Під час нещодавньої Всеукраїнської прощі до Марійського духовного центру в Зарваниці отець і глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав зустрівся з молоддю. Вперше у духовному центрі відбувся відкритий діалог настоятеля церкви та юних хлопців і дівчат. Упродовж тривалого часу вони надсилали Блаженнішому свої запитання, відповіді на які хотіли почути під час зустрічі. Більшість із них стосувалися вічних і водночас сучасних тем – взаємин між батьками, подружніми парами і навіть релігійними конфесіями. 
– Часом молодь потерпає від того, що батьки необачно нав’язують їй свою думку. Наприклад, щодо вибору професії чи способу життя. Згодом у юнацькому віці людина не може знайти себе. Інколи юнак чи юначка просто бояться зізнатися в тому, що їм подобається, бояться йти супроти волі батьків. Як чинити, аби слідувати своєму покликанню і не образити дорогих серцю людей?
– У Слов’янську в соціальному будинку на стіні я побачив плакат «Права дитини». У його центрі було поміщено напис «Дитина має право на власну думку». Батькам потрібно відкрити у своїй дитині гідність її особи. Бо любити дитину – означає поважати її.
Часто так стається, що батьки хочуть спроектувати на дитину свої власні життєві плани. Я знаю одного чоловіка, який все життя хотів бути лікарем і не став ним. Він змусив бути лікарем свого сина. Я не знаю, чи це правильне рішення. Бо виходить, що дитина сповнила не свою мрію, а батька.
Я хотів би звернутися до батьків, щоб вони поважали дітей, вміли їх слухати і розкривати їхні таланти. Допомогли їм у житті обрати дорогу, яка би була згідна з Божим задумом. Адже дитина не є власністю батьків. Це є дар Божий, який Господь довіряє татові й мамі. Вони повинні виплекати його. В цьому і полягає завдання батьківства та материнства.
З іншого боку, хотів би попросити мудру молодь вміти слухати своїх батьків. Це не означає сліпо виконувати все, що вони кажуть. Слухати – це означає поважати їх, бо часто поради, які вони вам дають, випливають з їхньої любові до вас. Багато з того, що батьки чинять стосовно вас, ви зрозумієте, коли самі станете батьками. Ви усвідомите, наскільки тато і мама трепетно переживають за свою дитину, щоб вона була мудрою, щасливою, щоб ніхто ніколи її не зранив. Усе, що роблять люблячі батьки, випливає з любові, тому деколи нам потрібно її прийняти – їхню любов, життєвий досвід, правила безпеки, які тато й мама хочуть надати своїй дитині. Це нелегко. Уперше приймати любов ми вчимося вдома з нашими батьками. Але тільки у спілкуванні і взаємній повазі можлива свобода, в якій потрібно зростати і яку необхідно виховувати.
«Я щасливий, що ще маю тата й маму»
– Чи варто свої молоді роки проводити за межами України, здобуваючи європейську освіту та втрачаючи можливість жити і творити у молодіжній християнській спільноті? Багато людей після завершення навчання не повертаються на Батьківщину.
– Це сучасне, глибоке і водночас вічне питання. Пам’ятаєте слова Шевченка? Він казав так: «Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину, шукати кращого добра, добра святого». А потім каже: «Шукали і знайшли, несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слів велику силу і більш нічого». Й інші слова: «Чужому навчайтесь і свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає».
Якщо ти цураєшся своєї матері і свого дому, не буде тобі добре навіть на краю світу. Це гіркий досвід багатьох наших емігрантів. Я розумію це питання, бо свого часу теж вчився за кордоном.
Після завершення студій думаєш собі, що маєш диплом, уже всі розуми поїв, перед тобою весь світ відкритий… І тоді я теж став переживати, чи моя Україна мене потребує, що я буду робити вдома, коли повернуся? Чи моя церква мене потребує? Це, гадаю, природні переживання кожного студента. Але все-таки ті слова Шевченка стукали мені, як молоток по голові.
Я вирішив довіритись любові до своєї Батьківщини. І повірте, якби не повернувся в Україну після студій, то не знаю, хто сьогодні перед вами би стояв.
Тому я радію, коли українська молодь відкриває для себе і здобуває світ. Але здобувайте світ для України, для своєї землі, для свого дому. Привезіть додому все те, що ви здобули у світах: знання, досвід, може, навіть кошти, певне розуміння, як розбудовувати свою Україну. Бо сьогодні ваша Батьківщина, ваш дім, вас потребує.
Церква заохочує до подружнього життя
– Зараз є доволі складною процедура подачі документів для отримання таїнства вінчання. Тепер модно жити на віру. Відтак добре, що люди хочуть вінчатися. Чи варто ускладнювати їм життя бюрократією?
– Це, справді, питання молодої сучасної людини. Коли ми відбували папський синод 2015 року на тему сім’ї у сучасному світі, бачили, що однією з найбільших проблем є те, що молоді люди не хочуть і бояться одружуватись. Бояться приймати рішення раз і на все життя, відповідальності батьківства і материнства. Тому завданням церви є допомогти молодій людині побороти страх перед щастям сімейного життя.
Церква шукає різні способи, щоби спростити всі бюрократичні процедури і допомагати молодим людям, які хочуть вступити у подружжя, і в жодному випадку не перешкоджати.
З іншого боку, церква захищає гідність таїнства подружжя. Той, хто хоче вінчатися, повинен довести церкві, що він не був вінчаний чи одружений, що не обманює своєї нареченої, що є охрещеним. Очевидно, коли парох не знає тої особи, або молода пара хоче вінчатися в іншому храмі, то вона повинна принести певні документи, щоб можна було бачити, що це є справді чесна людина, яка хоче укласти гідне подружжя і має для цього відповідне приготування. Церква готує людину, щоб вона розуміла, що робить, вступала у подружжя свідомо і добровільно, приймала блага, які випливають з подружнього життя: нерозривність подружжя аж до смерті, вірність, народження дітей, взаємна любов і підтримка. Це необхідні елементи захисту сім’ї, які здійснює церква. Але думаю, що всі бюрократичні моменти будуть спрощуватись.
– У чому полягає послух жінки щодо свого чоловіка і чи означає він виконання абсолютно всіх його побажань?
– Насправді той послух означає взаємну любов. Тому що гідність і чоловіка, і жінки в подружжі є абсолютно однаковою. Подружжя – це справа не одного, а трьох – хлопця, дівчини і Бога. Кажуть, що подружжя – означає бути щасливим удвох. Саме у цьому є Божий задум щодо сім’ї.
Єдність не приходить просто так
– Під час поховання Блаженнішого Любомира Гузара були присутні православні священики. Чи є це свідченням єднання української церкви?
– Вся Україна глибоко переживала момент відходу у вічність Блаженнішого Любомира. Ще донині відчуваємо біль цієї втрати. Ми втратили нашого великого батька. Все те, що діялось навколо похоронних відправ, було чимось надзвичайним. Ми бачили, як у Львові люди по шість годин стояли в черзі, щоби попрощатися з ним. Те саме було в Києві. При вході до нашого патріаршого храму ми поклали жалобну книгу, книгу співчуття. Люди підходили і записували свої думки, відчуття. Багато хто під своїм прізвищем писав: православний, протестант, єврей, мусульманин. Люди йшли на милицях, інвалідних візочках, везли з собою дітей. Очевидно, що в цій черзі були так само православні єпископи, священики. Коли помирає людина, навіть звичайне людське сумління вимагає певного співчуття і поваги. Зокрема, коли помер батько народу, постать якого перейшла поза конфесії та релігії.
Той момент єдності смутку буде дуже цінним для українських християн. Зворушливо було бачити, що в неділю Зіслання Святого Духа після молитви патріарх Філарет прийшов до нашого собору, щоби відправити панахиду.
Чи це означає, що почався процес єднання? Думаю, що ні. Нам потрібно багато переосмислити, багато один одному простити, щоби справді розпочався такий процес єдності.
Чому ми, спадкоємці єдиної київської церкви, поділені? Ми знаємо, що причиною цього поділу є не наша віра, а наш гріх.
Святіший отець Франциск каже, що наша єдність чиниться тоді, коли ідемо разом. Я знаю, що на прощу до Зарваниці йшли не тільки греко-католики. Тож, можливо, вона і стане найкращим моментом єднання.
За єдність української церкви необхідно молитися, її треба хотіти і поважати незалежно від того, до якої конфесії православної церкви належить людина. Тільки коли ми в любові та смиренні будемо стояти один перед одним, тоді знайдемо дорогу до єдності церкви Володимирового хрещення.
Джерело: Тижневик "Номер один"
13298