Найсвіжіше:
• У Лучці від пиятики чоловік вистрілив собі у живіт • Валерій Чоботар про те, чому вирішив балотуватися у Верховну Раду: «Маючи страх від побаченого на війні, я дмухаю на холодне, бо боюся втратити щось більше, втратити нашу державність. А я не готовий до імміграції!» • Дружина потерпілого чоловіка Анастасія Голубовська: «Знаю, що це не кінець, нам ще діток народити, у садочок віддати, школу, інститут, а потім весілля в кожного буде, тому опускати рук не можна» • Віктор Овчарук: «Робота щодо поліпшення інвестиційного клімату в краї – пріоритет роботи влади» • Тернопільські футболісти поїдуть на чемпіонат Європи в Іспанію! • Степан Барна: «Я залишаюся в політиці, щоби працювати в інтересах рідного краю» • Іконописець Святослав Владика: «Моє завдання – щоб ікона не нав’язувала себе одразу, а щоби з нею прихожанин хотів довше промовляти» • Анонси газети «Номер один» від 19.06.2019 р. • Мар’яна Юрик: «На роботі – радник голови облдержадміністрації, вдома — дружина народного депутата” • Візьми участь у конкурсі «ТНЕУ обирає тебе» • Війна за парк Національного відродження продовжується: на черзі судова експертиза • Гендиректор «Ватри» Василь Щиренко: «У Тернополі, напевне, не було квартири, де б не висів світильник «Ватри». А сьогодні наша продукція вже є у Європі» • Тіньові схеми на пальному: де заховані бюджетні гроші • Як народними засобами вилікувати вітиліго • Де на Тернопільщині не буде світла • Буду поруч у горі та в радості і не покину тебе аж…, до пів року • Дитяче автокрісло – життєва необхідність? • Хлібці грісіні від Юлії Нечаєвої • В Україні будівництво подорожчало на 11% • Суб’єкт господарювання може отримати акт звірки розрахунків за податками, зборами та єдиного внеску • Введення стандарту Євро-6 відклали до 2025 року • Чи потрібно носити соціальні маски? • Якими поїздами можна дістатися до моря • Коледжі та технікуми вже не випускатимуть молодших спеціалістів • Іван Чайківський: «Бізнес працює без прокладок, візьмемо цей досвід у політику»
rss
Бізнесмен Сергій Малахов: «Усіх грошей не заробиш, усіх грошей не з’їси, а зроблене добро завжди буде вертатися»

Опубліковано: 29 Січня о 14:55



Так трапляється, що люди відомі не завжди бажають відкривати свої таємниці, ділитися досвідом та розповідати про особисте. Наш сьогоднішній співрозмовник – людина знана не лише у Тернополі, а й за його межами. Успішний бізнесмен, ресторатор, зразковий сім’янин, спортсмен, волонтер. Людина непересічна за усіма напрямками, Сергій Малахов у ексклюзивному інтерв’ю вперше нашим читачам розповів про себе та родину, втрачені кількасот тисяч доларів і про те, як можна втратити все і… відбудувати свою фортецю.

«До анексії у мене був бізнес в Криму, і тут трапляється так, що бізнесу не стало»

– Зараз ви власник одного із закладів у сфері ресторанного бізнесу та обслуговування і будуєте його у формі фортеці. Чому саме така концепція?

Мій заклад – «Форт». Не випадково почав його будувати саме в такій формі, бо велику роль у його становленні відіграв Крим До анексії у мене був там бізнес, і тут трапляється так, що бізнесу не стало. Цей заклад тепер – моя фортеця. Взагалі маю велику любов до старовини та замків, обожнюю історію та історичні місцевості. Мабуть, це ще деякою мірою навіяно фехтуванням, бо коли займався цим спортом, то часто дивився фільм про мушкетерів, і це десь підсвідомо залишилося. Свій «Форт» будую досі, це моє сімейне гніздечко, сімейний бізнес.

До речі, колекціоную каміння з різних замків та історичних місцевостей, маю з–під Ейфелевої вежі камінець. Намагаюся привозити щось із кожної поїздки, складаю це все на полиці вдома.

– Яка доля вашого бізнесу в Криму?

Раніше у мене там був потужний більярдний клуб. У зв’язку з усім відомими подіями мені довелося продати його втричі дешевше, аніж його ринкова ціна. Також мав бізнес у туристичній сфері. Хоча після захоплення півострова мені й пропонували працювати далі, гарантували безпеку, я все ж не зміг себе переламати психологічно. Після такої нахабної крадіжки нашої території я би не зміг там працювати. Мені би совість не дозволила.

Знаєте, десь через три місяці після того, як у нас цинічно вкрали Крим, я давав інтерв’ю на круглому столі, який проводив один із телеканалів, і пам’ятаю слова, які тоді сказав: «Відібрати Крим – це перший крок до розвалу Росії. Вони самі собі могилу риють». Ви згадаєте мої слова: ще років десять – і Росія почне валитися. Нам же основне – втримати Україну, адже на неї багато хто точить зуби, і це не лише східний сусід. У нашої країни є шалений потенціал у плані розвитку, а на світовій політичній арені нікому не потрібен сильний конкурент.

– Ви дуже давно у бізнесі. Як потрапили у його вихор, можливо, мріяли стати бізнесменом змалечку чи це бажання прийшло вже у більш зрілому віці?

У дитинстві, як і всі хлопчаки, мріяв стати або космонавтом, або військовим, або хліборобом. Дуже був зорієнтований на науку. Моя бабуся на той час була педагогом, директором школи, і всіляко прищеплювала мені любов до навчання, особливо до ботаніки. В дитинстві у мене були свої гербарії, які я й досі зберігаю. У них – чебрець, м’ята, меліса, мати–й–мачуха. Це мені частково згодилося й у бізнесі. Приміром, у бані використовую різноманітні суміші трав у залежності від ефекту, якого необхідно досягнути. Якщо говорити про бізнес, то тоді, в 90–х, це була така хвиля, і я зрозумів, що не зможу на когось працювати. Думаю, що це спрацювало моє свободолюбство. До початку власної справи я працював у батьківській організації на посаді бетонозмішувача. Через короткий проміжок часу кажу: «Тату, я, напевне, буду вступати до інституту». А батько відповів: «Оце те, що я хотів почути, щоби тобі нарешті через руки дійшло до голови».

– Окрім сімейного закладу, чим ще займаєтесь?

Я відкрив будинок відпочинку в Затоці Одеської області. До речі, до мене приїздять на відпочинок багато білорусів, і вони, перетинаючи кордон, стверджують, що у нас повітря ніби свободою пахне (посміхається, – авт.) Я їм таку політичну пропаганду проводжу. У них, виявляється, у доступі та ж інформація, якою рясніють екрани на російському телебаченні. Завжди наводжу їм приклад, щоби вони уявили собі, що Брестська область вирішила від’єднатися, а поляки їм у цьому із задоволенням допомогли. І запитую у них: хто тоді ці люди, які хочуть від’єднатися від Білорусі і приєднатися до Польщі? Вони відповідають, що сепаратисти. Таким чином намагаюся їм пояснити, що насправді відбувається в Україні, і що реакція наших громадян цілком закономірна.

– Судячи з того, що я почула, до анексії ви багато часу проводили в Криму. Чи зберегли дружні стосунки з кримчанами, взагалі події на сході якось позначилися на вашому спілкуванні з друзями?

Знаєте, у мене в Донецьку були друзі. Я з ними втратив контакт взагалі. Не те, щоби ми не хотіли спілкуватися, просто якось зв’язок узяв і обірвався. Вони були дотичні до бізнесу, ще тоді, на початку збройної агресії, я просив їх, аби вони не брали зброї до рук.

У мене там тітка живе, батькова рідна сестра, мої племінники. Я її так і називаю: моя люба сепаратистка (посміхається, – авт.). Я знаю, що і в них пропаганда, і в нас. Але ми маємо можливість дивитися на неї з різних сторін, а вони лише якось однобоко.

– А ви не пропонували їм переїхати на територію, підконтрольну Україні?

Знаєте, вони прожили тут кілька місяців і повернулися назад. Думаю, їм було психологічно важко від когось залежати та сидіти на шиї. Моїй тітці скоро виповниться 80 років, у неї там квартира, місця, де вона провела усе життя. Насправді, людям старшим дуже важко покидати рідну домівку, і я це чудово розумію.

«Вчитель української мови з Луганщини розповідала, що у 2014–2015 роках вони боялися вишиванку вдягнути, бо за таке могли і по голові отримати»

– Мені відомо, що ви займаєтесь волонтерською діяльністю, хоча і не афішуєте цього. Як вам прийшла така ідея? Розкажіть трохи більше про те, чим займаєтесь…

Взагалі ідея не моя, а координатора на Тернопіллі та загалом у Західній Україні волонтерської групи «Схід та захід єдині назавжди» Василя Конька. Феноменальний чоловік, організація відпочинку для дітей сходу і заходу – далеко не єдина його заслуга. Трапилось так, що він звернувся до мене, коли дізнався про мій бізнес в Одеській області. Запропонував, аби я долучився до оздоровлення дітей. Ми з ним домовились, що увесь червень на базі відпочинку виділю для оздоровлення діток. У туризмі цей період не дуже ходовий, але для табору цілком підходить, а добрі діла робити треба, і подумав, чому б ні. Адже раніше вже займався волонтерською допомогою, до кризи опікувався Тернопільським обласним навчально-реабілітаційним центром. Маю теплі стосунки з його директором – Іриною Король. Взагалі вважаю, що волонтерський рух – це правильно. Усіх грошей не заробиш, усіх грошей не з’їси, а зроблене добро завжди буде вертатися.

За два роки табору ми влаштували 4 заїзди та оздоровили понад 500 діток. В основному це малеча, батьки якої воюють на сході, та з малозабезпечених сімей. Окремо був заїзд «Сонечко» для діток із синдромом Дауна.

У таборі вже другий рік поспіль оздоровлюються 40 дітей із Лисичанська. Вони усі патріотичні, з українським настроєм. Спілкуються українською, знають багато віршів. Їхній куратор, вчитель української мови та літератури, розповідала мені, що у 2014–2015 роках вони боялися вишиванку вдягнути, бо за таке могли і по голові отримати. Навіть випадок був, коли у школі директор сказав: «Якщо одягнеш вишиванку – тобі п…». І ось минуло 4 роки, а вони вже й дихають наче вільніше…

Взагалі на початках, коли діток везли на оздоровлення, місцеві мешканці репетували, що їх на досліди везуть. А діти приїжджають додому і розповідають про те, як класно було, яке харчування, море, пляж, розваги.

У нас там усе строго було: гімнастика ранкова – обов’язково, Гімн України співали усі – від малого до великого, бо ж не тільки дітки там відпочивали. Бувало таке, що батьки бояться відпустити дитину в табір і відправляють з нею бабусю. Так ми і тих бабусь брали в роботу. Формували за їхньої участі групи у кількості 4–5 чоловік, і вони за них відповідали. 

Цього року табір спрацював дуже класно. Ми долучили до організації місцевих бізнесменів, таким чином вдалося домовитись за безкоштовне відвідування аквапарку для дітей, вони такі задоволені були, ті посмішки не передати словами.

– Чи плануєте й надалі проводити подібні дитячі табори?

Якщо направду, то зараз це трохи тяжко все йде. Місцеві поставили мені таку суму оренди, що, мабуть, у них складається враження, що я заробляю там мільйони. Тому зараз стоїть дилема: продовжувати оренду пансіонату чи ні. Попри це все волонтерством не планую переставати займатися. Якщо не продовжу оренди там, біля моря, то розбудую свій «Форт» і буду діток тут приймати. У нас також чудова місцевість та природа, багато різноманітних місць, куди можна поїхати і  що показати.

Взагалі зіткнувся з тим, що не всі люди розуміють таку діяльність. Одні рахують мої гроші і думають про те, що на волонтерстві я заробляю, а інші прихильники того, що я не збіднію, хоча самі, маючи можливість докластися до спільної доброї справи, цього не роблять. Та я не стою на місці, йду вперед і продовжую робити те, що задумав.

«Усі попередні роки на бюлетенях писав «Брехуни»

– Рано чи пізно майже кожен бізнесмен пробує себе в політиці. У кожного з цього приводу своя мотивація та амбіції. Ви балотувалися до міської ради двічі, після чого зникли з політичної арени міста. Чому?

Був такий період, коли мені запропонували очолити місцеву «Пору», на сьогоднішній день я залишаюся керівником осередку. Свого часу пішла дискредитація верхівки партії, і її рейтинг упав. Та попри все вищесказане я вважаю, що в політиці дуже багато неправди, а я правдолюб і розумію, що мені реально на політичному поприщі буде дуже важко. Поки що не бачу себе у політиці.

– Як би Ви охарактеризували події, які відбуваються у нашій державі?

– Дуже сира демократія, але добре, що вона бодай така, але є. Найбільше мене турбує те, що багато людей, навіть друзів і близьких родичів, сваряться саме через політичні переконання. Відбувається якась незрозуміла демагогія: люди виплескують злість один на одного, переходять на особистості, при цьому обговорюючи політиків. Це дикунство. Я розумію, зараз багато дурості і брехні. Відверто скажу, що не знаю, за кого буду голосувати, бо всі попередні роки на бюлетенях писав «Брехуни». Таким чином був чесним перед собою, мій бюлетень ніхто не використав і я своє слово сказав. Єдиний раз, коли проголосував «за», це був мій голос за Тараса Пастуха, бо я його знаю особисто як людину порядну. Взагалі вважаю, що людей можна судити тільки за вчинками.

– Я помітила, що ви дуже зорієнтовані на Україну. Хотілось би почути вашу думку щодо того, що зараз дуже багато наших співвітчизників їдуть за кордон…

Це проблема. Моя думка така: після цієї революції ті, хто поїхав на заробітки в Польщу чи Росію, – це зрадники. Звісно, до Майдану була ротація, як і десятки років до того. Хтось їхав у Штати, хтось – у Канаду, але після останніх подій у державі це масово, 10 мільйонів точно виїхало. Я бачу це по бізнесу, по роботі, навіть на вулицях міста. Якийсь абсурд! Я приймаю і розумію те, що люди шукають кращого, але це можна шукати і в Україні. Зараз у разі чого немає навіть кому вийти на Майдан. Ми так і не довели ту справу, яку розпочали, до кінця. Не покарані ті злодії у державних апаратах. Я розумію, що у Верховній Раді бізнесмени, які крутяться і вирішують свої проблеми. Але не можу зрозуміти, як людина, яка 10 років пропрацювала на державній службі, сьогодні їздить на «Крузері» за 100 тисяч доларів або живе в апартаментах за кілька мільйонів. Вона – злодій, бо таких грошей заробити не може. Я не кажу грабувати і влаштовувати показові розстріли, бо це буде як під час революції у 1917 році, але потрібно до кінця відстояти бачення і гасла Майдану. Бо справу ми розпочали, а до кінця не довели. Ті, що були при владі Януковича, просто змінили шапку і далі крадуть, навіть НАБУ не допомагає. Думаю, що ми всі – ті, хто залишився, повинні продовжувати боротьбу. А те, що їдуть, – це масовий синдром, навіть маючи 10–15 тисяч зарплати у себе вдома, люди їдуть. Як мінімум відсотків 40 тікають від проблем. Бояться, що заберуть в армію, втікають від жінок, як результат – розвалюються сім’ї. У них «відмазка» стабільна: я на заробітках, і проблеми, які відбуваються навколо чи в родині, мене не стосуються. За кордоном люди працюють на 2–3 роботах, то невже там, на чужині, так працювати можна, а в Україні ні? Там працювати на пана добре, а на своїй землі не хочуть?

У нас же Конституція одна з найкращих, усі надра та землі належать народу. За таким принципом працюють Арабські Емірати. Поки наші люди не зрозуміють, що державні службовці – це наймані ними ж працівники, поки будуть до них ходити без права голосу й опустивши голову, нічого з того не буде. Якщо брати в загальному, то вважаю, що багато чого змінилося на краще, просто, мабуть, у нас менталітет такий, що ми хочемо мати все краще й одразу.

– А як ви ставитесь до спекуляції на тему мовного питання?

– Знаєте, коли в людей закінчуються аргументи, то вони говорять «сам дурний». Десь таке ж твердження можна інтегрувати в плані мовної спекуляції. Я вважаю, що скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина. Звичайно, зрозуміло, що у нас йде війна, і це питання стоїть гостро, але, приміром, я володію вільно російською, та в той же час виступаю за те, щоби в державному апараті усі службовці спілкувалися виключно українською. Хоча більшість із нас нею і не спілкуються, адже ми вживаємо багато русизмів, слів німецького, австрійського, польського походження.

– Чого би ви хотіли від життя?

Знаєте, це складне запитання. У своєму житті я багато отримав науки, попав на великі гроші, один із банкірів вкрав у мене кількасот тисяч доларів і я почав усе з нуля. Дякувати Богу, вдалося зберегти сім’ю, бізнес. Так, раніше був мільйонером, та я не опускаю рук і працюю далі. Тому через призму того, що зі мною трапилось, хотів би, аби мої друзі та близькі, моя дружина та діти були здоровими, усміхненими й багатими. Вважаю, що сім’я – це фундамент. Якщо десь натикаюся на перепону, починаю себе якоюсь мірою гризти… Ну, так у кожного буває. Знаєте, це моя родина підштовхує мене не зупинятися, а йти далі.

«Я би не зміг зв’язати своє життя зі слабкою особистістю»

– Ви щасливий сім’янин, люблячий батько… Розкажіть трошки більше про вашу родину.

З моєю дружиною ми знайомі з дитинства. Проживали разом в одному мікрорайоні, ходили до однієї школи. Дружина на рік від мене старша, займалася народними танцями, спортом, ми з нею дружили. І якось так трапилось, що одного моменту я зрозумів, що вона – сильна жінка і тільки така мені підходить. Думаю, я би не зміг зв’язати своє життя зі слабкою особистістю. Так утворилася наша сім’я, ми разом уже 25 років. Наша дружба стала міцним фундаментом для нашого кохання. Вона подарувала мені чудових сина та доньку. Я безмежно вдячний їй за підтримку та дружбу, яка живе між нами вже стільки часу.

– А де мешкає ваше сімейство?

– Раніше ми жили у приватному будинку, зараз мешкаємо у квартирі всі разом. Також із нами проживають кіт та собака. Взагалі вважаю, що кожна сім’я має жити окремо. Коли ми з дружиною одружилися, я в той же вечір орендував квартиру, і ми спали просто на підлозі. Пам’ятаю, дружина тоді прийшла на роботу і каже: «Дівчатка, ось і закінчилось моє статеве життя». А вони жартують і кажуть: «Та щось рано» (сміється, – авт.).

– Багато часу проводите з родиною?

Думаю, що мало, як мені не сумно про це казати. Спілкуємось багато у спільних поїздках. Найбільше сімейного спілкування припадало на той момент, коли був бізнес у Криму і родина приїздила до мене влітку на місяць. Сподіваюся, що найближчим часом зроблю всі ті кроки, які запланував для того, аби приділяти близьким багато часу. З донькою спілкуюся частіше, у нас спільний інтерес – більярд. З дружиною нас об’єднує наш сімейний заклад, це завдяки їй кухня така, що пальчики оближеш. Вона чудово готує, хоча сама – кандидат наук, професор кафедри і дуже талановитий науковець із великим стажем. Мій старший син займається бізнесом.

З донькою спілкуюся частіше, у нас спільний інтерес – більярд

– Сину в бізнесі допомагаєте?

– Ні, я швидше спостерігаю. Він так само любить свободу, як і я. Якби він працював зі мною, то постійно був би на другому плані. Як батько і як керівник, я би тиснув на нього своїм авторитетом, тому вирішив, нехай він робить перші кроки в бізнесі самостійно. Єдине, про що прошу його, – щоб у критичні моменти він радився зі мною і не боявся щось нове робити. Тільки коли щось робиш, здобуваєш досвід. Думаю, що кожна помилка – це не крок назад, а 2–3 кроки вперед.

– А який ви у вихованні власних дітей? Бо є так у сім’ях, що мама добріша, а буває навпаки.

– Не буду лукавити, часом і накричу, та після цього вибачаюся. Вважаю, що кожна людина має вміти вибачатися. Навіть якщо ти правий, але кричав, – це вже тебе робить неправим. Ніколи нерви та крик не дозволяли зробити результативних кроків. Найчастіше і найгірше, що особистий негатив ми виливаємо на близьких. Тому не збудьте вибачитись, зніміть корону з голови, бо тоді, коли ви її зможете зняти, це й означатиме, що вона справжня. Я і перед працівниками вибачаюся, коли неправий чи накричав. Той, хто вміє вибачатися, може багато чого досягнути.

«Фехтування – це важкий спорт, я ж тоді готувався як олімпійський резерв»

– Пане Сергію, яким було ваше дитинство?

Активним! Я багато часу приділяв спорту. Основним видом було фехтування. Хоча у цю секцію потрапив не одразу. Спочатку займався гімнастикою, але тоді спортивні школи працювали за принципом ротації. Я почав дуже рости, а гімнасти повинні бути невеличкого зросту, і мені запропонували спробувати плавання або фехтування. В останньому я залишився, досягнув неабияких успіхів, отримав звання майстра спорту, їздив на чемпіонат Радянського Союзу. Два роки провів у спортивній школі -інтернаті під Києвом. Та згодом повернувся додому. Думаю тому, що не було кому підтримати, бо на той час батьки були далеко.

Взагалі фехтування – це важкий спорт, я ж тоді готувався як олімпійський резерв. Згодом почав займатися військовим багатоборством, став чемпіоном України, був капітаном команди. Мені, слава Богу, вже 50 років, але спортом займаюся і донині й вважаю, що це дуже важливо.

– Знаю, що ви граєте у більярд, мало того, ваша донька також. Як сталося так, що ви захопилися цим спортом?

Більярд прийшов у моє життя як хобі. В 2006 році я відкрив більярдний клуб. Та зрозумів, що грати не вмію, бо бачив, як тренуються та грають молоді хлопці – яка у них стійка, як підходять до удару… Мені довелося читати профільну літературу, багато часу віддав тренуванням, відточував свою майстерність. На даний момент уже можу сам тренувати людей, чим інколи і займаюся. Правда, доньку тренує дуже хороший тренер – Ростислав Лящук. Зараз вона вже стала чемпіонкою України, вважаю, що заслужено.

– Спорту у вашому житті відведене особливе місце?

Спорт – це те, що кожна людина повинна робити не для когось, а для себе. Гімнастика, зарядка, плавання і навіть ходити багато також дуже корисно. Тоді й думаєш по-іншому, бо коли сидиш на місці, такі думки не прийдуть у голову. В шахи потрібно грати, вони дуже розвивають. Більярд також вчить витривалості, от із донькою ми їздимо на чемпіонати, де доводиться 10 годин стояти. У мене була така гра, яка тривала 36 годин без зупину, після того, правда, день не міг ходити (сміється, – авт.).

– Донька-більярдистка – це Ваша ініціатива?

Одного разу я їй дав кий у руки і сказав ударити. Вона стояла, дивилася бородою у стіл і гоп – вдарила. Удар був чітким, донька не промахнулася, потрапила в кулю, а це насправді важко, ще й у такому віці. Згодом почала забивати в лузу, і я зрозумів, що у дитини є дар. Я прихильник того, що коли є дар, то його необхідно розвивати, і якщо це розуміти і йти в правильному напрямку, то можна багато чого досягнути.

– Говорячи про більярдний спорт, на вашу думку, чи достатньо він популярний і якими темпами розвивається?

Із розвитком є певні проблеми, зараз активно розвивається снукер, але популяризація слабенька. Хочеться сподіватися, що його таки введуть у програму Олімпійських ігор 2020 року. Ми з донькою робимо ставку на снукер, бо це більш європейський стиль гри. Якщо порівняти снукер і російський більярд, то снукер – це шахи, а російський – шашки. І тут, і там треба думати, але складність різна.

– Що для вас найкращий відпочинок?

– Це зміна обстановки. Інколи мені здається, що я працюю 25 годин на добу, навіть коли сплю (посміхається, – авт.). Але зараз час такий. Не приховую того, що можу стати і за барну стійку з працівниками, для мене це не проблема, можу і на кухні готувати.

– То, мабуть, у вас є якась власна авторська страва? Поділитесь секретом?

– Це, напевне, шурпа. Її мене навчили готувати татари, коли я був у Криму. Готую її так, що вони шоковані: як це, що у мене краще виходить? А я їм моргав і казав, що це «западенська» родзинка. Всього не розповім, бо вона на те й авторська. Але тут важливо не шкодувати м’яса – телятини, яловичини, баранини. М’ясо потрібно варити 6 годин, постійно знімаючи піну. Додати картоплю, цибулю, помідор, перець і обов’язково мій секретний набір спецій. Тут найважливіше, що за чим кидати. Якщо не дотримуватись рецептури, то смакоти не вийде.

Авторська страва Сергія Малахова – шурпа. Її він готує із “западенською” родзинкою

– Як би ви себе охарактеризували як керівника?

– Напевне, я занадто добрий. Але такий, який є, і не хочу змінюватись. Краще вдосконалю бізнес і буду для своїх працівників старшим братом чи товаришем, якого слухають.

– Інколи у кожного виникає бажання через певні проблеми чи негаразди  кинути все і виїхати за кордон, почати немов би з чистого аркуша. У Вас такі думки були?

– Бувало, звісно, але потім зціплював зуби і казав собі: «Ні, треба робити щось тут корисне». Для мене дуже важливо реалізувати себе. Цим я завдячую батькові. Він феноменальна людина, у 1968 році переїхав зі Східної України. Йому сподобався Тернопіль та наше озеро, він забрав маму і так вони тут осіли. Тато дуже підтримує мене і завжди повторює: «Сергію, ти повинен досягнути більше, ніж я». Цього року йому буде 79 років, і дай, Боже, йому здоров’я та довгих років життя.

– Ви взагалі часто жартуєте?

– Аякже, гумор мусить бути, як би тяжко не було. Якщо хтось каже, що має проблеми, то я вважаю, що коли це можна вирішити грошима чи роботою, то це не проблема. Проблема – це коли щось невиліковне. Якщо хтось жаліється на життя, то я кажу, аби зайшли до онкохворих чи інвалідів – ось там проблема. Знаєте, мене така гордість розпирає за наших параолімпійців – це така сила волі, сила духу. А наші люди мають руки, мають ноги – і ниють.

– Яке Ваше життєве кредо?

– У кожного буває такий момент, коли ставиш собі запитання: для чого ти в житті, що робиш і навіщо? Бували випадки, що і під кулями бігав в армії, і в спорті були такі моменти, коли міг загинути. Але, як бачите, я живий. Значить потрібен тут. Тому моє життєве кредо – не здаватися, любити ближнього і чинити по відношенню до людей так, як би ти хотів, щоби чинили до тебе. Якщо жити за такими принципами, тоді буде все, в тому числі й повага людей.

Вікторія Ушакова


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
19 Червня
18 Червня
17 Червня
16 Червня
15 Червня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше