справі?

Аж ніяк. Я жив без батька, мати була весь час на роботі. Найголовніше для неї у той важкий час було прогодувати нас. Після роботи вона ніколи не відпочивала, а весь час клопотала, щоби мене забезпечити всім необхідним.

– Ви зазначаєте, що футбол у Вашому житті витісняв навіть навчання…

Я з дитинства захоплювався цим видом спорту, був капітаном збірної області серед школярів. Двічі ставав чемпіоном у Чернівецькій області і двічі виборював першість, граючи на  Тернопільщині. Була хороша команда попередника Тернопільського комбайнового заводу – машзаводу, який був розташований у мікрорайоні «Новий Світ». Саме там я розпочав трудову діяльність помічником токаря. Після закінчення школи два роки відпрацював токарем і грав за команду підприємства. Потім поїхав до Кременця, щоби в основному грати у футбол, а не вчитися… Вступив до Кременецького лісотехнічного технікуму, який мав свою футбольну команду, яка була серед лідерів обласної першості. Там я, як і в школі, не надто приділяв уваги навчанню, а став капітаном команди, яка на той час була чемпіоном області. Після закінчення технікуму три роки відслужив в армії. І лише там зрозумів, що треба вчитися.

– А у війську розпрощалися з футболом чи й там грали за військову частину?

З футболом я не прощався ніколи, тільки зараз через свій вік не можу грати. В армії служив в радіолокаційних військах. Тоді в Тернополі на «Новому Світі» дислокувалася військова частина протиповітряної оборони, куди мене й призвали. Усе відбулося знову ж завдяки футболу. Мене привезли з Кременця до обласного військкомату. А представники згадуваної військової частини доповіли своєму командирові, що на збірному пункті є капітан чемпіона області з футболу. І мене одразу забрали служити до себе. Але ця команда згодом переїхала до Чернівців, де я, власне, провів більшість армійської служби. У зимовий період я, як всі бійці військ протиповітряної оборони, заступав на бойове чергування, а літом грав у футбол. У складі цієї команди виступав на першості Чернівецької області, двічі чемпіоном якої був. А в складі збірної ППО країни, яку називали «Армією Покришкіна», виступав на чемпіонаті Збройних сил колишнього СРСР.

Безпосередньо у війську спершу був планшетистом, а потім – диктором командного пункту. У погану погоду літаки не літають, а ти все одно сидиш цілу ніч у навушниках… Тоді й взявся за підручники.

Коли мене перевели до Ужгорода, то вже чітко усвідомив, що треба здобути вищу освіту, ходив на підготовчі курси і готувався до вступу в інститут. А після завершення військової служби якось так нормально все пішло.

«Щоби добре працювати на своїй посаді, треба до цього попрацювати на щабель нижчому рівні»

– Як доля привела Вас на Тернопільський комбайновий завод?

– На комбайновому почав працювати ще після школи. Згодом здобув фах інженера-механіка і вже обіймав посаду головного інженера капітального будівництва підприємства. Займався спорудженням у новозведених цехах усієї необхідної механічної частини. У нас був дуже хороший заступник директора з капітального будівництва Віктор Іванович Мартинов. Саме він курував будівельною частиною нашого промислового гіганта, а на мене покладали обов’язки щодо оснащення нових цехів механікою. Для прикладу, мені довелося докластися до побудови ливарного, гальванічного, фарбувального цехів… Так сталося, що я працював на комбайновому весь період становлення заводу. Згодом цей досвід дуже допоміг мені в управлінській роботі.

– Після комбайнового заводу Ви не одразу потрапили до міської ради?

Довелося певний період попрацювати в обкомі компартії, де в промислово-транспортному відділі займався питаннями промисловості. Після цього мене направили на роботу в облвиконком, де три роки пропрацював завідуючим відділом по праці. І лише тоді рекомендували перейти на роботу заступником голови міськвиконкому.

– Тоді була така система: щоби досягнути певного рівня посади, треба було пройти всі необхідні для цього щаблі…

Підготовка кадрів тоді була на високому рівні. Мені дуже допомогла в плані економічних питань робота у відділі праці облвиконкому, де я суттєво «виріс». Щоби добре працювати на своїй посаді, треба до цього рік або й два попрацювати на бодай на щабель нижчому рівні. А декому це може взагалі не вдасться, бо він для цього не створений. Уся біда нашої нинішньої владної системи, що кадри не готуються, а набираються. Прийшов новий очільник, вигнав усіх керівників структурних підрозділів попередньої каденції і набрав своїх. Так, можливо вони хороші та надійні хлопці. Але повинні знати свій напрямок і вміти в ньому керувати людьми.

Ледь не «погорів» на Співочому полі

– У 1984 році, тобто паралельно з Вашим приходом до керма містом, до Тернополя передислокували «Ниву». Ви тоді не мали до цього особливого стосунку, але саме під Вашим керівництвом тоді реконструювали центральний стадіон міста…

За планової економіки міськрада не могла спрямувати свої фінанси туди, куди це потрібно. Тоді був жорсткий контроль, як і куди витрачалися кошти. Ми включили до плану капітального ремонту стадіону на той час приблизно 200 тисяч карбованців, а решту коштів долучили з місцевих підприємств. Я збирав директорів провідних заводів і фабрик нашого міста і по-людськи говорив із кожним: «Хлопці, прошу вас… Ось ти маєш будматеріали, а ти – кабелі, ти – інші необхідні для реконструкції спортивної арени речі, а ти можеш на це дати певну суму грошей». Тоді був потужний комбайновий завод, «Ватра», бавовняно-прядильний комбінат та багато інших підприємств. І ми зібрали ще півтора мільйона карбованців. І за рахунок тих коштів зробили першу реконструкцію стадіону і навіть ще частини Парку Слави. Уперше в історії Тернополя створили футбольне поле з підігрівом. На той час мало хто в Україні та загалом у колишньому СРСР мав такий стадіон.

– Невже так легко Вам вдалося переконати місцевих директорів надати таку солідну допомогу?

– Та ні, це було досить складно робити, бо не кожен із керівників підприємств бажав допомогти. А я їх міг лише про це попросити. Якщо наради з директорами не давали належного ефекту, запрошував кожного з них зустрітися персонально. Накривали столи, я говорив: «Мабуть, я тебе першого разу погано вгощав. Дивись – тут вже і коньяк тобі. Ну дай уже тих 50 тисяч на ремонт стадіону! Не можеш п’ятдесят, то дай хоч тридцять або чим можеш поможи!» А врешті-решт, коли всі з них долучилися до цієї справи, то вже на наступних нарадах самі ініціювали зробити ще щось додатково до запланованого. Керівники підприємств відчули, що це вони роблять реконструкцію стадіону, а не міськрада.

– У ці ж роки і теж під Вашим керівництвом зводили Співоче поле…

Я ледь не погорів на цьому об’єкті! Знайшлися «доброзичливці», яким колола очі наша робота з оновлення Тернополя. Писали скарги у відповідні органи, що нібито я не на те витратив кошти, змушував підприємства передати частину заробленого на цю потребу до міського бюджету тощо. Ледь кримінальну справу не відкрили… Добре, що тоді область очолював Анатолій Корнієнко, який був улюбленцем лідера радянської України Володимира Щербицького. На мій захист Анатолій Іванович спеціально їздив до партійного керманича республіки. Щербицький вникнув у суть справи і перепитав Корнієнка, чи я таки міг щось поцупити. Тодішній очільник нашої  області його переконав, що Кучеренко нічого вкрасти не міг. Після цього справу закрили, а на Співочому полі відбувся фестиваль народної творчості України.

Тоді й гідропарк теж «пішов» з нашої подачі. Ми його належно облаштували, але в проекті там був новий палац «Школяра». Його ми не встигли реалізувати – зараз цю ділянку захопив базар…

 «Два-три роки – і виростав новий житловий мікрорайон»

– Які основні завдання стояли перед Вами за першої каденції міського голови?

Тернопіль розвивався, розросталися і його підприємства. Коли я пішов на комбайновий завод, то вже через 5-6 місяців міг отримати квартиру. За кількістю населення наприкінці 70-х місто зросло удвічі. Розбудовувався житловий фонд міста. Тому і мені, і моєму попереднику треба було встигати зі школами, дитячими садочками, культурно-мистецькими центрами, забезпечити добре тролейбусне та автобусне пасажироперевезення. Одну школу, два дитячих садочки і ще одну прибудову до діючої школи зводили всього за рік. Два-три роки – і виростав новий житловий мікрорайон. І його здавали не просто так, а разом зі школами та дитсадками.

– У другій половині 80-х в Тернополі відбулися грандіозні забудови не лише вулиць, а й цілих мікрорайонів, а от благоустрій територій бажав кращого. Чому?

Зараз керівництво міста на чолі з Сергієм Надалом робить добру справу з благоустрою Тернополя. Ми собі цього не могли дозволити, тому що левову частку коштів треба було спрямовувати на будівництво шкіл та дитячих садочків. Наведу приклад зі свого життя. Коли працював на комбайновому, то жив на вулиці Лесі Українки, а возив громадським транспортом дитину аж на «Дружбу», звідки добирався на роботу в промислову зону. Який гак мені доводилося робити кожного робочого дня! І таких, як я, було багато. Також до середини 80-х у більшості наших шкіл було двозмінне навчання. Ось такі основні проблеми, не говорячи про низку другорядних, тоді стояли перед міською радою. І ми з ними впоралися. А вже в перші роки 90-х дитсадки були недоукомплектованими, окремі з них навіть позакривали. Нині ж знову, у зв’язку з розбудовою Тернополя, виникла проблема з місцями у дитсадках.

– Незважаючи на швидке розростання мікрорайонів Тернополя, якось встигала за цим процесом житлово-комунальна галузь міста.

Її очолював Богдан Васильович Гораль – толковий роботяга і сильний спеціаліст. Це була дуже професійна у сфері житлово-комунального господарства і транспорту людина. Він жертвував своїм часом і навіть здоров’ям задля безперебійної роботи складного механізму ЖКГ. На жаль, через важку недугу Богдан пішов із життя, не досягнувши й 50-ти років. Але він виховав цілу плеяду високопрофесійних комунальників, завдяки яким і зараз належно працює ця життєво важлива для нашого міста сфера.

– До того, як Вас перший раз обрали міським головою, в історичній частині Тернополя чимало мешканців ще проживали у напівпідвальних приміщеннях і навіть в аварійних будинках. І Вам вдалося вирішити цю проблему.

Окрім тобою згаданих, були ще й напівпіддахові приміщення, які після війни переобладнали під житлові. Я ще зі шкільних років бував у таких помешканнях, де жили мої друзі, однокласники. Я знав їхні проблеми і вже будучи міським головою докладав максимум зусиль, щоб у Тернополі люди більше не жили в таких умовах. Тому на завершення моєї першої мерської каденції до 1990 року в нас уже не було жодного аварійного будинку, а також жодного підвального чи дахового житлового помешкання. Всі їхні колишні мешканці переселилися у квартири в спальних мікрорайонах.

Перше незалежне рішення міськрада ухвалила про передачу Катедри УГКЦ

– По суті необмежені на своїй території повноваження місцева влада отримала лише зараз. А коли Ви стали незалежними від компартійного режиму? І яким було перше самостійне рішення міськвиконкому?

Нормально ми почали працювати з кінця 1988 року, коли розпочалися перші демократичні мітинги. А перше самостійне рішення наш виконком ухвалив про передачу Українській греко-католицькій церкві храму, який нині є катедральним собором  Тернопільсько-Зборівської єпархії. Ще до відновлення цієї конфесії в нашому місті ми передали церкву православній громаді. Але, мабуть, і їхні священики, і прихожани розуміли, що це не їхній храм, і не намагалися там здійснювати Богослужіння. У мене завідувачем справами був Поліщук, який повідомив, що віруючі греко-католицького обряду збираються на кладовищі і там моляться. Я поїхав туди, поспілкувався  з людьми і після цієї бесіди разом з керуючим у справах релігії облвиконкому Дядьом зателефонували Філаретові, який на той час був митрополитом УПЦ Московського патріархату. Я прояснив ситуацію і попросив, оскільки їхня паства до храму так і не заходить, передати його греко-католикам. На що Святійший відповів: «То краще б вони його вже захопили!» Як захопили? Ми – міська влада і мусимо врегулювати ситуацію. Тому на виконкомі ухвалили рішення передати храм греко-католицькій громаді.

Анатолій Кучеренко отримав благословення Папи Римського Іоана-Павла ІІ

– Це рішення розставило все на свої місця і звело нанівець потенційний міжконфесійний конфлікт…

Але навіть після цього епопея з відкриттям цієї церкви не завершилася. Зібралася сила силенна народу. Ключів від храму ніхто не дає, а зламувати замки ніхто не хоче. Здійснити цю місію на моє прохання погодився тодішній керівник місцевої аварійної служби Рябов. Він відрізав замок і туди зайшли віруючі. Про цю подію описано в книзі «Катедра». Після цього в Тернополі більше навіть передумов для міжконфесійних конфліктів не було.

– У 1991 році Ви добровільно пішли у відставку з посади голови міськвиконкому. Що спонукало Вас до цього?

Обраний громадою міський голова В’ячеслав Андронович Негода – порядна людина, талановитий конструктор, який на той час ще не мав досвіду в місцевому самоврядуванні. Я ж очолював виконавчі структури ради. А в ній відбувалася запекла боротьба за владу, до якої зухвальці рвалися за будь-яку ціну. Я – господарник і завжди працював на благо громади, а не займався політичними інтригами, тому й пішов…

«Бувало, що по 20-30 питань знімали з розгляду»

– Пропрацювавши три роки в комерційній структурі, у 1994 році  Ви стали одним із керівників області?

Це було не довго. Я у Бориса Григоровича Косенка – єдиного за добу Незалежності України всенародно обраного керівника Тернопілля, який тоді поєднував функції і голови облради, і очільника її виконавчого органу, – був спершу заступником, а потім першим заступником. Однак згодом Тернопільщину стали вважати вотчиною «Руху». Повернувся його тодішній лідер Богдан Бойко. Талановитого управлінця й успішного господарника Бориса Косенка усунули від посади. І мені там вже місця не було.

– З якими проблемами зіткнулися вже за другої каденції мера Тернополя?

Основним питанням було платити людям зарплату. Особливо в культурній сфері, адже заборгованість сягала 4-5 місяців. Майже аналогічна ситуація була з учителями та лікарями. Десь за 5-6 місяців з командою однодумців зумів вирішити цю проблему.

– Хоч і політичні, і господарські умови кожної з очолюваних Вами каденцій Тернопільської міської ради були абсолютно різними, за жодної з них Ви не мали гострих протистоянь ані з депутатським корпусом, ані з відвертими опонентами…

У принципі, були якісь тертя, й були певні люди, в тому числі й серед депутатського корпусу, які намагалися нагнітати обстановку. Але я завжди та в усьому дотримувався демократичного порядку. Якщо ставилося якесь питання на виконком, а їх бувало на одне засідання по 100-150, і в когось щодо нього виникало зауваження, то я казав: «Зніміть, прийдете і розберетеся зі спеціалістами, і вони врахують Вашу думку. Якщо не погодитесь, то прийдете до мене або першого заступника і це питання таки вирішиться». Бувало, що по 20-30 питань знімали з розгляду для доопрацювання. Потім знову виносили на виконком, який нам неважко було скликати навіть через два-три дні. Нашого ж рішення чекали люди. Такого, щоби силою через рішення виконавчого комітету пропихати якесь питання, у нас не було ніколи.

«Усі мери до тебе були головами федерацій, а ти відмовляєшся»

– За Вашої вже другої каденції мера Тернополя було створено муніципальний футбольний клуб «Тернопіль- Нива-2», а команда міськради стала чемпіоном України серед працівників міських рад.

ФК «Тернопіль»  грав на лігу нижче від «Ниви», готуючи для неї резерв. Мали намір  зробити на його базі спортінтернат для перспективної футбольної молоді. А ті з «нивівців», які зазнали травм, для відновлення мали можливість грати у ФК «Тернопіль-Нива-2». Таким був наш задум. А вже після нас з’явилася конкуренція між цими клубами. Вона їх і знищила.

У команді, яка стала чемпіоном України серед працівників міських рад, основну роль уже відігравав Віктор Тригуба та інші молодші від мене хлопці. Я трошки підігравав, виходив на поле у зональних іграх. А у фіналі вже без мене наша команда перемогла колег із Донецької міськради.

– За першої своєї мерської каденції Ви очолили федерацію греко-римської боротьби. Чому тоді опікувалися борцями, а не футболом?

Ні, це мій старший шкільний товариш Володимир Пласконіс, якому нещодавно виповнилося 80 років, запропонував продовжити традицію попередніх до мене міських голів Тернополя – очолити обласну федерацію греко-римської боротьби. Якщо потрапляв у наше місто або тут був вихований хороший борець, то щоби його втримати в Тернополі, від міської ради вимагалося надати йому бодай кімнату в гуртожитку, а сімейному атлетові – вже однокімнатну квартиру. Володя підійшов до мене і сказав: «Усі мери до тебе були головами федерацій, а ти відмовляєшся. Я розумію, що ти – футболіст. Візьмися бодай задля нашої дружби?» І таки вмовив! То я вісім років очолював цю спортивну громадську організацію.

У нас завжди була потужна борцівська команда. Коли у тернопільській філармонії проводили турнір між збірною нашого міста та Москви, то наші хлопці перемогли росіян. Тому я й очолив цю спортивну громадську організацію, бо бачив, що на той час сильнішого за цей вид спорту в нашому місті та й у краї не було.

«У мене є лише два хобі – спорт і дача»

– Ваша дружина, Тетяна Олексіївна, – відомий у Тернополі інженер-конструктор. Ваші сини теж пішли стопами батьків у професійному плані?

Моя дружина закінчила Краматорський індустріальний інститут і працювала 20 років інженером-конструктором у ВПКБТ «Світло». Це її група, до якої входив  В’ячеслав Негода, – розробила  механізацію ливарного виробництва, за що була відзначена медаллю ВДНГ. Вона часом отримувала зарплату 600-800 карбованців, коли я на посаді міського голови – 350.

Маємо двох синів, четверо внуків та двоє внучок. Сини закінчили політехнічний інститут. А потім додатково здобули ще й економічну освіту в ТНЕУ. Нині обидва займаються приватним бізнесом.

– Чи є у Вас, окрім футболу, якесь хобі?

У мене є лише два хобі – спорт і дача. Зранку роблю зарядку в парку. Тепер уже менше бігаю, а більше ходжу. Від підлоги віджимаюся, бо підтягуватися у моєму віці вже важко. А хобі для мене – дача у Романівці. Я вирощую та доглядаю за садом, а дружина – за городом.

– А де оздоровлюєтесь і якому відпочинку надаєте перевагу?

Моя дружина родом із Верхньодніпровська, що на Дніпрянщині. Там залишилася її батьківська хата. Коли працював головою міськвиконкому, маючи змогу отримувати безкоштовно путівки на відпочинок, то ніде не їздив, бо наша сім’я відпочивала лише там. У Верхньодніпровську в мене чудовий сад і хороша риболовля на Дніпрі. Тепер туди ми на літо возимо нашу дітвору – внуків. З ними там і у футбол граємо, і плаваємо, і на риболовлю ходимо. Ми з дружиною приїжджаємо ще навесні. Садимо там усе літо, впорядковуємо помешкання та подвір’я. Потім повертаємося до Тернополя і чекаємо, коли в онуків завершиться навчальний рік. Після цього вже разом з ними вирушаємо у Верхньодніпровськ. Відпочиваємо усі разом. Наприкінці літа до нас долучаються діти, які забирають додому своїх дітей і нас. А потім ми ще раз їдемо на Дніпрянщину. Там збираємо урожай, усе впорядкуємо і повертаємося додому.

Олесь Миколайчук


Джерело: Тижневик "Номер один"



Новини
24 Січня
23 Січня
22 Січня
21 Січня
20 Січня
19 Січня
Який тип проїзного квитка в тролейбусах Ви б обрали?
  • «Безліміт» 42%, 382 votes
    382 votes 42%
    382 votes - 42% of all votes
  • «Стандарт» – 60 їздок 24%, 216 votes
    216 votes 24%
    216 votes - 24% of all votes
  • Жоден 13%, 118 votes
    118 votes 13%
    118 votes - 13% of all votes
  • «Економ» – 46 їздок 12%, 106 votes
    106 votes 12%
    106 votes - 12% of all votes
  • «Преміум» – 90 їздок 9%, 77 votes
    77 votes 9%
    77 votes - 9% of all votes
Total Votes: 899
Червень 22, 2016
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше