Найсвіжіше:
• Анонси газети «Номер один» від 03.06.2020 р. • Голова Шумської РДА Віталій Кудлак: «Не можна допустити ситуацію, коли мери міст, отримуючи великі безконтрольні повноваження, перетворюються на місцевих князів» • Голова Підгаєцької РДА Галина Дуда: «Гніватися на людину можна лише до заходу сонця. Так ще 20 років тому навчив мене священик після сповіді» • Скільки часу варто приділяти комп’ютеру? • Де на Тернопільщині не буде світла • У Бережанах билися заробітчани: один загинув, інший гнитиме в тюрмі • На Тернопільщині домашньому насильству протидіє… мобільна бригада • Сільський пиріг із картопляного тіста від Раїси Бутової • Щодо спрощеної системи оподаткування та запроваджених карантинних змін • СБУ затримала відомого на весь світ хакера • Заробітчанські трагедії • Ідеальна мама • Залізничні квитки не будуть дорожчати • Герої України не вмирають • Що нажили тернопільські депутати за каденції Надала? • Коли на Тернопільщину таки прийде тепло? • 350 жителів Тернопільщини вже пройшли стажування на робочих місцях • На два місяці перекриють вулицю Стецька • Пенсіонери, старші 75 років, отримуватимуть надбавки до пенсії • Сесія гаражів та забудов зелених зон • Гороскоп на тиждень з 25 по 31 травня • Показник електролічильника можна передавати через Telegram • Віктор Овчарук: «Співпраця ОТГ та кооперативів може стати взаємовигідним механізмом розвитку та гарантією фінансової стабільності останніх» • «Контінентал Фармерз Груп» запустила онлайн-звітність у рамках своєї корпоративної соціальної відповідальності • У Тернополі підписали Меморандум про співпрацю з Одеською кіностудією
rss
Директор художнього музею Ігор Дуда: «Низький культурний рівень людей – трагедія держави!»

Опубліковано: 17 Березня о 12:00



Вітання

10 березня свій 80-літній ювілей відзначив Ігор Микитович Дуда.

Що можна побажати такій людині, як Ви? Довгих років життя та все, що Ви задумали зробити, нехай здійсниться без жодних труднощів. Міцного здоров’я Вашій родині. Бережіть себе та своїх близьких. Творчості Вам, і нехай муза, яка надихає на успішну роботу, ніколи не покидає Вас.

Усім нам знайомі відчуття, коли ми можемо доторкнутися до прекрасного. Побачити цікаву та захоплюючу виставу, переглянути фільм, який змусить задуматись, або ж відвідати картинну галерею. Мистецтво завжди стояло поза межами політики та часу. Люди, котрі працювали та й працюють у даній сфері, завжди більш ерудовані та начитані. І це не дарма! Адже робота у сфері прекрасного завжди надихає та дає нові сили для звершень. У Тернополі проживає справді надзвичайно цікава та ерудована людина у сфері мистецтвознавства. Це – художник, заслужений працівник культури, редактор газет, автор багатьох книг, багаторічний директор художнього музею Ігор Микитович Дуда. У нього ми й розпитали, чи важка робота людини, котра із прекрасним на «ти».

«За першою освітою – конструктор модельного одягу»

Ігорю Микитовичу, розкажіть трішки про себе.

– Народився я 10 березня 1940 року на зеленій Лемківщині – у Карпатах. І, напевне, дякуючи тому, що народився серед високих гір та чистого повітря, досі зберігся (сміється, – авт.). Прожив там усього п’ять років. На тодішній час ми жили на території Польщі. У 1945 році почалося переселення. Родини вивозили на схід та південь. Наша сім’я повинна була поїхати на Полтавщину. Взагалі людям, які довгий час жили у Карпатах, будували тут помешкання. Було дуже важко їхати жити в степи, де немає шуму річок та високих дерев. У моїй сім’ї був ще старший брат. У дуже молодому віці, проходячи службу в армії, він загинув. Батько дуже не хотів, щоби ми їхали на Полтавщину, через це його на два місяці запроторили до місць позбавлення волі. Але їхати все одно треба було. Тому останнім ешелоном ми виїхали, але не на Полтавщину, а на Тернопільщину. Їхали майже два місяці, мали з собою трохи худоби та речей, але безліч разів нас грабували. На початку грудня приїхали у Бучач до батькового брата. Прожили там близько двох тижнів. Потім тато знайшов хатинку в Монастириськах. І там я провів своє дитинство. Територія була дуже подібна до тієї, де я народився. Було комфортно та безпечно. Закінчив там середню школу.

Яку професію вирішили здобувати після закінчення школи?

– У мене було велике бажання поступити в художнє училище, але туди приймали після восьмого класу. А я закінчив десять і поїхав до славного міста Львова. Батько дуже наполягав на моїй освіті, він був дуже розумний чоловік. Хотів, щоби в мене було достойне майбутнє. Вступив до технікуму легкої промисловості. Спеціалізувався цей навчальний заклад на конструюванні та моделюванні одягу. У технікумі викладав мій двоюрідний брат, він домовився з моїм батьком про моє навчання. Для тата було важливо, щоби мене не забрали до армії. Після смерті брата батьки не могли мене туди відпустити, і я став учитися в технікумі. Жодного разу не жалкував, що батько саме так вирішив мою долю. Львів – це місто можливостей, воно відіграло важливу роль у моєму формуванні як особистості.

Після закінчення технікуму отримав направлення у Тернопіль. Тут поміняв три роботи: працював на швейній фабриці, базі одягу та був на посаді художника-оформлювача. Таким чином шукав себе і все мені було не те. Тоді так склалися обставини, що я у 25 років прийшов на посаду викладача професійно-технічного училища. Викладав малювання, креслення, конструювання. Пропрацював там чотири роки. І варто відмітити, що професія викладача мені дуже сподобалась. Тут ти ділишся знаннями з іншими і вдосконалюєшся сам. Постійні пошуки чогось цікавого та об’ємного матеріалу для студентів.

Ігор Дуда та працівники художнього музею

«Дипломну писав про забороненого художника, який був живописцем при дворі митрополита Шептицького»

Відомо, що Ви навчалися у мистецькій академії Санкт-Петербурга. Розкажіть, як туди потрапили…

– Моя діяльність мені дуже імпонувала, але в той же час розумів, що потрібна вища освіта. Безліч моїх знайомих, довго не думаючи, закінчували економічний інститут у Тернополі. Мене це не цікавило. Хотів навчатися там, куди лягала душа. Знайомство із Тамарою Удіною (дружина художника Євгена Удіна, – авт.) дало мені якийсь поштовх. Вона навчалася в Ленінграді на мистецтвознавчому відділенні. У цій академії на художньому відділенні стаціонарного навчання не було. Я хотів там навчатися, мріяв, але з першого разу не вийшло. Спеціальність здав добре, а ось твір російською мовою написав на оцінку три. Тому штурмував академію вдруге. У підсумку там провчився п’ять років. У кінці треба було захистити диплом і здати два екзамени. Я писав дипломну протягом п’яти років. Вона мала 150 сторінок. За  цей час роботи над дипломною навчився добре писати російською мовою (сміється, – авт.). Моя робота була про забороненого художника Олексу Новаківського. Він був живописцем при дворі митрополита Шептицького.

Заразом хочеться відмітити факт, який для мене є значущим. Я народився 10 березня, а Тарас Шевченко помер 10 березня. Мені пощастило потрапити в  академію, де він навчався. Ходити тими самими коридорами, бачити вулиці, де він жив. Думки про те, що я є там, де був великий поет та художник, надихали та окриляли!

«Безпартійність зіграла мені на руку»

Після здачі дипломної роботи Ви повернулися до Тернополя…

– Так, закінчив академію і повернувся додому. Оскільки навчався заочно, то з 1970-го до 1991 року працював на базі кооперативного технікуму. Там була республіканська школа декораторів-рекламознавців, яка випускала художників із торгової реклами. За сумісництвом викладав у педагогічному університеті. У 1990 році виконком обласної ради запропонував відкрити другий музей (першим був краєзнавчий, – авт.) на базі картинної галереї. Шукали керівника, який був би спеціалістом, а головне -безпартійним. Тоді цей факт мені дуже зіграв на руку. Фахівців, які би відповідали усім критеріям, на цю посаду в Тернополі було двоє – я і Тамара Удіна, але вона була партійна (сміється, – авт.). Відтак із травня 1991 року і до тепер я директор художнього музею.

30 років на посаді директора художнього музею – це таки дуже солідно. Напевне, за цей час музею довелося зіткнутися з багатьма проблемами?

– Найбільша проблема, яка була і залишається, – приміщення. Воно не є нашою власністю, а міської ради, ми його орендуємо. У 1991 році говорилося про те, що для картинної галереї це приміщення цілком підходить, а ось для музею – ні. Тому було прийнято рішення переселити, так би мовити, нас на постійне місце у Старий замок. Але як бачимо, досі це питання відкрите… Я почав піднімати його 30 років тому, писав листи, просив помочі. Нещодавно знову нагадав про себе. Обласна рада дала відповідь, що це питання буде виноситись на обговорення.

На жаль, держава холоднокровно ставиться до мистецтва. Допомоги від неї у нас жодної. Раніше виділялися кошти, щоби ми поповнювали свої колекції і тим самим підтримували художників. Зараз, на жаль, цього немає.

«Менше займаюся творчістю, зник як художник»

У Вашому музеї є безліч картин, розкажіть, звідки вони?

– Частину своїх робіт передав краєзнавчий музей. Тоді їх було 517 експонатів, зараз –10 тисяч. Серед них є ексклюзивні. Зокрема, роботи руки Пінзеля. Досі нам непереливки через них, адже коли президентом був Віктор Ющенко, він видав розпорядження про те, аби передати церкві ці роботи на деякий час. Досі не можемо повернути їх назад.

Чи були випадки, коли художній музей хотіли пограбувати?

– Була така ситуація. Вкрали картину Рєпіна. Вона була зовсім невелика, формату А4, з підписом автора. Серед білого дня, поки увагу наглядача відволікав один чоловік, інший швидко зняв картину і сховав її собі під плащ. Через рік чи два її було знайдено. По мобільному телефону крадії домовлялися про продаж цієї картини. Телефон прослуховувався і їх впіймали. Це було у 2012 році. Поліція затримала грабіжників, викликали мене та почали запитувати, чи це наша картина. Кажу, що наша. А вони: «А як ви знаєте, що точно ваша?» Відповідаю, по-перше, мені варто лише глянути, а по-друге, є момент, про який знав лише я. Під ультрафіолетовою лампою було чітко видно невеличкий шматочок, який був зафарбований нами чорною фарбою. Бо картина була пошкоджена. Її таки віддали. Вона пройшла експертизу в столиці на оригінальність. Із музею Російського мистецтва прийшла відповідь, що оригінальність картини під знаком питання.

Слухаючи, як Ви переймаєтеся долею музею, насмілюся запитати, чи не набридає Вам?

– Хто стукає, тому відчиняють. Я не можу покинути те, що мені подобається. Те, чим я живу і де себе знайшов. Ця установа єдина, де роблять експертизу художніх творів. Вважаю, я на своєму місці. Останнім часом менше займаюся творчістю, можна сказати, пропав як художник. Бо це вранці потрібно вставати, йти до майстерні і творити. А я сідаю за стіл і виконую роботу, яку зобов’язаний робити як директор. Натомість працюю над книжками. Загалом задоволений своєю роботою та своїми працівниками. Дуже хотів би, щоби до нас не приводили насильно учнів та студентів, а люди самі відвідували музеї, картинні галереї, бо це важливо для нас як для нації. Якщо в українців буде низький культурний рівень, це трагедія для держави!

Соломія Вершигора


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , ,



Новини
2 Червня
1 Червня
31 Травня
29 Травня
28 Травня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше